«І в темряві можна жити». Як незрячий воїн став гончарем — надихаючий приклад для тих, хто втратив зір
- Він бачив світ у всіх його барвах протягом 34 років життя.
- «І раптом в один момент шторка закрилася», — каже вінничанин Іван Шостак. Незрячим став на війні
- Здавалося, життя зупинилося, але це не так.
- «І в темряві можна жити», — говорить Іван. Хоче, аби його слова почули такі, як і він, і не втрачали віру.
- Розповідаємо про колишнього десантника, який попри втрату зору, опанував гончарне ремесло, а нині вивчає ще одну справу — масажиста.
- Хто допомагає йому в цьому?
В артпросторі «Етно Чари» на Магістратській, 52 у Вінниці, триває виставка гончарних виробів незрячого воїна Івана Шостака. На ній представлено приблизно сто різноманітних предметів з глини. Всі вони надзвичайно красиві. На перший погляд не віриться, що це справа рук незрячої людини.
Всі сумніви розвіюють відеокадри на великому екрані. Їх демонструють у виставковій залі поруч з експонатами. На них видно, як пан Іван працює за гончарним колом.
Не святі горшки ліплять
«Ваня навчився гончарній справі швидше, ніж це роблять зрячі учні, — каже керівниця артпростору «Етно Чари» Вікторія Ніколаєва. — Думаю, йому допомагає сила духу. Він намагається долати перешкоди, щоб довести самому собі, що все можливо. Зрячі учні за ним не встигають, це справді так. Іван зламав усі стереотипи».
За словами співрозмовниці, нині за годину чоловік може зробити 3-4 чашки. І додає: «Якщо він у гарному настрої, це йому теж допомагає.
За словами співрозмовниці, вона пропонуватиме своєму учневі вивчитися на інструктора, щоб надалі він навчав незрячих. «Ми не можемо дати їм те, що дасть він, бо не відчуваємо так, як він», — пояснює майстриня.
Пані Вікторія і її учень поділилися гарним задумом: планують виготовити 100 пивних кухлів. Щоб реалізувати вироби, а на виручені кошти купити… «Наприклад, танк», — усміхається співрозмовниця. Вона радіє успіхам свого учня. Каже, він опановує нелегку науку гончарів семимильними кроками. Щоправда, починалося все по-іншому. Якщо точніше, навчання починалося з… Іванового бурчання. Згадують про це і усміхаються обоє — наставниця і учень.
Наша розмова відбувалася у день відкриття виставки після огляду робіт Івана Шостака. Співрозмовники перебували під враженням того, що їм вдалося підготувати роботи, що прийшли друзі, знайомі, всі ділилися враженнями. Винуватець події перебував у гарному гуморі. Жартував, ніяковів, коли чув на свою адресу похвалу. З усього видно — чоловік сором’язливий. На відкритті виставки прийшов батько Івана пан Георгій,
а також двоє працівниць центру комплексної реабілітації «Поділля» — пані Анна Бевз і Юля Бабаєва. За їхньою підтримкою Іван навчався жити в нових умовах.
Запитую Івана, як починалося його навчання гончарству?
«Мені зателефонувала Аня, — розповідає Шостак. — Я в той час перебував вдома, як кажуть, не в кращому стані. У лікарні не вдалося зробити МРТ через осколок, який в мені сидить. А лікарям потрібне було таке обстеження. Бо в мене проблема не ті на телефон».
«Пам’ятаю, як Іван спершу не погоджувався на мою пропозицію скористатися допомогою фахівців нашого центру «Поділля», — говорить пані Анна. — Відмовлявся, мовляв, дайте мені спокій. Однак таки вдалося його переконати. Він дуже старанно дослухався до порад, як користуватися білою тростиною. Видно було, що людина хоче навчитися. А ще вирізнявся скромністю, з ним було приємно працювати, швидко знаходили порозуміння»
Пані Анна наголошує, що найважливішим для неї було вселити в людину віру у свої сили. Радіє з того, що це вдалося. Персональна виставка Івана яскраво підтверджує її слова.
Разом з Іваном у центрі «Поділля» адаптацію до життя в нових умовах проходили ще п’ятеро незрячих військових. Одного разу їх запросили до артпростору «Етно Чари».
«Мене попросили провести екскурсію для військових, — згадує першу зустріч з Іваном Вікторія Ніколаєва. — Я погодилася, а коли подумала, що прийдуть незрячі люди, з’явився страх. Страх від того, що ніколи не працювала з людьми, які не бачать. Боялася не їх, а своєї можливо неправильної реакції на їхню реакцію. Тому попросила бути присутнім психолога. Ще подумала: яка це екскурсія? Незрячі багато відчувають руками, тому одразу запропонувала їм спробувати себе за гончарним колом».
«Побачила мої руки і сказала, що буду майстром»
Пані Вікторія звернула увагу на руки одного з шести військових, які прийшли в артпростір. Це були руки Івана Шостака. Каже, вони в нього сильні і водночас ніжні, дуже теплі. Каже, саме такими є руки у справжніх майстрів гончарної справи. Вона не могла не запропонувати чоловікові приходити до них на заняття.
«Так, він буде приходити на заняття», — поспішила відповісти за Івана психологиня Анна Бевз. Пояснює, що зробила це тому, бо знала, що чоловік сором’язливий, що йому потрібна підтримка. Зрештою, це ж було у його інтересах.
