«Як вона обціловувала холодне тіло»: сім поїздок мами з синочком на війну до тата

«Як вона обціловувала холодне тіло»: сім поїздок мами з синочком на війну до тата
Матвійко щодня питає маму, коли приїде тато? Малий ще не розуміє, що тато вже ніколи не повернеться додому. Разом вони сфотографувалися, коли Павло приїжджав у відпустку.
  • Історія великого кохання і важкої втрати — у 23 роки вона залишилася з маленьким синочком на руках, який не перестає кликати тата.
  • Коли їй повідомили про загибель чоловіка, вона кричала від горя до безтями, незнайомі люди підняли її і повели під руки.
  • Такі воїни заслуговують найвищої нагороди, підтримайте петицію.

Юля і Павло зі Жмеринки. Сумно і боляче — Павла уже нема серед нас. Він загинув на війні у 27 років. Залишилися спогади про відважного воїна.

Юля згадує їх першу зустріч. Уже тоді обоє відчули, що вони дві половинки одного цілого. Вона все життя пам’ятатиме те перше побачення. І не тільки перше побачення. У неї в серці все, що було у їхньому короткому спільному житті. Короткому, але дуже щасливому.

Перше побачення

Коли Павло прийшов на перше їхнє побачення, його очі випромінювали доброту. Поводився скромно і сором’язливо — на це звернула увагу дівчина. Таким він залишався й надалі.

Відео дня

Юля дочекалася повернення Павла зі строкової служби. Вони побралися. На світ з’явився синочок.

«Юля, я хотів би назвати хлопчика Матвійком», — сказав їй Павло. Вона відповіла: «Не заперечую, але чому саме так?» — «А ти послухай, як звучить: Галюк Матвій Павлович!», — вимовив щасливий батько.

У молодої щасливої сім’ї було багато планів! Їх перекреслила війна.

На третій день після її початку Павло Галюк отримав повістку. Наступного ранку пішов у Жмеринський ТЦК.

Як все відбувалося далі, пропоную послухати зі слів Юлії. Час від часу вона схлипувала, стримуючи емоції, витирала сльози і продовжувала говорити. Кожне її слово сповнене любові до дорогої людини.

Молодший сержант Павло Галюк служив гранатометником на посаді командира відділення у 10 батальйоні 59-ї бригади. За сміливі дії  нагороджений знаком «Золотий Хрест».

Запам’ятаймо його таким, яким пам’ятає його дружина. Ось її розповідь про чоловіка і їхнє кохання.

У Херсоні їх зустріли з квітами, наварили борщу

«Коли Паша йшов у військкомат, не знала, що він у той же день ще повернеться додому, — говорить Юля Галюк. — Хлопців і чоловіків, які прибули з ним, у той же день відправили у військову частину на підготовку, а Павло повернувся.

Прийшов і каже, що не розуміє, чому його завернули. Навіть засмутився через це. Зате ми з Матвійком були дуже раді. Йому сказали чекати, коли знов викличуть. А він наступного дня сам пішов. Хотів вияснити, яка причина такої відстрочки. Йому пояснили, що не могли віднайти якісь документи. Документи знайшлися і його відправили у 59-у бригаду. Деякий час проходив підготовку  у військовій частині. У нього була можливість телефонувати. Дуже раділа тим розмовам, ніяк не могла наговоритися з чоловіком. Словами горнулася до нього. Бувало, Паша, усміхався і запитував: «Юля, коли ти вже наговоришся? Ніби вже про все розмовляли, а ти продовжуєш…». Ніби відчувала, що невдовзі взагалі не зможу почути його голос».

«Після підготовки їх відправили на Херсонський напрямок, — продовжує пані Юля. — Згодом зв’язку не стало. Хлопців, які були з ним на підготовці, відправили в інше місце, тому вони теж нічого не знали про Павла. Місяць не чула, де він і що з ним. Кому я тільки не дзвонила, у кого не запитувала… У частині і військкоматі говорили, що там, де він знаходиться, нема зв’язку. Це був дуже тривожний час!

Одного дня його телефон озвався і ми з Матвійком почули голос Паші. Сльози потекли від радості, ніби гора звалилася з плечей, на серці стало легше. У ті дні була ще одна причина для втіхи. У Тік Ток побачила, як наші військові заїжджають на техніці у Херсон! Дивлюся, а серед них — Паша! Люди обіймали хлопців, дарували квіти…

Він по телефону говорив, що місцеві їх розчулили до сліз. Казав, що не тільки квіти дарували. Наварили борщу, принесли ще інших домашніх страв, дали можливість помитися. Розповідав, що перший раз за місяць вдалося помитися. У Херсоні вони затрималися не надовго. Згодом їх відправили на Донецький напрямок.

