«Вінницю більше не будуть обстрілювати». У дитинстві тікав від фашистів, тепер — від рашистів
- Найстарішому біженцю, який з початком війни перебрався до Вінниці, 92 роки.
- Чотири дні добирався з сім’єю до нашого міста. За кермом машини була дружина, їй уже за 70.
- Після обстрілу Вінниці син сказав батькам: «Не хвилюйтеся, Вінницю більше не будуть обстрілювати».
- Звідки у нього така упевненість? Що ще розповідають переселенці?
Доктор філософії Артур Ярещенко, якому у березні виповнилося 92 роки, працював деканом Харківського педагогічного університету імені Сковроди, викладачем Харківського національного університету імені Каразіна. 1 березня нинішнього року разом з сім’єю приїхав до нашої області. Спочатку зупинилися в селі у Немирівській громаді. Згодом перебралися до Вінниці.
Чоловікові вдруге у житті довелося тікати від війни.
Дитиною разом з батьками він вибирався з окупованого Харкова, щоб втекти від фашистів. Тепер знову залишив рідне місто, тікаючи від обстрілів рашистів.
У ту війну ворог не був такий жорстокий, як нині
Коли у 1941 році почалася німецько-радянська війна, Артуру Ярещенку виповнилося 11 років. У такому віці діти багато-чого розуміють. Малий Артур був упевнений, що до їхнього міста окупанти не дійдуть. Дитині, чомусь, здавалося, що танки так далеко не зможуть доїхати.
Чотири місяця від початку війни його дитяча теорія спрацьовувала. Наприкінці жовтня дитячі ілюзії змінилися жорстокою реальністю: гітлерівці увійшли у Харків. Їхня сім’я опинилася в окупації. А далі було ще страшніше. Втекти з окупованого міста їм не вдалося. Згодом неповнолітнього хлопця вивезли в Німеччину. Він опинився в одному з німецьких концентраційних таборів.
Каже, у кожної людини своя доля. Йому вона дарувала порятунок.
— Уже закінчувалася війна, — розповідає Артур Петрович. — Нас гнали по дорозі на Бернау, це місто у німецькій землі Брандебург. Знесилені, голодні в’язні заледве ноги переставляли. Хто падав, той отримував кулю, і залишався на дорозі. У мене тоді була одна думка: не впасти, триматися на ногах. Але ж сили не безмежні…
Утриматися йому не вдалося. Виснажений підліток втратив свідомість і звалився з ніг.
— Коли опритомнів, побачив над собою людину у білому халаті, — продовжує розповідь Ярещенко. — Мені розповіли, що я в медсанбаті. На дорозі мене підібрали радянські танкісти. Вони йшли назустріч гітлерівцям, які гнали в’язнів концтабору. Таким чином доля дарувала мені можливість врятуватися. Сталося це у квітні 1945-го.
Його підлікували, відгодували. Одного разу у медзаклад прибув командир підрозділу. Головлікар підійшов з ним до врятованого в’язня концтабору і попросив військового прилаштувати хлопця у своєму полку.
— Моє подальше життя проходило разом з військовими, — каже Артур Петрович. — З ними зустрічав Перемогу. Не хотів їхати навіть після того, як гітлерівці капітулювали. Ще два роки залишався в Німеччині з військовими.
У 1947-му він повернувся до рідного Харкова. Закінчив школу. Поступив в університет…
— У ту війну наші вороги були не такі жорстокі, як нинішні, — говорить ветеран. — Орки гірші від фашистів. Тому я називаю їх рашистами.
Над звірствами фашистів і рашистів чоловік роздумував, коли наприкінці лютого нинішнього року на машині вибирався з Харкова, тікаючи від обстрілоів російських агресорів.
— Про що ще думалося? — перепитує він. — Про кричущу несправедливість. Яка несправедливість, боже мій!.. Ті, хто називав нас «братами», тепер безжально вбивають дітей, старих людей, чоловіків, жінок. За що? За те, що самі харчувалися з наших рук, а нам «дарували» Голодомори і репресії? Вся моя родина була репресована. Тому я знаю, про що говорю. Так само знаю, хто уже п’ятий місяць перетворює моє місто на руїни.
«Господи, прибери цього вбивцю»
Головного кремлівського злочинця співрозмовник називає вбивцею, страшною людиною, в якої нема нічого людського.
— Путін страшна людина, нічого людського у нього нема, — каже Ярещенко. — Не може нормальна людина, яка живе у 21-му столітті, робити те, що він робить з іншими людьми. Це дикість! Це сатанізм! Путін людина не в собі. Тому його не жаль нікому. Будемо сподіватися, що він скоро піде на небеса. Це хвора людина. Він довго не проживе. Ось такі мої думки.
Каже, інколи під час таких роздумів, у нього мимоволі вириваються слова: «Господи, прибери від нас цього вбивцю». Вірить, що так воно і станеться. Тільки коли?..
Ярещенко, людина з багаторічним науковим і життєвим досвідом, неодноразово аналізував для себе природу тих людей, які до війни кричали «Путін, помогі! Путін ввєді войска!». Каже, так і не вдалося «прочитати», що в тих людей у голові
— Який він спаситель? Кого він спас на цьому світі? — запитує співрозмовник. — Це убивця, нелюд.
