«Вибігла на вулицю зустріти і тільки тоді зрозуміла, що це сон»: як мама дізналася, що син живий

• Розмова з мамою військового, яка понад три роки не мала жодної звістки про сина.
• Як це чекати дитину, нічого не знаючи про неї?
• Чому жінка ображена на державних мужів, які займаються питаннями обміну полоненими? Про все це журналіст «20 хвилин» дізнався під час спілкування з мамою військового.

Три роки і майже три місяці Олег Грабалюк провів у полоні у російських варварів. 14 березня 2022-го його мама пані Світлана розмовляла з ним по телефону. У той день Олег, солдат мотопіхотного батальйону, разом з побратимами перебував на заводі імені Ілліча у Маріуполі.

—Мамо, не знаю, чи ми ще колись почуємо одне одного, — сказав тоді Олег.

Жінка хотіла морально підтримати сина, хоча б словом заспокоїти. Зробити це не вдалося.

—Після слів Олежки там щось дуже гримнуло і я вже його не чула, —розповідає пані Світлана. — Багато разів набирала його номер, але відповіді не було. Три роки і майже три місяці не було ні від нього, ні про нього жодної звістки. Куди б не зверталася, скрізь говорили: ваш син у списках зниклих безвісти.

Тільки 10 червня 2025-го Олега Грабалюка звільнили з полон під час чергового обміну.

Якщо ви про гроші, розмова закінчена

—Якщо сина включили у списки на обмін, значить знали, що він у полоні, — говорить жінка. — Чому ж тоді нам не сказали про це жодного слова? Ми ж сивіли щодня, це збожеволіти можна, коли не знаєш, де твоя дитина, що з нею?

За словами співрозмовниці, не повідомили навіть тоді, коли Олега обміняли і разом з іншими полоненими привезли в Україну. Рідні нічого не знали про це.

Про повернення сина жінка дізналася випадково. Після того він сам вийшов на зв’язок з мамою. Так само випадково почула, що син живий. За ці три роки їй багато разів телефонували. Пропонували інформацію про сина за гроші. За два місяці до звільнення з полону почула голос з невідомого номера. Чоловік сказав, що знає, де її Олег. Вона ж одразу, уже по інерції, запитала, стільки він просить грошей. Той відрубав у відповідь: "Якщо ви про гроші, тоді нам нема про що говорити". Той, хто дзвонив, обірвав розмову. 

-Ми з чоловіком переглянулися, - каже пані Світлана. - Подумали, можливо, справді щось знає. Грошей не просить, як робили інші. Я набрала ще раз. Вибачилася. Почула від співрозмовника ще раз, що він знає нашого сина. Якщо хочемо почути більше інформації, сказав, куди приїхати. Мені не радили їхати. Застерігали, що хочуть розвести. Якби була інформація про сина, то вже сказала б держава. Попри все, я поїхала. З'ясувалося, що той чоловік дійсно знає Олежку. Разом з ним був у полоні. Сказав, де саме він знаходиться. Припускав, що його можуть так само обміняти, як обміняли мого співрозмовника.  Так воно й сталося.

Першим повідомив новину знайомий

У день чергового обміну мама Олега Грабалюка їхала за кермом автомобіля. Жінка зізнається, що вона з технікою на «ти»: вміє кермувати трактором, не кажучи про мотоблок, отримала права на водіння авто.

Навпроти їхав односелець, знайомий Грабалюків.

—Побачив мене і став сигналити, подавати знаки світлом, аби зупинилася,  — згадує пані Світлана. — Подавав сигнали безперестанно. Я вже зупинилася, а він все сигналить. Думаю, що ж таке сталося? Дивлюся, а чоловік аж світиться від радості. Поздоровляє мене. Каже, Боже, яке щастя, яка радість! Нарешті дочекалися Олежки.

Жінка слухала і не розуміла, про що він говорить. Коли почула ім’я сина, мало не зомліла. Вона ж нічого не знала. Попросила розповісти спокійно і детально, звідки у нього інформація про Олега. З’ясувалося, він переглядав новини про обмін і упізнав Олега на фото і відео. Ще й дивувався, що ми нічого не знаємо. Каже, як це вам не сказали, що сина подали на обмін?

Так сталося, що цей чоловік раніше підвозив сина на вокзал у Вінницю, коли той йшов на війну, а тепер першим повідомив про його звільнення з полону.

—Я б на крилах полетіла, щоб зустріти сина, але ніхто нічого не сказав, — говорить пані Світлана. — Знаю, що зустрічали їх на кордоні з Білорусією. Пізніше почула про це, а тоді…  

Після повернення в Україну звільненим з полону дали телефони. Олег Грабалюк забув номер мами. Тому не міг подзвонити. Став шукати можливість, як це зробити.

