«Вирвало двері і мене викинуло під паркан». Розмова з призером чемпіонату світу переселенцем з Бахмута
- Уже 35 років Артур Радковський на інвалідному візку.
- За цей час здобув звання майстра спорту міжнародного класу зі спортивних танців, дотепер виступає у перегонах.
- Об’їздив багато країн, з травня минулого року переселенець з Бахмута — на Вінниччині.
- Що розповідає про переїзд? Чим займається? Про що найбільше мріє?
Артур Радковський з 18-ти років на візку. Під час невдалого виконання вправи на перекладині зламав хребет. Хлопець сприйняв трагедію з подвійним болем. Він займався спортом, мав багато планів, а тут…
Те, що сталося, не зламало його силу духу. Він продовжив тренування. Тільки уже на інвалідному візку.
Грав у баскетбол, настільний теніс, брав участь у перегонах на візках, долав відстані марафону і напівмарафону. Робить це дотепер.
У 2004 році виступав у Японії на чемпіонаті світу зі спортивних танців. Разом з партнеркою виборов друге місце. Йому присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу. Наступного року досяг такого само результату тільки у змаганнях на Кубок світу, що відбувалися у Нідерландах. У цю країну їздиї, Польщі. Його виступи пам’ятають у білорусі, росії, щоправда, у цих країнах перебував до війни.
Тепер танцями уже не займається. Під час розмови пояснив чому. У перегонах на візках продовжує брати участь.
Після розмови з паном Артуром подумав, що на нього можуть рівнятися інші. Така сила духу і незламності нині потрібна кожному з нас!
Мама не залишила, коли зламав хребет
Про Радковського дізнався випадково. Він, переселенець з Бахмута, перебуває у центрі соціально-психологічної реабілітації людей з функціональними обмеженнями «Обрій» у селі Дорожне. До них приїжджала віце-прем’єр-міністр Ірина Верещук.
Чоловік вияви бажання сфотографуватися з чиновницею. Про це написали на сайті обласної військової адміністрації. Додали, що переселенець майстер спорту міжнародного класу. На одні із змагань їздив з Дорожного. Нині готується до ще одного міжнародного турніру.
Як не познайомитися з такою людиною?
— Не думаю, що Артур захоче з вами розмовляти, — повідомила одна з керівників «Обрію». — Чоловік стільки всього пережив…
Пан Артур підтвердив її припущення. Відверто зізнався, що не виявляє симпатії до журналістської братії. Втім, ми таки порозмовляли. На прощання подякував йому за відвертість. У відповідь почув, що йому також було приємно спілкуватися.
— Можливо, я б і не поїхав з Бахмута, — говорив Артур. — За маму хвилювався. Вона ж мене не залишила, коли зламав хребет. Постійно залишалася поруч. Підтримували до самої війни. Коли прильоти стали конкретні, коли одного разу у нашому будинку вирвало двері, а мене викинуло з коляски на вулицю під паркан, зрозумів, що треба приймати рішення. Кажу, мамо, я для тебе тягар, чи я твій помічник? Вона відповіла, що помічник. Тоді давай будемо виїжджати звідси.
У районі, де їхній будинок, нині точаться бої. Про це співрозмовник дізнається з повідомлень в Інтернеті. Донедавна підтримував зв'язок з племінницею, яка залишилася у місті. Від неї дізнався, що у них у підвалі переховувалися люди. Що залишилося з будинком, не знає. Тепер номер телефону племінниці недоступний. Якось йому зателефонував незнайомий. Сказав, що племінниця просила передати, що переховується в укритті.
Артур відверто говорить, що за нинішніх умов він не зміг би вижити у місті. Дивиться на зруйновані будинки, упізнає знайомі з дитинства місця, які показують у сюжетах ТБ,чи на фотографіях, і, як кажуть, серце кров’ю обливається. Місто, де народився, виріс, тренувався на стадіоні, працював з людьми, які теж на інвалідних візках, рашисти стирають з лиця землі.
— Все одно хочеться додому, — говорить Радковський. — Тут не бачу себе. Дякую людям, які прийняли, але що буде завтра, не знаю. Розумію, що ми тут тимчасово. Від того ще більше манить рідний Бахмут.
Брата попередили: треба платити
Спершу Артур Радковський разом з мамою поселилися в одному із санаторіїв Хмільника. Там проживали півтора місяці. Коли програма підтримки переселенців закінчилася, їм сказали, що мають платити. До того ж, немалі кошти. У них таких грошей не було — заробляти на візку йому непросто і нелегко, мамі тим більше, не ті роки.
Вони подякували за прихисток і вирушили у пошуках іншого місця. Обдумували різні варіанти. У Дорожному опинилися випадково.
Артур зателефонував знайомому з Одеси. Той знає керівницю нашого центру «Обрій» Світлану Демко. Вона порадила, щоб Артур з мамою приїхали, подивилися, чи влаштують їх умови.
Їм надали невелику кімнату на двох. Каже, у кімнаті завжди тепло, навіть коли відключають електрику, не мерзнуть. Приміщення опалюють котлом на твердому паливі. Є кухня. Що дуже важливо, не беруть коштів за проживання і харчування.
З мінусів — відсутність стадіону, де б Артур міг тренуватися. Навіть за таких умов не позбавляє себе можливості брати участь у змаганнях.
Їздив на турнір у Кишинів. Там кожен рік організовують перегони на інвалідних візках. Артур повернувся призером — виборов друге місце у напівмарафоні (21 км).
