«Повістки. Роздаємо повістки». Як журналістка з хлопцями із військкомату шукала по місту чоловіків

«Повістки. Роздаємо повістки». Як журналістка з хлопцями із військкомату шукала по місту чоловіків
Кожен екіпаж має при собі планшет, в якому перевіряються особові дані військовозобов’язаних вінничан. Цього хлопця, військові перевірили на наявність приписного і броні - для цього потрібно лише ПІБ.
  • Щодня хлопці з військкомату їздять різними мікрорайонами міста і розповідають про обов’язок кожного чоловіка стати на облік.
  • Одним словом роздають повістки і викликають у свій бік купу нарікань.
  • Як все відбувається, як поводять себе військові, як реагують на це вінничани — перевірили.

Побачити цю кухню зсередини журналістці випало з екіпажем зеленого бусу, за кермом якого був військовослужбовець на ім’я Андрій. В поле безпосередньо виходили Володимир, Микола, Бодя і ще один Володимир.

Був ранок суботи. Ми їхали в район Тяжилова. Якраз повернули від залізничного вокзалу в потрібний бік, як в очі кинулося і одразу впізналося різнобарв’я квітів на дорозі.

— Це брата нашого товариша проводжали, йому було 23, — сказав Бодя з заднього сидіння.

Відео дня

Всі одночасно глянули у вікна. Там, за ними, хаос базарного дня вже майже поглинув чиєсь горе... А ми прямували на «Мрію».

За кілька хвилин у ТГ

Перша зупинка біля АТБ. Хлопці з військкомату пройшлись ринком «Мрія», який на той час був не надто жвавий, тож вирішили піти до озер (їх там два, — авт.). Здавалося, погода мала б повиганяти з квартир всіх до води. Але на озерах було пусто, лише один молодий чоловік дуже спокійно сидів на лавці. Коли військові підійшли до нього, з’ясувалася причина його спокою — поліцейський.

На зворотному шляху з’ясувалася й можлива причина відсутності людей: в телеграм-чаті «Повістки Вінниця» вже була фотка буса з локацією і засторога — «на Ватутіна виписують».

Кілька повісток тут все ж таки виписали. Чоловіку, який вийшов на перекур, хлопцю, який йшов до магазину, ще одному, який чекав транспорт… І це тому, що вони не надто пручалися. Адже була достатня кілька вінничан, які наполегливо доводили неправомірність дій військових: «Ви не маєте права зупиняти мене на вулиці», «Ці повістки не дійсні, тому що тут немає моїх даних», «Хто ви взагалі такі»… і йшли далі.

Майже всі ці діалоги відбувалися на зупинці, поруч з невеликим магазином, і дуже цікаво було спостерігати за реакцією перехожих. Переважною емоцією на обличчях людей була зневага. Зневага до людей у формі.

«А ми вас туда нє пасилалі…»

За словами військових, довго стояти на одному місці немає сенсу, тож за декілька хвилин ми рушили далі. Доки їдемо, хлопці діляться власними спостереженнями, як змінилися вінничани на другий рік війни.

Зокрема на їх думку, чоловіки нашого міста стали зразковими батьками. Тому що всі почали ходити по справам, до магазину, навіть сміття виносять — з маленькими дітьми (в цьому випадку з повістками майже не підходять, — авт.). Побільшало останнім часом і «кавалерів».

— Одразу, як бачать нас, хапають за руки своїх дівчат/дружин, напевне для моральної підтримки, — розповідає Бодя. — Типова ситуація: йде чоловік, десь там позаду жінка, він бачить нас, зупиняється, хапає жінку за руку і гайда. Сам майже біжить, з боку вона, як целофанка від вітру, теліпається...

Але більше за всіх вражають чоловіки, які переїхали до Вінниці з інших регіонів.

— Я на центральному вокзалі днями чергував, підходжу до групи чоловіків, виявилось з Херсону, кажу так-то і так: «ви знаєте, що в країні війна», «оголошена загальна мобілізація», «ви є на обліку у військкоматі?», — розповідає Володимир Прудник. — У відповідь чую нецензурну лексику і епічне та звичне: «А ми вас туда нє пасилалі».

Купа студентів і опікунів

Наступна зупинка: автомийка на Немирівському шосе. Всі секції зайняті автівками, власники поруч. Підходимо до першого водія. На прохання показати військовий квиток або копію документу про відстрочку чи бронь, чоловік спокійно дістає з бардачка авто купу паперів. Там значиться, що він студент першого курсу аграрного університету. Військові повертають папери, бажають гарного дня і йдуть. І вже нікого не бентежить, що чоловік 1985 року народження, що в нього вже намічається сивина і пивний живіт…

— Зараз багато студентів, я одного разу зупинив чоловіка, йому виявилось 52 роки, має дві вищі освіти, закінчив магістратуру, а зараз студент першого курсу Погребищенського училища, на повара вирішив вивчитися, — розповідає Бодя.

Студентів, що нам зустрічалися повсякчасно, трішки розбавляли чоловіки, які взяли опіку над різними родичами. І добре, коли мова йшла про стареньку маму чи батька-інваліда. Показували папери, які свідчать про опіку над дальньою тіткою, дядьком в четвертому коліні…

Побачили буса — і врозсипну

У районі Тяжилова і недоїжджаючи до нього є купа кварталів новобуду з гарною інфраструктурою. До одного з таких ми під’їхали, тому що побачили багато припаркованих авто і ще більше людей навколо.

До речі, якщо брати до уваги задачу — привернути увагу чоловіків до військового обов’язку, нашому яскраво-зеленому мерсу з синіми наліпками ЗСУ на лобовому склі не вистачало лише гучномовця на даху, який би кожні п’ять хвилин верещав: «Повістки, роздаємо повістки». Втім результат був діаметрально протилежним: всі бачили буса — і врозсипну.

