«Якщо повертаюся без чотирилапих, поїздка не вдалася»: три роки вінничанка рятує тварин з фронту
- Анна Гладчук три роки доставляє військовим допомогу, а звідти забирає домашніх тварин.
- Найбільше врятувала собак, а ще — котів, овець, барана, кізоньку — загалом привезла у волонтерському бусі понад 20 домашніх улюбленців.
- Чим пояснити таку любов до братів наших менших? Як перевозить тварин і як знаходить для них нових господарів?
- Про це і не тільки журналіст «20 хвилин» дізнався під час розмови з Анною Гладчук.
Анна Гладчук працює в одному з державних банків. Кожен місяць, принаймні два рази, свої вихідні використовує для поїздки до наших оборонців.
— Здбільшого заїжджаємо зі сторони Дніпропетровщини, а повертаємося з Харківщини, — так описує волонтерський маршрут. — Дорога не тільки далека, а й непроста. Дуже вдячна своєму керівництву на роботі за розуміння. Бували випадки, коли до понеділка не вдавалося повернутися до Вінниці. На роботі з розумінням ставилися до моїх попереджень про те, що затримуюся з поверненням.
Пані Анна працює у команді волонтерської групи «4.5.0». Це код, яким користуються військові. Він означає «все спокійно, все гаразд».
— Це один з найкращих сигналів, який на фронті хлопці чують в радіоефірі, — каже волонтерка. — 4.5.0 означає, що у їхньому секторі нема загроз, обстрілів, чи інших надзвичайних подій. Нам, волонтерам групи, теж хочеться, щоб все було добре, тому й взяли таку назву.
З пані Анною домовлялися, що вона зосередить свою розповідь на евакуації домашніх тварин з прифронтових територій. Щоправда, розмова вийшла не тільки про котиків і песиків. Вразила її розповідь про декого з військових, з якими познайомилася у районі бойових дій. Сумно казати, але їх уже нема з нами. Їм присвятимо окрему публікацію. А поки що запитую, звідки у неї любов до домашніх тварин?
«Рідні обіймали бабусю, а я бігла в хлів коника погладити»
— Не знаю, чому , але домашні тварини мені подобалися з дитинства, — розповідає Анна Гладчук. — У мене дотепер вдома вони постійно живуть. Я дитина асфальту. Народилася і виросла у Вінниці. На щастя, мала бабусю, яка жила в селі. Щоразу з нетерпінням чекала, коли поїдемо до неї в гості. Поки рідні, з якими приїжджала, обіймали бабусю, я бігла у хлів, щоб погладити коника, пригорнутися до нього.
Як же я раділа, коли залишалася у бабусі на канікули!
Інколи показувала сусідським дівчаткам і хлопчикам, як мене любить бабусине телятко. Брала яблуко чи грушку, розрізала навпіл, а тоді натирала ним щоки. Робила це десь за хатою, щоб компанія не бачила. Далі починалася «вистава». Казала, телятко, покажи, як ти мене любиш. Підставляла щоку, а воно облизувало її, потім так само другу. У когось це викликало захват, хтось казав, як ти можеш, щоб тебе теля облизувало, у нього язик шершавий.
У селі говорили,що у бабусі собака грізний. тільки не для мене. Я його гладила, він горнувся до мене. Так само було у Вінниці. Якщо у дворі з’являлися собаки, то я їх підгодовувала. Любов до домашніх тварин дотепер залишилася. Якщо повертаюся від військових без чотирилапого, поїздка не вдалася.
Джесіка у пам’ять про гвардійця Юрія Дудника
Анна Гладчук розповіла історію про собачку Джесіку. Вона схвилювала тим, що привезла песика з фронту від військового батальйону «Фенікс» 14-ї бригади Національної гвардії Юрія Дудника.
— Пригадую, як Юра зателефонував нам, коли ми ще не приїхали до них, і повідомив, що мають шестеро цуценят, — говорить Анна Гладчук. — Просив забрати, бо їхній підрозділ мав переходити в інше місце. Він їх підгодовував, тому хвилювався, аби не пропали. Чотирьох цуциків я роздала людям ще по дорозі. А двох привезла у Вінницю: Джесіка і її сестричка Джімі залишилися у мене. Зателефонували хлопці з Добропільського напрямку. Кажуть,знаємо, що у тебе є двоє малих цуценят. Привези нам одне. У військових таке буває: одні просять забрати тварин, інші, навпаки, кажуть, привези. Так я й зробила. А тоді ще один дзвінок. Уже від Юри. Запитав, чи цуценя ще у мене. Попросив завезти його батькам, бо у них собака уже зістарівся.
