«Я привожу йому частинку дому»: історія дружини військового, яка їздить до чоловіка на фронт

• Поки одні рахують дні до відпустки військових, інші вирушають до них самі — попри небезпеку, довгі дороги і тривоги.
• Історія Юлії — про любов, що долає сотні кілометрів, і про маленькі зустрічі, які дають сили триматися на війні.

Юлія — мисткиня, мама, волонтерка і дружина військового 120-ї окремої бригади територіальної оборони.

Коли її чоловік у 2022 році добровільно пішов захищати Україну, вона навчилася жити очікуванням. Але щоразу, коли з’являється можливість зустрітися, жінка вирушає в дорогу, долаючи сотні кілометрів, аби хоча б ненадовго побути поруч.

Першу таку поїздку Юлія здійснила у вересні 2022 року на Київщину. Там ще все було розстріляне, розбите, заміноване.

— Я знала, що нам не буде де спати, — згадує жінка. — До поїздки готувалася ґрунтовно: взяла палатку, стільчики, столик. Якщо коротко — привезла «пів хати». У посадці сапери перевірили невелику ділянку — близько чотирьох квадратних метрів. І все. Ні кроку вліво чи вправо, бо далі невідомо що.

Юлія згадує, як колись взяла з собою доньку у поїздку до чоловіка в прифронтову зону.

— Стара хата-мазанка, їх там шестеро чи восьмеро жило. Ми з чоловіком і донькою ночували у літній кухні. І, що важливо, там була груба! Ми так натопили, бо боялися замерзнути, що ледь не позапікалися як пампухи. Всю ніч було страшно спекотно і мокро, а дітися нікуди, — згадує Юлія з усмішкою.

Такі поїздки — це не лише про радість зустрічей. Іноді доля підкидає зовсім абсурдні моменти, з яких можна хіба що посміятися крізь сльози, аби рухатися далі до коханого.

— Моє «улюблене» — коли під час повітряної тривоги починає плужити навігатор. Він показує, що я їду десь по Лос-Анджелесу з шаленою швидкістю. Я ледь не плачу — і від сміху, і від жалю, бо не розумію, куди їхати далі, — роповідає жінка.

Попри це, Юлія любить їхати машиною. Так можна привезти багато всього: домашні смаколики, потрібні речі для чоловіка і його побратимів.

Усі тебе зустрічають як Миколая. Радіють, вітають як рідну. Звісно, буває і страшно. Десь поруч прильот посеред ночі, хата труситься.

— Я підскакую: «Ярик, Ярик, вставай!» А він спокійно каже: «Спи, то не по нам».

Юлію нерідко запитують, що змушує її вирушати до чоловіка фактично у зону бойових дій, замість того щоб чекати його відпустки.

Вона пояснює це дуже просто:

— Я дуже за ним сумую. І мені здається, що такими поїздками привожу йому частинку дому — родини та любові.

Іноді саме такі короткі зустрічі стають тим теплом і підтримкою, які допомагають військовим знаходити сили триматися на війні.

 

Читайте також:

Правда про полон та катування: як судмедексперти документують сліди тортур над військовополоненими

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.