«Я знав, що він живий»: розповідь батька про сина, якого чекав з полону три роки

Боєць 36-ї бригади морської піхоти Богдан до і після полону — це ніби двоє різних людей. Каже, знущання росіян над піхотинцями за межею дикунства

• З полону звільнили морського піхотинця зі Жмеринки, 32-річного Богдана.
• Три роки російські окупанти утримували його в неволі.
• За цей час батько не отримав від сина жодного листа, жодного разу не чув його голос по телефону. Нарешті 30 березня зумів обійняти дитину.
• Навіть після їхньої зустрічі чоловік не може спокійно спати. Чому?

— Я знав, що син живий, — переконливо сказав пан Анатолій під час розмови з журналістом «20 хвилин». — Відчував, що він повернеться додому.

З батьком звільненого з полону бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти познайомила редакторка «Жмеринської газети» Яна Сладковська.

— Як ви могли про знати: повернеться чи ні? — запитую здивовано у співрозмовника.

Він робить паузу, а тоді каже:

— Хочете вірте, хочете ні, поки Богдан був у полоні, я прокидався о другій чи третій ночі. Не знаю, чому так відбувалося і що мене будило в один і той самий час. У такий момент треба було зловити те, що маєш почути. Неспроста тебе щось будить.

Під час розмови з паном Анатолієм зрозумів, що у нього із сином Богданом міцна нитка душевного зв’язку. Батько й син по-особливому відчувають один одного.

За три дні до звільнення сина з полону він бачив його у сні. Зрозумів, що це якийсь знак. Коли прокинувся, згадав слова, які Богдан говорив по телефону під час захисту Маріуполя. Сталося це 30 березня 2022 року. Та розмова була остання перед полоном. Уже через декілька днів, якщо точніше, 4 квітня син з побратимами опинився у руках російських окупантів.

— Тату, я повернуся, обов’язково повернуся, — так говорив по телефону Богдан з Маріуполя. Говорив переконливо, батько дотепер пам’ятає не тільки кожне слово, не забув навіть інтонацію тієї розмови.

Після того не чув його голосу три роки. Нагадаю, та розмова відбувалася 30 березня 2022 року, а зустрілися вони тільки через три роки, того самого числа — 30 березня 2025-го.

Біг і кричав: «Додому!»

Морський піхотинець Богдан повернувся в Україну 19 березня нинішнього року. Пан Анатолій упізнав його на екрані. Коли автобус зупинився, звільнені по обміну полонені бігли по рідній землі, ніби на крилах летіли. Ці кадри облетіли Інтернет, їх демонстрували по телебаченню.

— Дивлюся, хлопці біжать, — розповідає пан Анатолій. — Один з них ще й кричить. Чую, протяжно вигукує одне слово: «Ддоодоммуу!». Придивляюся, а це Богдан.

Стримати сліз батько не зміг. Пережиті почуття словами не передати. Як схудла, як змінилася дитина!

Богдану дали можливість зателефонувати. Спершу він розмовляв з мамою, а тоді спілкувався з татом. Батьки у різних місцях.

— Тату, я обіцяв повернутися і я стримав слово! — говорив Богдан. — Ми вільні! Ми вільні завжди.

Хлопець говорив із зупинкою. Слова застрягали в горлі. На очах з’явилися сльози. Уперше за довгі три роки він побачив рідних йому людей. Нехай тільки на екрані телефону, але він вже вдома. Невдовзі зможе обійняти їх.

Це фото, на якому звільнений з полону розмовляє по телефону, теж можна знайти в Інтернеті. Є також фрагмент відео, на якому чути слова Богдана: «Я обіцяв повернутися і повернувся, обіцянку стримав!».

Два фото на прапорі — до і після полону

Нині Богдан на реабілітації. Неділя, 30 березня, стала днем його зустрічі з батьком, родичами, друзями. Вони приїхали провідати його. Їхали на декількох машинах.

Пан Анатолій показав відео зустрічі з сином. На перших кадрах видно, як Богдан стоїть на вулиці. Він чекає появи гостей. Треба бачити, як хвилюється! Далі з’являється декілька автомобілів. З одного з них виходить батько. Він довго не випускає сина з обіймів. Потім огортає його прапором, на якому видно дві фотографії: на одній портрет Богдана до полону, на другій — після звільнення. Другий знімок взяли з Інтернету. Там же напис «36 окрема бригада морської піхоти, 501 батальйон». Нижче — Герб бригади.