Потім він приїжджав у відпустку. Джесіка упізнала його, ходило за ним, як кажуть, по п’ятах. Після повернення з відпустки Юра написав мені: «Ти не уявляєш, як змінилося життя моїх батьків! Вони стали веселіші, радіють цуценяті, у них якийсь новий сенс з’явився».
Юрій Дудник загинув 23 вересня 2023 року на Покровському напрямку. На автомобіль, в якому він перебував, російські окупанти скинули дрон. Хлопці розповідали, що перед війною Юра зібрався їхати за кордон на заробітки. Повідомлення про початок війни його застало на кордоні. Він повернувся додому і пішов у військкомат. Це мені розповідали побратими на похороні. Подароване ним цуценя Джесіка є для батьків живою пам’яттю про сина.
Не тільки люди хочуть миру, тваринам теж не потрібна війна
Одного собачку привезла нашій волонтерці Лесі, точніше, вона попросила для батьків у село. Забрали їх у Слов’янську. По дорозі кличку придумала — Дік. Леся доручила, сказала, як назвеш, так і буде. Приїхали у Вінницю на базу. Випустили цуценят. Кажу, Леся упізнавай своє. Упізнавати не довелося — воно само до неї побігло.
Ті собачки вже підросли. Дік так вимахав! Коли стає на задні лапи, передні опиняються на плечах у хазяїна. Батьки надсилають відео на фронт, а хлопці перекидають мені, щоб полюбувалася і згадала, як зробила добру справу.
Запам’яталося одне фото і відео. З Краматорська військовий передав батькам двох песиків. Вони настільки дружні, що завжди сидять поруч одне з одним. До того ж, у такій позі, щоб дивитися одне на одного. Приємно, що тепер чотирилапі менше чують вибухи. Менше стресують. Не тільки люди хочуть миру, тваринам теж війна не потрібна.
Коли є, як кажуть, адресна доставка, знаєш, кому везеш, тоді жодних проблем. Складніше самому шукати хазяїна, притулки переповнені, словом, непросто все це.
Ще тривогу не оголосили, а Валера проситься на руки
— Хочу ще розповісти про кота на кличку Валера, — продовжує розповідь волонтерка Анна Гладчук. — Привезли його також для колеги-волонтерки. Передав чоловік. Його дружина, наша волонтерка, тоді виношувала дитину. Вже народила. Знаю, що хлопчику нині три місяці. Її чоловік також волонтерив разом з нами. Наразі він військовий. Служить вже декілька років. так ось, він вивіз з позиції кота. Тварина біла, але має темну мітку, ніби маска на обличчі.
Цей Валера в дорозі по всій машині стрибав. Мало на голови нам не залазив. Постійно м’яукав, мабуть, хотів щось розповісти. Передали його батькам нашої волонтерки у Козятинську громаду.
Кіт їх попереджає про наближення обстрілів. Якщо він проситься на руки, чекай оголошення тривоги, щось має прилетіти.
За чотирилапими теж сумують
У кожному підрозділі в районі бойових дій поруч з військовими є тварини. Буває, наші оборонці врятують тварину, а з часом собака чи кіт рятує їх. Такі випадки непоодинокі. Волонтерка Анна Гладчук говорить, що сама чула розповідь, як кізонька показувала дорогу через мінне поле, а коти і собаки сигналізували про наближення обстрілів.
Тварини стають янголами-охоронцями наших захисників. Вони ще й лікують душі хлопців. У переважній більшості військових серця залишаються здатними на доброту і ніжність у ставленні до братів наших менших.
На жаль, на війні є своя особливість.
— Чула від військових, що їм найважче вбити тварину, — говорить волонтерка. — Якщо ворог побачить собачку, чи котика, значить, десь неподалік є позиція українців. Якщо відслідкує, куди біжить, тоді з тієї позиції ніхто може не вийти живим. Тому вони зізнаються, що з важким серцем доводиться у таких випадках знищити тварину. Хлопці кажуть, що дуже боляче втрачати побратимів. Це на першому місці серед втрат. А на другому — розпрощатися з чотирилапими. Тому вони намагаються передати тварин у тил, до батьків, до рідних, тому звертаються з проханням до волонтерів: заберіть котика, чи собаку, врятуйте їх. Дослухаймося до них!
Вас може зацікавити:
«Ти народився у двох сорочках, десантнику»: як вчитель-ветеран розповідає учням про війну
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