Згадаймо трагічний випадок з атомним підводним човном «Курськ». Його просили підняти субмарину на поверхню, бо ж там залишилися люди. Просили по-людськи поховати їх. Путін не зробив цього. «Оні утонулі». Приблизно такою була його відповідь рідним загиблих моряків-підводників. Тим само продемонстрував своє ставлення до людей. Люди для нього — ніщо. Ще одним підтвердженням моїх слів є те, що він нині робить з нашими людьми, на нашій рідній землі.
— Ми з вами змагаємося з горем, з великим горем, боремося з потворою, багатоголовою гідрою, — говорить ветеран-науковець. — Я нітрохи не сумніваюся, що Україна і українці переможуть у цій війні. Зло, яким би великим воно не було, дістає покарання. Шкода лише, що дається це ціною жертв невинних людей.
— Знищити Росію необхідно, — вважає співрозмовник. — Побудувати іншу країну, з іншою системою, з іншим відчуттям світу. Чи це реально?
Потихеньку, поступово все зробиться. Колись, пригадуєте, вважали, що нереально повалити компартійну систему, яка стримувала Союз. Говорили, у них армія, міліція, КДБ… В один момент все розвалилося,як картковий будинок. Досить буде того, щоб запустився процес, надалі все піде, як це сталося з розвалом Союзу. Поки що вони страхаються Путіна. У страху не можна постійно жити. З часом страх минає. Інколи кажу сам до себе: «Господи, та прибери ж ти цього вбивцю!».
Зіграв на революційному піаніно
З Артуром Ярещенком журналіст RIA/20minut.ua зустрівся в обласному краєзнавчому музеї. Працівники закладу дізналися, що до міста приїхала відома у наукових колах людина і запросили науковця на зустріч. Організовувала її працівниця музею Лариса Семенко. Саме від неї журналіст дізнався про найстарішого у місті переселенця.
Попри свої роки, Артур Петрович залишається енергійною людиною. У нього гарна пам'ять. Виступаючи перед працівниками музею, він цитував поетичні і прозові рядки класиків української літератури.
За фахом він український філолог й історик. Каже, у їхній родині панував культ української мови.
— У нас родина україністів, — каже він. — Мама читала українську, тітка теж, ще одна тітка так само навчала дітей української мови. Мабуть, у мене це на генетичному рівні.
Гість подарував музею декілька своїх книг. Одна з них має назву «Український фенікс». Написана у перший рік нашої незалежності, у 1991-му. Як тоді, так і тепер, її автор вірить у світле майбутнє оновленої рідної держави.
По її закінченні гість побачив у залі піаніно. Запитав, чи можна зіграти? «У мене батько закінчив Московську консерваторію, тому я не міг не навчитися грати», — сказав він. Зала наповнилася звуками класичної музики. Їх було приємно слухати навіть на ненастроєному інструменті. Це було те піаніно, яке під час Революції 2014-го стояло на Майдані Незалежності, а його звуки додавали віри у перемогу.
Уперше проїхала за кермом понад 700 кілометрів
Разом з чоловіком на зустріч у музей прийшла його дружина — Людмила Володимирівна. Артур Петрович каже, що це щасливий білет його долі. «52 роки живемо разом,і дотепер розуміємо одне одного з пів слова, дотепер між нами панує злагода», — розповідає він.
Всю дорогу з Вінниці до Харкова за кермом автомобіля «Шкода» перебувала пані Людмила, якій уже за 70. Жінка зізнається, що раніше далі як на дачу, не виїжджала. Сама собі дивується, як вдалося здолати таку відстань.
— Там міст розбомбили, польовими дорогами об’їжджали, а сніг, а дощ, це ж кінець лютого, — згадує Людмила Володимирівна. — Чотири дні добиралися до Вінниці. Потік транспорту був такий великий, що зупинитися неможливо було навіть на хвилину. Хвилювалася, аби тільки колеса витримали.
Жінка каже, що їм поталанило в тому, що їхали компанією на чотирьох автомобілях. Серед них був харківський таксист на ім’я Євген. Він показував дорогу. Без такого провожатого було б ще важче здолати відстань у понад 700 кілометрів.
Ярещенки з великою вдячністю відгукуються про вінничан. Спершу вони зупинилися у селі Кароліна Немирівської громади. Десятьом переселенцям виділили будинок. Люди одразу принесли все, що могли, — харчі, одяг, постільну білизну Така увага розчулила до сліз.
Згодом Ярещенки перебралися до Вінниці. З болем сприйняли загибель людей від ракетного обстрілу.
— Син сказав нам нікуди з Вінниці не виїжджати, бо місто більше не будуть обстрілювати, — розповідає пані Людмила. — Запитала його, звідки така упевненість. Каже, надто великий резонанс у світі отримала трагедія. Навряд чи рашисти знову наважаться направити ракети на місто, що далеко від району бойових дій. Тому ми й надалі залишаємося у Вінниці. Місто нам дуже сподобалася, тут дуже щирі люди…
Читайте також:
«Може, комусь життя врятує…» Студент передав військовим власну туристичну колекцію
«Замість книг у руках тепер автомат». Письменник із Вінниччини пішов захищати Україну
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Читач48