—Олег знав, що я є у Фейсбуці, — говорить пані Світлана. — Набрав «Світлана Грабалюк», але знайти маму не вдалося. Тоді він згадав, що я підписана не Світлана, а Свєта. Так йому вдалося віднайти мене у мережі. Написав у месенджер, попросив нагадати номер телефону. Я швиденько відповіла. Стали чекати дзвінка. Це було увечері 10 червня. Але ніхто не дзвонив. Боже, як довго тягнулися ті хвилини. Настала ніч, ніхто не дзвонив. Я до ранку не випускала телефон з рук. Та й не спала. Після таких емоцій, який міг бути сон. Наступного дня, 11 червня, з самого ранку почули голос Олежки у телефонній слухавці. І плакали, і кричали, і не знали, що з нами робиться.

Моя співрозмовниця жінка емоційна, це відчувається навіть під час спілкування. Не важко здогадатися, якою була реакція на повернення сина, на його голос, який перед тим чула ще 14 березня 2022-го.

Сина, якого понад три роки вважали зниклим безвісти. І ось він повернувся.

До речі, згодом жінка з’ясувала, чому їй не повідомили про обмін.

—У нас не зберігся ваш номер телефону, — почула у відповідь пані Світлана від тих, хто займається обміном. Каже, їй дуже образливо за таке ставлення до них, батьків військового. Що значить, загубили номер телефону? Чому тоді не відновили? Це зневага до людей, діти яких боронять країну.

Такий був худющий, що боялася пригорнути до себе

Після того, як пані Світлана разом з чоловіком Анатолієм почули голос сина, їм захотілося побачити його. Бажання цілком зрозуміле. Зазвичай, звільнених з полону одразу відправляють на реабілітацію, чи лікування. Додому вони повертаються після усіх встановлених процедур.

—Ми дізналися, де саме син на реабілітації, — розповідає Світлана Грабалюк. —Зібралися і поїхали. А нас не пускають. Кажуть, поки що не можна, заборонені зустрічі. Як це можна мамі заборонити побачити сина? Я їм тоді все виказала, що думала про них. І про телефон, який вони загубили, чи що там у них сталося, і про те, що ні слова не казали про обмін, і що син сам шукав зв’язок з мамою після повернення в Україну. Схоже, це вплинуло. Один з тих, хто говорив про заборону зустрічі, кудись подзвонив. Чула, як він каже, що тут одна мама дуже нервна. Ще трохи почекали і — побачили свого Олежку. Його супроводжувала психолог.

—Коли син йшов на війну, мав вагу 116 кілограмів при зрості 195 сантиметрів, — говорить пані Світлана. — До нас вийшов худющий чоловік, який важив на той момент 60 кілограмів.

Я боялася міцно пригорнути до себе, щоб кісточки не поламати. Батько хотів підняти сина, то я кричала, щоб не робив цього, бо йому буде боляче.

Коли снився, просив їсти

—Ми вірили, що Олежка живий, — продовжує розповідь пані Світлана. — Я жодного разу не говорила, що він загинув. Просила чоловіка навіть у думках не допускати такого. Ми чекали його повернення. Це чекання було дуже важким, але ми чекали з вірою, що він повернеться.

Якось серед ночі зірвалася з ліжка і вибігла на вулицю, бо побачила, що Олежка відчиняє хвіртку. Виявилося, що  то був тільки сон, але на вулицю вибігла. Місяць на небі, кругом — жодної душі, дивлюся, годинник показує другу ночі. Таких моментів було багато. Словами не передати, що відчуваєш, коли чекаєш сина і при цьому не знаєш, де він і що з ним.

Нам казали, що його вбили, мовляв, навіть є ті, хто бачив, як це сталося і де це сталося. Від інших чули, що його тіло вже звірі розтягнули. Ніби це вони бачили таке уві сні. Ми не хотіли такого слухати.

Снився Олежка багатьом землякам. Щоразу у сні просив у них їсти. Наприклад, однокласницю запитував, чи вона приготує йому торт. Моя подруга говорила, що син просив її уві сні приготувати деруни.

Бабусі Ніні казав: «Бабусю, правда ж, ти  мені курочку зарубаєш?». Бабуся Ніна, це моя мама.

—Я взяла у руки сокиру, щоб зарубати, дивлюся, а Олежки десь не стало, то я й відклала сокиру і не зарубала курку, — так розповідала мені про свій сон мама Ніна, бабуся хлопця. — Люди, яким розповідала, пояснювали, ніби це добре, що не зарубала.

