Як «Демон» захопив два ворожі танки. Золоту Зірку Героя України вручили рідним спецпризначенця

Ігор Демчук на війні був з 2014-го, служив у спецпідрозділі «Омега», який напряму підпорядковувався командувачу Нацгвардії

• Підполковника Ігоря Демчука нагороджено Золотою зіркою Героя України (посмертно).
• Найвищу нагороду держави отримували мати, дружина й син.
• Хто він, відважний воїн?
• Чому згадка про прощання з ним у рідному селі розриває серце?

Першого квітня у Києві, у Білій халі Героїв України Маріїнського палацу, нагороджували відважних воїнів, які захищають чи захищали нас з вами від російських агресорів. Серед тих, кого удостоїли найвищої нагороди держави, — наш земляк з села Каришків колишнього Барського району підполковник Нацгвардії України Ігор Демчук. На жаль, його нагороджено посмертно.

Отримували Золоту Зірку його найрідніші люди: мати Тетяна, дружина Євгена і старший син Даніїл.

У кожного з них смуток на обличчі. Це видно навіть на світлині. Її зробили під час вручення нагороди главою держави.

Ігор Демчук загинув у 36 років.

Служив і воював у спецпідрозділі «Омега»

Щоб краще зрозуміти, кого ми втратили, досить сказати, що Ігор Демчук служив у спецпідрозділі Нацгвардії «Омега». Цей підрозділ підпорядковується напряму командувачу НГУ.

У мирний час їх основним завданням була боротьба з тероризмом. З 2014 року спецпризначенці цього підрозділу виконують найбільш складні завдання з оборони держави у війні з російськими агресорами. Ігор Демчук був командиром бойової групи. Одна з її операцій — звільнення від окупантів села Ягідне на Чернігівщині.

Є багато розповідей про звірства рашистів у цьому селі. Вони зігнали 150 людей у підвал місцевої школи і утримували їх там. Не всі могли витерпіти нелюдські умови тісного підвалу. Нелюди зі зброєю не давали можливості навіть поховати померлих. Їхні тіла лежали поруч із живими, серед яких були діти, зокрема, немовлята.

Про звірства у підвалі смерті написано багато. Менше знаємо про те, що це село звільняли від рашистів, зокрема, і спецпризначенці «Омеги», група Ігоря Демчука. Було це наприкінці березня 2022 року. Під час звільнення Ягідного спецпризначенці відбили у росіян і захопили два танки Т-72. Пізніше трофейну техніку передали військовим ЗСУ.

Про бойові операції спецпідрозділу «Омега» інформації небагато. Як і про її учасників. Схоже, про це більше дізнаємося уже після війни.

Поки що у повідомленнях Нацгвардії згадують, що після початку великої війни Ігор Демчук зі своєю групою воював у районі Сєвєродонецька, Вугледара, Урожайного.

У серпні минулого року він прийняв свій останній бій. У той день російські агресори відкрили комбінований вогонь по позиціях гвардійців: били з артилерії і з літаків. Демчук загинув від ворожої авіаційної бомби. Сталося це 2 серпня 2023 року.

Підполковник Демчук здобув освіту у Національній академії Національної гвардії України. Навчався заочно. Перед тим закінчив стаціонарно Національну академію внутрішніх справ, де здобув освіту юриста. А після школи поступив на навчання у Вінницький м’ясо-молочний технікум на спеціальність «Правознавство».

Служив у Вінниці, згодом його перевели у Львів, у Західне територіальне управління НГУ. Там служив упродовж 13-ти років. На війні провів дев’ять років, з 2014-го по серпень 2023-го, коли прийняв останній бій.

25 березня 2024 удостоєний звання Героя України (посмертно). У грудні минулого року йому присвоїли звання «Народний Герой України». Цю відзнаку дружина полеглого пані Євгена отримала з рук народної артистки України Ади Роговцевої і Героя України десантника 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Бориса Харчука.

У переліку нагород Ігоря Демчука значиться також орден «За мужність» III ступеня.

На прощання відвели 15 хвилин

Ігор Демчук народився 24 червня 1987 року в селі Каришків. Звідси також його дружина Євгена. У селі проживають її батьки, а вона з дітьми — у Львові, де служив чоловік. У Каришкові мешкає молодша сестра Ігоря Лілія. Її мати, пані Тетяна, живе і працює в Одесі.