Запитую, як добирався до молдовської столиці.
— У Вінниці є служба, яка займається перевезенням людей на візках, — розповідає. — Звернувся до них, підвезли на вокзал. Далі автобусом до Кишинева. Там зустріли організатори, завезли у готель. Назад їхав київським автобусом, водій зупинив майже під вікнами, від траси до будівлі нашого центру у Дорожному рукою подати.
Наприкінці квітня у Кракові буде ще один міжнародний турнір з перегонів. Теж на двох дистанціях — марафоні і напівмарафоні. Готується до поїздки.
— Від нашого центру у Дорожному до Калинівки 12 кілометрів, — говорить Артур. — Туди й назад виходить 24 км. Їжджу. Так тренуюся. Погано, що їхати доводиться узбіччям траси з інтенсивним рухом транспорту. Небезпечно. Але іншої можливості нема.
Під час приїзду до «Обрію» Ірини Верещук її помічники запитували про допомогу. Попросив шини і камери для коліс візка. Мав свої, але вони залишилися у Бахмуті. У нього візок універсальний, легкий, складний. Користується ним і в побуті, і на змаганнях. Дякує, що задовольнили його прохання. У Краків поїде з новими шинами.
Спорт дає можливість хоча б на деякий час відволікти увагу від думок про завтрашній день.
— Не знаємо, що нас чекає завтра, — ділиться думками пан Артур. — Якщо раптом скажуть, що програма підтримки переселенців закрита, що робити? У мене пенсія три тисячі гривень, у мами — дві, за що жити? Мій брат із сім’єю, в якій двоє дітей, теща, уже отримав таке попередження. Вони поки що залишаються у Хмільнику. Але треба буде платити за проживання або виселятися з санаторію. На нас з мамою може чекати те само…
Всі нагороди віддав би за медаль Олімпіади
Спортивні танці на візку принесли Радковському високі нагороди. Незважаючи на це, він трохи шкодує, що сім років витратив, «на пляски». Так висловився у розмові.
— Пригадую, скільки разів обіцяли чиновники від спорту, що спортивні танці на візках включать в паралімпійський вид спорту! — говорить співрозмовник. — Але все так і залишилося на рівні балачок. А я весь час мріяв потрапити на Олімпіаду. Віддав би всі свої нинішні нагороди за одну Олімпійську медаль. Будь-якого рівня.
До занять спортивними танцями його заохотив товариш Віталій Богун. У Бахмуті почали культивувати цей вид спорту і Богун одним з перших записався на заняття. Якось запросив Артура, щоб той подивився на його тренування і дав свої поради.
— Тоді ж до мене підійшла танцівниця Олександра Щербенко, — каже співрозмовник. — Надалі вона стала моєю партнеркою. Це з нею ми вибороли другі місця у Японії на ЧС і Нідерландах на Кубку світу.
Азарт був такий, що словами не передати! Ми самостійно вигадували різні трюки. Ті, які бачили у записах на касетах, видавалися нам убогі.
Співрозмовник уточнює, що партнерка була без фізичних вад, танцювала звично. Поєднання танцівників, коли один на візку, а інший без нього, викликає особливий ефект. Аби переконатися в цьому, радить переглянути в Інтернеті.
Після семи років занять залишив танці. Перегонами займається дотепер.
Візок за 10 тисяч доларів
Можна було б боротися за ліцензію на Олімпіаду у гонках на візках. Для цього потрібно мати спеціальні візки. Коштує такий не менше десяти тисяч доларів.
Моєму співрозмовнику придбати таку покупку не по кишені.
За його словами, у свій час у нас купили три такі візки. Однак жоден з паралімпійців, який їх отримав, не зумів добитися права участі в Олімпіаді.
Наші спортсмени жодного разу не брали участі у цьому виді змагань.
Тим часом Радковський, незважаючи на свої 50 з невеликим хвостиком, продовжує мірятися силами з іншими у перегонах на візках. Цікаво, чи зміг би зараз поборотися за ліцензію на паралімпіаду, якби йому придбали необхідний для цього візок?
Каже, у цьому виді спорту ти особисто відповідаєш за результат. У спортивних танцях багато залежить від симпатій журі. Ця обставина також зіграла свою роль, щоб розпрощатися зі спортивними танцями.
Його вихованка триразова чемпіонка України
Артур Радковський зумів закінчити Інститут фізкультури і спорту. Навчався у Донецьку. Здобув фах тренера. Може працювати також вчителем фізкультури у навчальних закладах.
У рідному Бахмуті тренував спортсменів з настільного тенісу. До речі, сам він грав навіть з тими, хто стоїть на своїх двох, тобто не користується візком.
— Одна з моїх вихованок три рази перемагала на чемпіонаті України з настільного тенісу, — говорить пан Артур. — Це Наталя Зубар. Нині вона теж залишила Бахмут. Разом з сім’єю переїхала до Києва.
Співрозмовник каже, як тільки закінчиться війна, він одним з перших повернеться до рідного міста. Не бачить себе більше ніде. Друзі пропонували їхати за кордон. Але звідти йому буде ще далі додому, тому не поїхав.
Читайте також:
Село на Вінниччині, де мешкає всього тисяча людей, прихистило майже 400 переселенців
«Діяти потрібно швидко»: історія парамедика «Лісовика» з тероборони
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
AK