«Він трохи не дожив до 110 років»: згадуємо найстарішого довгожителя Вінниці

• Вінничанин Мирон Жук став найстарішим довгожителем нашого міста, прожив майже 107 років.
• Ким був цей чоловік? Завдяки чому вдалося продовжити свій вік до такої поважної дати?
• Журналіст «20 хвилин» розмовляв з тими, хто знав довгожителя, попросив поділитися спогадами про цю людину.

Про Мирона Жука журналіст «20 хвилин» дізнався випадково. Завідувачка відділу обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко згадує про нього у своїй новій книзі  — «Наш тихий геній Леонтович». Родич Жука на прізвище Феодосій Боднар працював міліціонером. Він переслідував убивцю композитора Леонтовича. Про це Мирон Жук розповів Ларисі Семенко, яка неодноразово спілкувалася з ним.

—Пан Мирон працював у нашому педагогічному інституті, — каже Лариса Семенко. — Перед війною 1941 року виконував обов’язки декана історичного факультету. Був дуже цікавою людиною.

Крім Лариси Семенко, про довгожителя розповів автору публікації Віктор Косаківський, кандидат історичних наук, знаний етнограф, фольклорист, музеєзнавець, майстер народної творчості. Він двічі зустрічався з довгожителем: перший раз тоді, коли Жуку було 98 років, другий — у 102 роки.

—Під час другої зустрічі разом із студентом на прізвище Рудь зняли відео про освітянина-довгожителя, зафіксували його спогади про події національної революції і періоду німецько-радянської війни, — говорить Віктор Косаківський. Організувати з ним зустріч допоміг його племінник на прізвище Шевчук, працівник художнього музею.

Яким запам’ятали довгожителя мої співрозмовники?

Всі, кому ще не 70, для нього були молоді

Лариса Семенко дотепер пам’ятає не тільки багато фактів із розповідей Мирона Жука. Співрозмовниця передає притаманні йому жести. Якщо під час розповіді він хотів когось виділити, чи привернути до нього увагу, говорив такі слова: «Це така людина! Така людина!». Промовляв їх з піднесенням. Для підсилення сказаного піднімав угору руку.

Вона познайомилася з довгожителем, коли чоловікові було 98. Після того спілкувалася з ним час від часу доти, доки його не стало. Про те, що його уже нема серед живих, дізналася після похорону. Про це повідомив племінник пана Мирона, який працював у художньому музеї. Саме від нього уперше почула про довгожителя. Готувала матеріали про освітян краю, у яких за плечима великий досвід, колега з художнього музею підказав кандидатуру.

—Мирон Захарович проживав у невеликому будинку на Старому місті, — розповідає Лариса Семенко. — Проживав з внучкою і правнучкою. Уже на початку нашої першої розмови відчула, наскільки сердечною була ця людина. Чоловік випромінював радість. В його голосі не відчувалося фальші. Попри літа, не втратив інтерес і цікавість до життя. Вражав навіть почуттям гумору. З ним можна було спілкуватися на різні теми. Стежив за подіями, мав ясний гострий розум до останніх своїх днів. Мені ж більше хотілося дізнатися про минуле, тому все почуте від нього детально записувала.

Пані Лариса підготувала статтю про Мирона Жука для одного із всеукраїнських видань, а також наукову публікацію для краєзнавчого збірника Вінницького державного педагогічного університету. Все це було при його житті, як і виставку в музеї виставку, присвячену ветерану-освітянину.

У день народження Мирона Жука, 20 серпня, пані Лариса навідувалася до іменинника з привітаннями.

—На 105-у річницю принесла великий букет молодих соняхів, — згадує співрозмовниця. — Очі в іменинника засвітилися радістю. Так йому сподобався букет. Казав, ось подивіться, як він вирізняється з-поміж інших: то все квіти, а тут соняхи!

У той день вони сиділи у дворі за столиком, їли торт, який принесла пані Лариса. Як і раніше, багато розмовляли. Він повторював свій вислів, який чула раніше. Казав, що для нього всі, кому ще не виповнилося 70, це молоді люди. Гостя почула також про бажання довгожителя-іменинника. Яке воно було в нього?

«Ви славна донька України!»   

Мирон Жук хотів прожити до гарної дати — 110 років. Гостя підтримала чоловіка у такому прагненні. Тим більше, що почувався він непогано. Щоправда, ходив, опираючись на спеціальну палицю. Користувався слуховим апаратом. Але про болячки старався не говорити.

Не палив і не пив алкоголю, не вживав жирних харчів. Говорив, що у першій половині дня п’є каву з молоком. Не відмовлявся від цукерок. Принаймні, коли пані Лариса приносила у подарунок, бачила: вони до смаку чоловіку.

Він не говорив про природу свого довголіття. Зрештою, її непросто пояснити. Чоловік стільки всього пережив на своєму віку! Голод, війна, втрата рідних, душевні тривоги…  Казав, не раз стояв над ямою, але доля милувала.

Якось під час зустрічі Мирон Жук назвав пані Ларису такими словами: «Ви славна донька України!». Сказав це з піднесенням у голосі. Після того щоразу, коли вона навідувалася, повторював їх. Вона й тепер усміхається, згадуючи ті слова.