— Ех, треба міняти колір автівки, — філософськи промовив Бодя і пішов шукати чоловіків призовного віку. А тим часом площа перед багатоповерхівками опустіла і двері магазинів, типово розташованих на перших поверхах, захлопувалися наче фішки доміно.

Коли повернулись назад

Наше ранкове чергування завершилось о пів на першу. Загальний результат всіх екіпажів — майже 60 виписаних повісток. Хлопці зголодніли і поїхали в казарму на обід. Журналісту теж запропонували солдатською каші.

Але добирались до казарми ми разом з Юлею, єдиною дівчиною, яка сьогодні теж чергувала на вулиці (це не рахуючи підполковника Оксани Янчак, — авт.). Так от Юлі 24, і її історія подібна до інших, почутих сьогодні за цих кілька годин: пішла на контрактну службу в ЗСУ ще до повномасштабної війни, воювала в Олешках, поранення, контузія — зараз служить при ТЦК.

Зранку вона працювала з іншим екіпажем і відпросилася з вечірньої зміни (з шостої години вечора військові мали обходити кафе та ресторани, — авт.), тому що хотіла відсвяткувати річницю одруження. Про те, як їй працюється, ми поговорили, може, хвилин п’ять.

— Сьогодні була спокійна зміна, майже ніхто не хамив, бо буває всяке. І матом женуть, і посилають як найдалі, або кажуть: «Я вас туди не посилав, ви самі йшли». Особливо агресують переселенці. В мене і відео є, бо ситуація «тебе знімаю — ти знімаєш» — вже норма.

Напередодні Юля ходила роздавати повістки по розважальним закладам, то, каже, там сором з сюром на пару гуляють.

— Зараз в закладах багато чоловіків відпочивають, як бачать нас, то часто тікають, цього разу двоє в одну кабіну туалету сховалися, — сміється Юля. — Як тільки помістилися, загадка….

Трохи дьогтю від себе…

Читаючи цей репортаж, складається враження, які хороші хлопці з військкомату і які погані цивільні, що ховаються від призову. Але, як кажуть, «не все так однозначно». Є одна правда — вони виконують свою роботу і їх за це ненавидять. Не тому, що «падли, йдіть самі воювати», насправді там більшість якраз повернулася з пораненнями, контузіями. А тому що людям просто необхідно кудись направити свою лють та безпорадність — і хлопці з військкомату найкраща мишень.

Є друга правда — ми всі дуже захоплюємось нашими вояками, які боронять країну, горюємо за загиблими і розуміємо, що хтось має це робити. Але заради Бога, тільки не мої діти, чоловік, тато….

У моєї подруги син служить, йому 22. Вона з березня ще жодної ночі не спала спокійно, а днями у військкомат викликали чоловіка, тож всі можливі довідки вони збирали, і це теж правда. 

— Тому що я кожного ранку чекаю на три цифри «4.5.0» — це означає, що з моєю дитиною все добре. Я просто не витримаю чекати на ще одне таке повідомлення, — говорить моя подруга.   

Андрій Франко, працював в Укртелекомі, потім водієм на приватному підприємстві. Мобілізували чоловіка 19 жовтня в 57-му бригаду. Служив в Херсонській області в селі Володимирівка, був під Казанкою, це 300 метрів до Дніпра, звідти перевівся в 59-ту бригаду. Зараз обмежено придатний, служить в ТЦК.

Микола Ковтун, 24 лютого прийшов у військкомат, там були черги, а він раніше не служив, тож пішов в ТРО. Згодом попросився на фронт — взяли. Воював біля Авдіївки, отримав поранення, контузії. Обмежено придатний, служить в ТЦК.

Володимир Прудник, з 1985 служив в Повітряних силах, з 2005 року військовий пенсіонер, призваний за мобілізацією 25 лютого 2022 року. Служить в ТЦК. В нього вся сім’я військові. Поховав двох синів. Один загинув в 2015, другий в 2019 році. Є дочка, яка служить з 18 років. Пройшла АТО під Донецьком в Пісках, зараз служить за контрактом в Повітряних силах України.


 

Читайте також:

Керує мобілізацією у Вінниці і ловить ухилянтів: розказуємо про підполковника Оксану Янчак

«Ніхто нам не повідомив, де він». Сестра самотужки розшукала брата-добровольця через Інтернет

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (55)
  • Артем Кузьменко

    Люди прекрасно розуміють що перемога ЯДЕРНОЇ ДЕРЖАВИ це ФАНТАСТИКА! Війна буде вестися доки наша влада не проведе ПОВНИЙ ГЕНОЦИД ЧОЛОВІКІВ, а тоді просто втече з награбованим. Повістка це смерть.
  • Salvador v Dali

    Був патріотом, поки не відвідав військомат. Краще банк пограбую і сяду, але ні в яку армію не піду. Ганьба
  • Читач72

    Ви тварі кончені. Щоб ви всі нахер виздихали ТЦКники. Будьте ви прокляті нахер і ваша кончена Україна разом з вами. Як я хочу позбутись українського громадянства та виїхати з цьго дурдому назавжди. НЕНАВИДЖУ УКРАЇНУЙ!!!! ВИГОНІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ І ЗАБЕРІТЬ СВІЙ КОНЧЕНИЙ ПАСПОРТ
  • Читач72

    Журналістці та бичкам раджу припиняти дуркувати. Ваш совок з підробкою документів, вертухаями та загороджувальними загонами не приживеться.

keyboard_arrow_up