У Зарванцях батьки полеглих воїнів посадили сакури пам’яті: на деревах будуть гільзи з позивними їх синів

Віктор СКРИПНИК

Сакури у Зарванцях посадили рідні полеглих на війні з російськими окупантами. На кожному дереві будуть гільзи з позивними воїнів / Фото: Віта Балаба, сестра вбитого Романа Балаби

Батьки полеглих воїнів за власні кошти придбали саджанці і своїми силами посадили дерева.
Це не єдина акція рідних на вшанування пам’яті полеглих земляків.
Що розповіла журналісту «20 хвилин» ініціаторка акції, мама, яка не дочекалася з війни сина?

При в’їзді у Зарванці, село, що поруч з Вінницею, є капличка, в якій у першу суботу кожного місяця служать панахиду за тими, хто віддав життя на війні з російськими окупантами. Тут на Алеї слави посадили сакури. Акція триватиме й надалі, бо ще не всі портрети встановили.

Поки що рідні придбали 10 сакур. З війни не повернулися 19 земляків. Серед них є й вінничани, які поховані на кладовищі у Зарванцях.

Про це журналісту розповіла ініціаторка акції — Оксана Грицан. Вона разом з чоловіком Олександром виховала сина Павла. Його портрет на Алеї слави, а могила — на сільському цвинтарі.

Місце для Алеї слави обрали біля каплички

— Каплицю при в’їзді в село спорудили ще у 2014 році, — розповідає Оксана Грицан. — Її побудували за кошти меценатів і батьків тих, хто загинув в АТО. З часом вона перетворилася у занедбане приміщення. Богослужінь у ній не проводили, ніхто туди не навідувався. Два роки тому вирішили відновити каплицю. Відремонтували, пофарбували, навели лад, почепили ікони. Це стало після того, як наш сільський храм Святої Великомучениці Параскеви перейшов до Православної церкви України. Домовилися із священиком отцем Сергієм про заупокійну службу за наших Героїв. Відтоді у першу суботу кожного місяця збираємося у капличці, поминаємо полеглих, молимося за їхні душі. Молимося й за тих, хто нині на війні, просимо Бога, щоб живими повернулися додому.

Запропонували сільській раді створити у цьому місці Алею слави. Спершу з нами не дуже погоджувалися, але, зрештою, підтримали.

Я подумала, добре було б озеленити територію. Написала про це у групі. У нас є група Батьки полеглих на війні дітей. Мою пропозицію підтримали. Десятеро батьків погодилися оплатити вартість дерев.

Саджанці шукали у різних продавців. Обрали постачальника із заходу України. Коли підприємець дізнався, що це для Алеї слави, знизив вартість дерев.

Бачили б ви обличчя людей, які садили дерева! Вони були світлими, сповненими спогадів про синів, великої любові до їх пам’яті. Бо дерево буде рости і стане нагадуванням про наших дітей-Героїв.

Далі у наших планах на кожному дереві встановити гільзи, а на них вигравіювати позивні полеглих воїнів. Крім позивних, будуть малюнки герба бригад, в яких вони служили.

Сакури цвістимуть у пам’ять про тих, кого нема з нами

Ось імена військових. похованих на кладовищі у Зарванцях, у пам'ять про яких уже посадили сакури.

Роман Балаба (позивний Рамзес); Павло Грицан (Паштет), Олександр Божок (Рум), Олександр Лазюк (Зевс), Олексій Міхеєв, Леонід Мазур (обидва не мали позивних), Сергій Баніт (Командир), Тарас Адамчук (Адам), Ходжаніязов Ігор (Історик).

Дерева на спомин про них садили Оксана і Олександр Грицан, Марія і Віта Балаба, Тетяна і Микола Божок, Тетяна і Артем Лазюк, Світлана і Катерина Міхеєви, Лариса Мазур, Олена Баніт, Ліда Адамчук, Тетяна Ходжаніязова.

Уточню ще раз: це не всі полеглі, поховані у Зарванцях. Це тільки ті, чиї портрети уже встановлені на Алеї слави.

Дзвін пам’яті, синова вишиванка і мамина хустка

У Зарванцях склалася традиція — бити у дзвін, встановлений на кладовищі. Дзвін знаходиться на ритуальному майданчику. До речі, ініціатором його створення також була моя співрозмовниця — Оксана Грицан. Спорудили майданчик торік. У центрі встановили дзвін.

— Тепер кожна мама, батько, чи хтось інший з родичів полеглих на фронті, перед тим, як підійти до могили, йде на ритуальний майданчик і б’є у дзвін, — розповідає пані Оксана. — І коли повертається з кладовища, робить так само. Показуємо, що пам’ятаємо дорогих нам людей.

Даниною пам’яті стане ще одна акція. Її готують нині до Дня української хустки.

— Матері, які не дочекалися з війни синів, взялися вишивати хустки у пам’ять про таких дітей, — продовжує Оксана Грицан. — Я свою вишиваю вже три місяці. Ще трохи — і закінчу роботу. Вишила дубове гілля, жолуді, які символізують силу і мужність, лелеку, який полетів в небо і тризуб. Все це у мене відображено на полотні червоного кольору.

У грудні місяці, коли відзначатимуть День хустки, вишиті хустки представлять на обласній виставці.

У минулому році матері із Зарванець долучилися до іншої пам’ятної виставки під назвою «Їх носили Герої». Мова йде про вишиванки. які до війни одягали ті, хто віддав свої життя, аби зупинити російську орду, яка полізла на нашу землю.

— Ми зберігаємо вдома вишиту сорочку нашого дорогого синочка Павлика, — говорить Оксана Грицан. — Я подала ідею зібрати такі сорочки і показати їх на виставці. Пропозицію вносила, коли зібралися плести сітки. Робимо це у ГО «Побратим». Спершу її сприйняли без ентузіазму. Але з часом знайшлися охочі долучитися до такої акції. Таким чином два останніх роки на День вишиванки беремо участь у такій виставці. Вона вже поширилася в інших областях держави. До речі, саме ГО «Побратим» взяв на себе основну частину роботи в організації виставки. Перший рік проводили її на площі біля міськвиконкому, а наступного біля вежі на Європейській площі.

«Одна одній допомагаємо триматися на плаву»

Пані Оксана розповіла, як матері полеглих на війні синів підтримують одне одного. У складу хвилину, коли камінь на серці, а біль стискає горло, коли хочеться кричати на весь світ, жінка не шукає психолога. Хоч їй радять це робити.

— Ми одна одній допомагаємо триматися на плаву, — ділиться думками пані Оксана Грицан. — Спілкуємося між собою, розповідаємо що болить, підтримуємо словом і ділом. буває, треба щось сказати, обійняти, виплакатися. Матері розуміють це, як ніхто інший. Мати підтримку одна від одної у важкий час — це найголовніше для нас. Дуже добре допомагають такі заходи, про які згадувала вище, — висадка дерев, вишивання хустки, організація виставки вишитих сорочок. Коли ми це робимо, знаємо, що робимо у пам’ять про наших синів. Тоді десь сили беруться. Не кажу, що не треба звертатися до психолога. Комусь порада фахівця пригодиться. Ми ж беремо підтримку від таких, як самі, матерів загиблих дітей. Щоб легше нести пам’ять про них.

Вас може зацікавити:

«Ти народився у двох сорочках, десантнику»: як вчитель-ветеран розповідає учням про війну

«Намалюйте на прапорі сина»: студент Ван Мілліон створив 470 знамен з портретами Героїв

Подякуй журналісту гривнею