Іван з гумором пригадує той епізод. Йому приємно, що незнайомі люди так піклуються про нього.
Він став приходити на заняття в артпростір «Етно Чарти». Навчала його гончарній справі Вікторія Ніколаєва.
«Пам’ятаю, що я бурчав на першому занятті, — говорить чоловік. — Відчував, щось воно не так. Хотів робити одне, а виходило по-іншому. Не знав, чи навчуся, чи ні. Дякувати пані Вікторії мені це вдалося».
«Він дуже критично ставиться до себе, — пояснює майстриня Вікторія. — Я йому не раз повторювала: помилятися це нормально, дозволь собі помилятися, бо на помилках ми вдосконалюємо себе».
Згодом вона звернула увагу, що її учень під час роботи виправляє свої помилки. Коли щось не так, не викидає шматок глини у відро, а добивається, аби змінити ситуацію і працює далі. «Це вже ближче до майстерності — виправити ситуацію і й виходить, але ж нема межі досконалості, треба прагнути до цього».
Запитую пані Вікторію, чи доводилося їй раніше навчати гончарству незрячого учня? «Ніколи, це перший мій такий досвід, — говорить вона. — Радію з того, що нам багато вдалося. Разом з тим треба ще багато вчитися, вдосконалюватися, але ми же досягли того рівня, коли організували персональну виставку виробів мого учня».
Сказане майстринею тішить, дає надію, що Вінниця матиме ще одного визнаного майстра гончарної справи.
Наставниця зізнається, що вона теж навчається. Записує відео роботи учня. Вдома переглядає запис, аби аналізувати, що зробили так, а що ні. Бачу його помилки, його відчуття під час роботи з глиною. Це видно на обличчі. Такий аналіз потрібен, аби робити висновки і розуміти, як рухатися далі.
Я теж звернув увагу на відео, як інколи змінюється вираз обличчя майстра. У деяких випадках він напружується. Запитую, чому?
«Це коли відцентровуєш виріб, тоді необхідно сили докладати, — пояснює Іван. — Глина б’є, нерівно прилипає, треба постаратися, що все вийшло правильно». Перші заняття у нього тривали по 3-4 години. За цей час переробляв стільки ж кульок глини. Каже, найпростіше робити кухлі. Чому? Бо вони циліндричної форми. Інші даються складніше. Але вони вдаються гончареві. Хто загляне на виставку — переконається в цьому.
Майстер-клас на весняному пікніку у музеї Пирогова
На виставці Івана Шостака був Олександр Вешелені, керівник департаменту маркетингу та туризму Вінницької міськради.
Після знайомства з гончарем оглянув його роботи, зробив фотознімки, поділився враженнями, а також сказав, що їх могли б з такою само цікавістю оглядати туристи нашого міста.
Пан Вешелені запитав у незрячого гончара, чи згоден він долучатися до участі у загальноміських заходах. Одразу запропонував конкретну справу — провести майстер-клас під час весняноого пікніку у музеї-садибі Миколи Пирогова.
Уточнив, що такий захід планують на травень місяць.
«Ви могли б провести майстер-клас для охочих долучитися до роботи з глиною, — каже Олександр Вешелені. — Поставимо на території музею гончарне коло… На мою думку, це була б популярна локація».
Незрячий майстер погодився, хоча зауважив, що майстер-класів йому ще не доводилося проводити. Тим більше для тих, хто бачить білий світ. Це стане для нього ще одним випробуванням. І не тільки випробуванням. Це нова можливість для адаптації у житті. Віримо, що все йому вдасться. Адже поруч будуть ті, хто його підтримує.
Дочекався появи сина і пішов на фронт
Іван Шостак служив десантником. Він створений для служби у такому підрозділі — високий на зріст, міцної статури… У 2015-му підписав контракт на три роки і пройшов випробування у районі бойових дій в АТО. По закінченні контракту повернувся додому. Працював. Як каже його батько, ми малярі. До речі, батько малює картини і дідусь мав хист до малювання.
Коли почалася велика війна, Іван не одразу став у стрій. Каже, дуже хотів побачити появу на світ сина, дружина якраз перебувала при надії.
«Малий народився і я пішов у військкомат, — говорить він. — Служив у новоствореній 77-й окремій аеромобільній бригаді ДШВ. Був головним сержантом взводу. Брав участь у боях на Бахмутському напрямку. Біда сталася у районі ближче до Часового Яру».
«Не знаю, чи Іван казав вам, що має багато подяк від командування, — каже Георгій Шостак. — Для нас дуже важливо, що він знайшов себе. Бо після важкого поранення син випав із життя. Тепер він має справу, його цінують люди і ми дуже вдячні тим, хто підтримав його у цей непростий для нього період життя».
З особливим натхненням Іван працює, коли в цей час з ним поруч старший син. Кажуть, він приходить в артпростір підтримати батька.
Батько поділився ще однією інформацією — старший син Андрій також допомагає ЗСУ, робить автомобілі багі. У славній сімї Шостаків троє синів. Іван, про якого розповідь, серед них середульший.
Після поранення випав із життя Тепер знайшов себе в гончарстві, масажі вчиться робити.
Читайте також:
Скандал навколо Буші: на аукціоні продали історичний шмат гори, люди – встали на захист
Сотні будинків без води та 17 вулиць без світла: адреси, де немає послуг та причини відключення
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