Після церемонії нагородження по дорозі з Києва Тетяна заїжджала провідати доньку Лілію, обійняти двох її діток, бабусиних внуків. Стільки ж діток у Ігоря.

Про це журналісту «20 хвилин» розповіла пані Лілія. Під час розмови відчувалося, наскільки важко їй говорити про брата у минулому часі. Їй дотепер не віриться, що брат більше не приїде в гості, не обійме, не наговоряться, як це було раніше.

— Ми росли без батька, тому Ігор був для мене надійною опорою, у всьому відчувала його підтримку, — розповідає Лілія. — Всі спогади про нього дуже яскраві. Брат був дуже добрим. Від нього отримала перші у своєму житті подарунки. Спершу це були сережки, потім — годинник…

Ліля молодша від брата на сім років. Каже, неабияк гордиться ним. Змалку і дотепер. Бувало, у школі зупинялася біля дошки з фотографіями кращих учнів, вдивлялася в дороге обличчя — і невимовна радість закрадалася у серце. Брат у неї мав гарний вигляд, високий на зріст. Йому доручали бути ведучим шкільних заходів. А ще він співав у чоловічому ансамблі їхнього сільського Будинку культури. Сестра разом з іншими глядачами аплодувала виконавцям. Їй здавалося, що її оплески найгарячіші, бо це ж для брата старається!

Пригадує, як Ігор змайстрував біля хати турнік. Після того щодня займався. У нього були і гирі, і боксерські рукавиці. Таким він ріс.

Їхня батьківська хата на вулиці Обухівській. Нині там ніхто не проживає. Немає вже бабусі й дідуся, які жили разом з ними. Ніколи вже не переступить її поріг брат. До війни він щоразу старався побувати в селі на Великодні свята. Це було таке велике задоволення — спілкуватися з ним!

Ліля говорить, що саме на подвір’ї батьківської хати відбувалося прощання з Ігорем. Хоча поховали його у Львові, на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. У цьому місті проживають дружина з дітьми.

— Ігоря зустрічали в селі «на щиті» 4 серпня минулого року, — каже пані Лілія. — Люди створили живий коридор при в’їзді в село. Було вже пізно, але село не спало. Бус під’їхав до воріт нашої хати. Офіцер, який супроводжував, сказав, що маємо на прощання 15 хвилин.

Співрозмовниця згадує, що через це труну навіть не знімали з машини і не відкривали. Навіть мертвого брата ніхто не бачив у хвилини прощання.

— Просили офіцера, щоб затримався ще хоча б на пару хвилин, — згадує ту страшну ніч пані Лілія. — Але він вибачився, просив їх зрозуміти: до Львова ще далека дорога, а там організовують похоронні заходи.

У салоні буса було видно ще одну труну. «Маємо ще заїхати у Деражню Хмельницької області, передати тіло побратима Ігоря — Дмитра», — повідомив офіцер.

Пані Лілія пригадує, як до офіцера підійшла дружина Ігоря пані Євгена. Вона чула її запитання і його відповідь.

— Скажіть, яким був Ігор? — запитала вона.

— Він був найкращим, — почула у відповідь.

Їздили на Поле почесних поховань

У той день, 4 серпня 2023 року, у Львові прощалися з п’ятьма полеглими на війні з російськими варварами. Ось їхні прізвища: Ігор Демчук, Сергій Зайцев, Сергій Цибочкін, Володимир Тучапський та Віталій Чеховський. Церемонія прощання відбувалася на площі Ринок. Поховали відважних оборонців рідної землі на Личаківському цвинтарі, на Полі почесних поховань.

— Ми їздили на могилу до брата два рази — на дев’ятий і на сороковий день після того, як він загинув, — говорить сестра Ігоря Лілія. — Так співпало, що на дев’ятий день виповнювалася 15-та річниця, як Ігор і Євгена одружилися. Біль такий, що хочеться кричати на весь світ…

Читайте також:

«І в темряві можна жити». Як незрячий воїн став гончарем — надихаючий приклад для тих, хто втратив зір

Зруйновані багатоповерхівки та загиблі цивільні: про терористичні атаки окупантів 3 квітня

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.