Три рази їздили у Покровськ

«Нам хотілося бачити одне одного не тільки по телефону, — говорить Юля Галюк. — Це я наполягла на тому, щоб Павло просив дозволу у командира на зустріч з чоловіком і дитиною. Він казав, що це буде непросто. Називав місця, де вони воюють. Це було Водяне, Авдіївка, Невельське. Я ж розпитувала, у яких містах нема прильотів. Дізналася, що можна зустрітися у Селідово. Матвійка взяла з собою. Не можу дитину залишати на когось. Синочок з перших днів був з мамою і татом. Росте кмітливим. У два рочки вже розмовляв. Говорив «Тато». Коли тато пішов на війну, щодня повторював: «Де тато? Тато був і нема».

Добиралися автобусом. Спершу зі Жмеринки до Вінниці, звідти теж автобусом до Дніпра. Звідти вже до Селідово. Дорога далека, але нам хотілося зустрічі, хотіли бачити одне одного. Перший раз Пашу відпустили лише на кілька днів, але навіть хвилинка зустрічі для нас то велика радість і щастя. Уже тоді вирішила, що будемо ще приїжджати. Але через три місяці після того він сам приїхав — його відпустили у відпустку.

Крім Селідово, ми ще три рази приїжджали до нього у Покровськ і один раз у Добропілля. У дорогу вирушали один раз у три-чотири місяці.

«Знаю, ти будеш мене шукати, доки не знайдеш»

Одного разу їдемо у Покровськ, доїжджаємо до Дніпра, а Паша пише: «Мене не забирають з позиції, обіцяли, а не відпускають». Відписую: «Нічого, ми все одно приїдемо і будемо чекати стільки, скільки треба».

Приїхали, влаштувалися на квартиру, стали чекати. Дзвінок від нього. Чую, захеканий, біжить. Каже, все добре. Зараз буду їхати до вас.

Перший раз я тоді побачила його таким,я ким він повернувся з позиції. Втомлений, змучений. Впав на коліна. Опустив голову. Говорить, ледве вийшов. Дуже сильні штурми почалися.

Знаю, що військові у більшості мало розповідають про себе. Павло навпаки, не приховував те, що з ним відбувалося. Не знаю, чи говорив все, але багато-чого я знала. Ми дуже довіряли одне одному. Він казав так: «Знаєш, чому я тобі розповідаю? Бо впевнений у тобі. Бо знаю, якщо зі мною щось станеться, ти будеш шукати  мене доти, доки не знайдеш. Ти одягнеш шолом, бронежилет і вирушиш на пошуки, ти не будеш сидіти, склавши руки. Тому хочу, щоб знала, що зі мною відбувається, де я знаходжуся, що роблю. Він дуже бачив у мені підтримку. Під час кожної зустрічі, чи у розмовах по телефону, я робила так, щоб він не думав про війну. Говорила про все хороше. Розповідала про сина, як він підростає, що вміє, показувала фото, відео».

Поранення: його боліла нога, а її — душа

«З Покровська Паша проводжав нас засмучений, бачила, він так і не встиг відпочити, а йому знову треба було йти на завдання, розповідає пані Юля. — А може, в той момент відчував щось недобре. Тільки ми доїхали до Жмеринки, ще не встигли дійти додому, отримала повідомлення: «Я поранений». Його поранило в ногу. Доправили в лікарню у Покровськ, звідти — у Харків. Ми з  Матвійком не могли залишити Пашу одного, поїхали у Харків. Лікарі не оперували, осколок залишався в нозі. Я щодня намагалася з’ясувати, в чому причина? Зрештою, його перевели у Дніпро і вже там робили операцію. Після того Пашу перевели у Київ. Там йому визначили місяць на реабілітацію і відправили додому.  Це було літо 2024 року. Все життя пам’ятатиму ті щасливі дні — ми всі разом і більше нічого не потрібно. Але термін реабілітації закінчився і він знову повернувся на фронт.

Нас, ніби магнітом, кликало до нього. Минуло три місяці і ми поїхали на зустріч. Тепер у Добропілля.

Остання наша зустріч відбувалося у Дніпрі, бо у Добропіллі стало вже небезпечно.

Уперше заплакав...

«Думаю, щось нам підказувало, що треба чим довше бути разом з Пашею, — продовжує розповідати Юля. — Можливо, тому ми стільки разів їздили до нього. У нього з’явилося передчуття чогось недоброго, коли проводжав нас в дорогу у Дніпрі. Це було під час нашої останньої зустрічі. Таким сумним, як тоді на автовокзалі, я ще ніколи не бачила чоловіка. Раніше він постійно нас заспокоював.

Бувало, говорив, Юля, мені доводилося бувати у таких ситуаціях, з яких важко вийти живим. Я не раз задумувався, як же воно так ставалося, що не загинув. Тоді зрозумів: мене оберігає Всевишній. У відповідь я казала, що не перестаю молитися за нього.

Він тішив себе надією на те, що війська мають відкотитися трохи назад. Тому був упевнений, що все буде добре.