Улюбленою стравою сина є вареники з картоплею. Так каже його мати пані Світлана.

—Коли їхали на зустріч на реабілітацію, а робили ми це разів зо п’ять, то перший раз наліпили багато вареників, — каже мама військового. — Думаєте, багато з’їв? Зовсім ні. Каже, мамо, можна я піду хлопців пригощу? Роздав всі. Привозили сало солене у банці. Це йому теж смакує. Знову з’їли хлопці. Моя подруга передала банку меду. Вони всі подільчиві. Воно й не дивно. Скільки всього пережили!   

Приїхав у відпустку, щоб одружитися

Олег Грабалюк підписав контракт із ЗСУ у 2020 році, тоді ще росія не почала великої війни. Підготовку проходив, як каже його  мама, вдома, тобто в одній з місцевих військових частин.

—Одного дня прийшов і повідомив, що його відправляють у Миколаївську область, — говорить мама хлопця. — Сказав неправду. Я це зрозуміла на вокзалі у Вінниці. Він не хотів, щоб проводжала, але я поїхала. Там зрозуміла, що він сідає не на той поїзд. Словом, поїхав він у район АТО, на Донеччину.

У лютому 2022-го Олег був у відпустці. Планували весілля. А тут 24 число, війна. Про яке вже весілля можна було говорити? Він швиденько зібрався і поїхав у свою частину. Важкі то були проводи.

Щоправда, дівчина весь час чекала Олега. На щастя, дочекалася. Тепер вони разом. Дасть Бог, буде в них ще весілля.

Народився «восьмачком»

—Це другий раз так сталося що Боженька врятував мою дитину, — ділиться думками пані Світлана. — Він же народився «восьмачком», тобто у вісім місяців. Малесенький, важив 900 грамів. Я з ним тоді більше місяця провела у відділенні недоношених немовлят. Дякувати лікарям, виходили мою дитину. З часом наздогнав своє. Хто нині повірить, що хлопець при зрості майже два метри, народився недоношеним. А так воно є. Так доля розпорядилася.  Саме ці згадки додавали мені упевненості, коли чекала сина з полону.

Та й Олежка мене не раз заспокоює, коли починаю плакати. Каже, мамо, ти ж зі мною стільки всього пережила. І все закінчувалося добре, тому не плач, гне гніви долю.

Коровай розділили, як на весіллі

З пані Світланою, мамою військового Олега Грабалюка, журналіста «20 хвилин» познайомила селищний голова Копайгородської громади Людмила Кушнір. Пані Людмила зустрічала звільненого з полону разом з його земляками із села Кошаринці. У цьому селі живуть батьки Олега, звідси він йшов на війну, сюди повернувся з полону.

Зустрічати нашого захисника Олега Грабалюка  Людмила Кушнір їздила з працівниками селищної ради, з собою везли пишний коровай на вишитому рушнику.

—Сама пекла, — каже пані Людмила у відповідь на запитання журналіста. —Це моє давнє захоплення випікати обрядові хліби. Але одна справа пекти на весілля, а тут… Без сліз не обійшлося. Три роки батьки нічого не знали про сина! Як таке можна пережити. Думала про це, то сльози самі на очі напрошувалися.

Співрозмовниця зізнається, що дуже хотіла зустріти військового з короваєм. Завчасно попередила про це маму військового пані Світлану. Просила нагадати, коли син прибуде в село.

—Дуже гарний коровай вийшов, — говорить мама Олега пані Світлана. — ми його розділили між тими, хто прийшов зустріти сина. Знаєте, така традиція є на весіллі, коли коровай роздають гостям. Олежка теж спробував, не міг нахвалити, який смачний хліб йому подарували. Та й торт йому вручили. Пригадуєте сон, коли він просив однокласницю спекти торт. Бабуся курочку зарубала. Дочекалася, коли це станеться наяву.

Пані Світлана говорить, що син ще продовжує лікування. Про плани поки що нічого не говорить. Молиться, аби син відновив здоров’я. Радіє, що повернувся додому. Бажає іншим матерям, аби ті, як і вона, дочекалися своїх дітей.

—Не втрачайте віру, — радить  жінка. — Женіть геть погані думки. Не дозволяйте собі думати, що з дитиною сталося щось зле.

Читайте також:

«Саша, не дружи з кацапами»: у Тульчині є портрет Шевченка, виготовлений на засланні у сибіру

«Вадим загинув у перший день війни»: художник з Тульчина малює портрети полеглих і передає їх рідним

Тікав, бо був п’яним: водій BMW X5 порушив комендантську та влаштував перегони з поліцією

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.