Коли довгожитель дізнався, що пані Лариса досліджує життя і творчість Леонтовича, зробив їй несподіваний подарунок — фото міліціонера.  Сказав, це той чоловік, який зі зброєю у руках переслідував вбивцю Леонтовича. Звати його Феодосій Боднар, він був рідним братом моєї мами. При цьому сказав, що мама співала у хорі, яким керував Леонтович.  

На подарованій фотографії Мирон Жук зробив напис про те, хто зображений на світлині. Лариса Семенко, яка по крупинках збирала факти, що стосувалися композитора, й гадки не мала, що її знайомство дасть можливість дізнатися про ще одну невідому раніше деталь про убивство композитора.  Леонтовича вбили за те, що писав і поширював українську музику і пісні. Так говорили люди у рідному селі Комарівка Мирона Жука. Пані Лариса використала подароване фото у своїй новій книзі «Наш тихий геній Леонтович».

На згадку про знайомство з Мироном Жуком пані Лариса зберігає подаровану ним листівку. Каже, довгожитель написав дуже щирі слова. У тексті листівки не обійшлося без його улюбленої фрази: «Славна донька України».

Ходили з портретом Шевченка і вигукували «свобода»

Під час розмови з Віктором Косаківським попросив науковця згадати, що він зберігає у кутках пам’яті про спілкування з Мироном Жуком.

Пану Віктору запам’яталося, як його співрозмовник під час навчання у церковно-приходській школі не зумів освоїти каліграфію з написання однієї фрази. Та фраза була обов’язковою до вивчення, бо її використовували у всіх документах. Як учень не старався, але добитися каліграфії йому так і не вдалося. Йдеться про словосполучення — «Ваше императорское величество».

Згадується епізод розповіді, як у рідному селі довгожителя люди реагували на повалення царя у 1917 році. Селяни винесли портрет Тараса Шевченка, обрамили його вишитим рушником і ходили з ним по вулицях. При цьому вигукували слово «свобода», саме це слово звучало, а не «революція».

Ще більше вразила реакція декого з сільських жіночок.

Що ж ви, темні, неграмотні люди, будете робити з тією свободою? Хто це дурний дає таким свободу? Приблизно так говорили селянки у відповідь на ейфорію земляків.

Мирон Жук мав багато спогадів про війну з німецькими загарбниками. Розповідав, як за тиждень до її початку викладач педінституту Михайло Рубін зібрався їхати у Москву. Науковець планував оформляти документи на складання іспитів на кандидатський мінімум. На зауваження Жука про те, що війна насувається, Рубін відрубав фразою, мовляв, ти, колего, не займайся провокацією. При цьому уточнив, що вірить повідомлення агентства ТАРС. За тиждень  до нападу німецьких військ цей рупор кремля говорив, що поширення чуток про війну це провокація.   

Подальші епізоди розповіді довгожителя ще більше вражають. Німецькі літаки уже скидали бомби на Вінницю, а на станцію прибув ешелон з хлібом для Німеччини. Начальник вокзалу телефонує в обком партії, а там не знають, що з ним робити. Зате обласне начальство швидко евакуювали. Навіть піаніно з собою забрали. А викладачам педінституту сказали приймати іспити. «Які то вже були іспити? Чепуха!»,  — говорив Мирон Жук, який на той час виконував обов’язки декана історичного факультету педінституту.

Частину викладачів і студентів викликали у військкомат і відправили на війну. Хто залишився, направляли на залізничний вокзал, щоб не пропускали людей на станцію. Маса людей ринула до поїздів, щоб виїхати з Вінниці. Дуже страшні події відбувалися у ті дні у нашому місті.

Згадаймо цього чоловіка у капелюсі

Мирон Захарович Жук народився 20 серпня 1908 року у селі Комарівка, нині це населений пункт Теплицької громади. Закінчив місцеву церковно-приходську школу. У 1925-1927 роках навчався в Агропрофшколі в Умані, її будівля знаходилася у знаменитому парку «Софіївка». По закінченні Агропрофшколи поступив на навчання в Уманський педагогічний технікум. Вищу освіту здобув у Ленінграді у педагогічному інституті у 1934-1938 роках. Там його виключили з комсомолу «за втрату пильності», проґавив двох «ворогів» народу, які проживали разом з ним у гуртожитку. Але згодом поновили. Про цей факт писали у ленінградській газеті.

По закінченні навчання Мирон Жук почав працювати у Вінницькому педінституті. Роки роботи в інституті 1938-1950 (крім воєнного періоду). У 1950-му історичний факультет закрили. Освітянин перейшов на роботу інспектором у Вінницькому райвідділі освіти, одночасно вчителював у вечірній школі №16.

У 2000-му удостоєний нагороди держави Ізраїль звання «Праведник народів світу», за врятування під час війни єврейських дітей.

Помер у лютому 2015 року. Похований у Вінниці.

Коли Лариса Семенко бувала в оселі Мирона Жука, він виходив на зустріч у капелюсі. Навіть під час фотографування не знімав його. Згадаймо цього чоловіка у капелюсі. Хто ще має згадку про нього, відгукніться.

Читайте також:

«Це мав бути монстр із 16 трубами»: як активісти врятували Вінницю від будівництва заводу алюмінію

Україну очікує різке похолодання та сильний вітер. ПРОГНОЗ

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.