Але в той день на вокзалі я не впізнавала чоловіка. Він пішов навіть не дочекавшись відправки автобуса. Бачила, як він йде і плаче. Плакав перший раз за час усіх наших зустрічей. По телефону запитала його, чому не дочекався, поки автобус рушить в дорогу? Він каже, дуже важко стало на душі, сльози самі текли з очей. Втомився думати і переживати, чи побачу вас ще раз, що будеш робити з дитиною, як мене не стане».

Це було за два місяці до його загибелі. Та зустріч у Дніпрі стала останньою. Планували побачитися ще раз, але його не відпустили, пояснили це тим, що на їх ділянці фронту складна ситуація.

«Він так боявся залишити нас самих»

«Зранку 17 грудня 2024 року Паша надіслав відео, як йде на позицію, — слухаю далі розповідь Юлі. — Додав голосове повідомленням. Він щоразу повторював: кохаю тебе і синочка, бережіть себе. Були ще слова: не переживай, сонечко, все буде добре, ви мене чекайте, хвилюватися не треба, ми відкочуємося назад, тому нема чого переживати.

О шостій вечора написав, що обстановка важка, але я нормально.  На моє повідомлення не відповів.

Наступного дня, 18 грудня, я відвела сина у садочок, а сама йшла на роботу. Дзвінок. Дивлюся, це побратим Паші, його звати Діма. Запитав, чи мені вже телефонували? Я одразу: а що таке? А він — мовчить. Я наполягла, щоб говорив. «Паші нема вже», — почула від нього. У мене в очах потемніло, я стала кричати не своїм голосом, впала, потім почула, як люди підняли і під руки довели додому.

Прийшла до тями і набрала номер Діми. Просила сказати, можливо, павло без рук, чи без ніг, нехай так буде, я справлюся, тільки б живий.

На це він сказав: Юля, я знаю, як сильно ви любите одне одного, мені боляче говорити, але Пашка загинув, там без шансів.

Пояснив, що сталося це на позиції увечері о 21.30. Він забирав Пашу з окопа. Осколок через спину пройшов у самісіньке серце. Весь цілий, без царапинки, але з простреленим серцем.

Побратим передав останні слова Павла. Їх було чути у рації. В останню мить свого життя він думав про нас.

«Все, я їх залишаю самих», — ці слова Паші хлопці чули по рації в останні хвилини його життя.

«Я такий, як тато, він у мене сильний»

«Я втратила дуже дорогу і дуже близьку мені людину, — говорить пані Юля. —  За час відколи ми разом, не почула від нього жодного кривого слова на свою адресу. Ми розуміли одне одного з пів слова. У нас було багато планів. Його побратими говорили, що ніхто так багато і так часто не розмовляє по телефону, як Павло зі своєю дружиною. На це він усміхався і казав: бо я її дуже кохаю.

Матвійко запитує, коли поїдемо до тата? Або каже, чому тато до нас не їде? Був і нема.

Ще він говорить, що я такий, як тато, а тато у мене сильний…»

Поховали Павла Галюка на Алеї слави на Центральному кладовищі у Жмеринці.

Вічна пам’ять і вічна слава відважному захиснику  усіх нас, нашої рідної землі.

Щирі співчуття його рідним, друзям, побратимам.

Підтримайте петицію

Павло Галюк вартий найвищої нагороди нашої держави — ордена Золота Зірка із присвоєнням звання Героя України.

Такої думки його побратими. Саме тому дружина Павла пані Юля підготувала петицію із зверненням до президента країни про присвоєння звання Героя Палу Галюку.

Підготувати документ їй допомогла волонтерка зі Жмеринки Олеся Поліщук. Вона одна з тих, хто передавала гуманітарну допомогу Павлу і його побратимам.

Волонтерка разом з дружиною полеглого просять небайдужих підтримати петицію.

Зробити це можна за посиланням.

« Я була на похороні Павла, — розповідає Олеся Поліщук. — Серце дотепер крається від болю. Такий молодий, ще жити б і жити! І дружина така молоденька. Синочку ще тільки чотири рочки… Ще не бачила, щоб так обціловували холодне тіло, як це робила Юля. Сльози самі текли з очей»

Читайте також:

«Нехай це буде помста за Андрія»: матері вручили орден сина і два дрони

Поки батько на фронті, син підпалює військові автівки: суд відхилив апеляцію у справі 18-річного колаборанта

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.

Коментарі (24)
  • Raisa Raysa

    Вічна  память  Герою🙏😭
  • Алла Притуляк

    😭😭🫂🫂🇺🇦🇺🇦Вічна пам'ять.
  • Люся Іпатова

    Вічна  пам'ять Герою та щирі співчуття ріднім  та близьким. Підтримую  петицію.
  • Ольга Глушко

    До сліз 🥹Слава Герою !

keyboard_arrow_up