Як пояснив пан Анатолій, жовто-синє знамено виготовили на фірмі, де шиють прапори. У них є також технологія нанесення знімків.

— Замовив два таких прапори, — пояснив співрозмовник. — Один тримаємо вдома, а другий тепер у Богдана.

Додому син повернеться приблизно через місяць-півтора. Потрібна реабілітація — фізична і психологічна. Не все так добре із здоров’ям, як би того хотілося.

— Подивіться на фото, яким він був до полону і яким повернувся звідти, — каже співрозмовник.

Третього липня Богдану виповниться 33 роки. Пан Анатолій сподівається, що зберуться рідні, аби влаштувати свято синові.

Батько хвилюється не тільки за Богдана.

— У мене ще один син на фронті, — каже пан Анатолій. — Звати його Михасик, він з 2000-го року народження. Виконує бойові завдання у 406-й окремій артилерійській бригаді. Нині на гарячій ділянці. Коли зідзвонюємося, чую від нього одну й ту фразу: «Тату, я на роботі, у мене все добре». Як не хвилюватися? Я ж то знаю, яке це добре перебувати у районі бойових дій».

Бувало, Михасик надсилав татові відео, як їхня артилерійська гармата працює по ворогу. Казав, що такою є його помста за брата, якого утримують у полоні.   

У пам’яті тримає 13 людей

Небагато розповів син батькові про три роки, коли вони не бачилися. Та й навряд чи про все скаже пізніше: не захоче себе травмувати спогадами про жорстокість, так само, як завдавати душевного болю татові. У наших полонених існує своє неписане правило: якщо хтось йде на обмін, має передати інформацію про тих, хто ще залишається в неволі у російських варварів.

Так батько Богдана отримував інформацію про сина. Він вдячний тим побратимам, яких обміняли раніше, ніж Богдана, і телефонували йому.

— Ти почув про дитину, дізнався, що живий, і цим живеш до наступного повідомлення, — розповідає пан Анатолій. — Ось так я жив три роки, це був час очікування інформації. День при дні думав: може, сьогодні хтось озветься і принесе звістку про сина.

Богдан привіз із собою з полону інформацію для 13-ти рідних побратимів, які залишилися у російській неволі. Про це розповів його батько. Каже, ніяких записів робити не дозволяють. Тому всю інформацію тримають у пам’яті. Разом з ним у полон потрапив чоловік-вінничанин. Дружина того чоловіка підтримує тісні зв’язки з сім’єю Анатолія. Вона їздила на зустріч із Богданом. А ще жінка активно допомагає 36-й бригаді у ролі волонтера. Про це говорив співрозмовник. Не перестає чекати звільнення з неволі чоловіка. Спершу вони перебували разом в колонії одного з російських міст. Потім Богдана перевели у місця неволі у Мордовії.

Не буду називати, які тортури застосовували російські нелюди до морських піхотинців. Ставлення до морпіхів особливо жорстоке. Росіяни не можуть пробачити бійцям бригади, що вони не перейшли на їхній бік у 2014-му, після окупації Криму. До того часу 36-та бригада виконувала завдання з берегової охорони. Коли прийшли «зелені» чоловічки, значна частина особового складу не зрадила присязі і перейшла на материкову Україну. Росіяни мстяться тепер морським піхотинцям. Полонені кажуть, що ставлення до них за межею дикунства. Пан Анатолій переконався в цьому під час розмови з сином.  

Війна для Богдана розпочалася у 2018 році. Він виконував бойові завдання в АТО/ООС.  Разом з дружиною виховують двоє дітей. Після повномасштабного вторгнення дружина з дітьми виїхала за кордон. Дотепер там залишаються..

Запитую співрозмовника, як часто тепер розмовляє з сином по телефону. Каже, кожен день чує голос сина. Надолужують час вимушеної мовчанки. Найбільше йому зараз хочеться обійняти діток і дружину. З нетерпінням чекає миті, коли це станеться.

Побажаємо звільненому з полону морському піхотинцю Богдану відновлення сил і швидкого повернення додому. 
 

Читайте також:

Тато повернувся з війська, тепер там мама: хвилююча історія сім’ї Сироватків

Вінниччина попрощалася з 28-річним воїном Сергієм Сімоником

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.