Уроки під окупацією в 41-му і під сиренами сьогодні. До Дня вчителя згадуємо, як навчали дітей попри війну

• Сьогодні вчителі проводять уроки між повітряними тривогами, відключеннями світла та роботою в укриттях.
• Понад 80 років тому вінницькі педагоги теж вчили дітей під час війни — без достатньої кількості підручників, палива, а часом і самих учнів, яким просто не було в чому прийти до школи.
• Ми дослідили архівні документи, щоб дізнатися, якою була школа Вінниці в роки окупації.

У першу неділю жовтня в Україні відзначають День учителя. Цьогоріч це ще один привід згадати, наскільки важливою залишається робота педагогів, коли звичайний шкільний день може перервати повітряна тривога, а взимку — відключення світла.

Уже п'ятий рік учителі навчають дітей під час повномасштабної війни. Між повітряними тривогами та обстрілами, у холодних класах під час зимових відключень світла, в укриттях і часом дистанційно вони продовжують проводити уроки. І все це значною мірою завдяки педагогам, які щоранку приходять на роботу і продовжують навчати.

У День учителя ми вирішили згадати, як це було понад 80 років тому. Як навчалися вінницькі діти під час Другої світової війни, коли місто було окуповане, шкільні приміщення займали військові, бракувало підручників, зошитів, палива, а частина дітей не могла прийти на уроки, бо не мала взуття чи одягу.

В архівних документах збереглися цифри, дати, шкільні звіти та навіть згадки про те, як учителям доводилося працювати в ті важкі часи. Це історія вінницької школи у 1941–1944 роках. Історія педагогів та дітей, для яких війна змінила саме поняття звичайного шкільного дня.

Вінниця ще була у війні, а вчителі вже думали про школу

Влітку 1941 року війна буквально підійшла до нашого міста. На початку липня німецькі війська прорвали радянську оборону на північ від міста. 15 липня частини німецької армії рушили на Вінницю.

17 липня вони зайняли Луку-Мелешківську. 19 липня бої точилися вже на території міста, а після артилерійського обстрілу та бомбардування 20 липня 1941 року Вінницю окупували. Майже три роки місто перебувало під нацистською владою.

Здавалося б, у таких умовах питання школи мало відійти на другий план. Але місцеві освітяни намагалися повернути дітей до навчання. 30 серпня 1941 року на обласній нараді обговорювали, як організувати роботу навчальних закладів у нових умовах. Почали рахувати шкільне майно та реєструвати дітей шкільного віку.

І вже у першій половині вересня 1941 року у Вінниці відкрили одну початкову школу, дві неповні середні та десять середніх шкіл. Згодом частину закладів об'єднали. У другій половині 1941–1942 навчального року в місті працювали вже дев'ять шкіл.Тобто після перших місяців війни вінницькі діти знову пішли до класів.

У класах з'явилися Шевченко, ікони та молитва

Перші місяці окупації мали свої особливості. Педагогічні колективи формували з фахівців, які, за описом дослідників, не були прихильниками прорадянської влади, лояльно ставилися до нового керівництва та цікавилися українською історією і культурою.

У шкільних приміщеннях з'явилися портрети Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського та Івана Франка. У школах запровадили викладання Закону Божого, у класах з'явилися ікони, почала звучати молитва.

Змінювалися і навчальні програми.

Передбачалося більше вивчення історії України, української та німецької мов. Натомість історію СРСР та радянські конституції вилучали з навчальних планів. Обов'язковими були уроки праці.

Це важливо розуміти у контексті того часу. На початку окупації місцева українська інтелігенція намагалася використати можливість для відновлення українського культурного та освітнього життя. Водночас сама окупаційна влада мала власні цілі й поступово дедалі жорсткіше обмежувала освіту.

У школі бракувало найпростішого

Діти могли повернутися до класів, але школа не повернулася до нормального життя. Не вистачало нових програм, навчальних планів, зошитів і підручників. Учителям доводилося працювати буквально з тим, що залишилося.

За відсутності нових підручників дозволили користуватися радянськими, але після відповідних змін. Видання 1937–1938 років вилучали. Для підготовки нових підручників початкової школи залучили викладачів місцевого педагогічного інституту. А щоб допомогти вчителям із літературою, створювали спеціальні бібліотеки.

У жовтні 1941 року на методичній нараді вчителів географії України та педагогів 3–4 класів вирішили створити при Будинку культури вчителя бібліотеку з необхідною навчальною літературою.

Сьогодні вчитель може відкрити електронний підручник, завантажити презентацію чи знайти матеріал онлайн. Тоді не вистачало самих підручників.

Навчання було платним

Є ще одна деталь, про яку легко забути, коли уявляєш школу воєнних років. Навчання у школах було платним. Учні I–IV класів мали сплачувати 100 карбованців, або 10 марок, за навчальний рік. Для IV–VII класів плата становила 200 карбованців, або 20 марок.

Тобто родина, яка вже жила в умовах війни, мала ще й знайти гроші на навчання дитини. А далі ситуація ставала ще складнішою.

Зимою дітям заважав не лише холод

1941–1942 навчальний рік для вінницьких шкіл був надзвичайно складним. Особливо важкою стала зима.

Не вистачало палива. Частину шкільних приміщень займали німецькі військові частини. Додатковою проблемою стала епідемія тифу. Попри це, навчання намагалися не припиняти.

Навчальний рік продовжили до 1 липня 1942 року. У результаті його тривалість вдалося довести до восьми місяців, компенсуючи частину втраченого часу.

Уявити сучасну школу без опалення, із зайнятими класами та епідемією сьогодні складно. Але для вінницьких дітей 1941–1942 років це була реальність.

Вчителі намагалися повернути дітям українську історію

У вересні 1941 року у Вінниці відбулася педагогічна конференція. Однією з важливих тем стало виховання учнівської молоді в національному дусі. Учителям доводилося працювати в умовах, коли освітня система щойно почала відновлюватися після радянського періоду, а поруч уже діяла окупаційна влада.

В місцевій газеті «Вінницькі вісті» тоді з'явилася промовиста фраза про педагогів.

«Є окремі люди, окремі вчителі, що самотужки намагаються нести перед собою жовто-блакитний прапор і вести за ним своїх учнів до мети — вільної неньки України. В школах і надалі лунає російська мова...».

Ця цитата добре показує суперечливість того періоду. В одному освітньому просторі перепліталися українське культурне життя, радянська спадщина та нові вимоги окупаційної влади.

Для вчителя це означало працювати в системі, яка постійно змінювалася.

Педінститут теж намагався працювати

Під час війни намагалися не залишити без освіти й майбутніх педагогів.

1 жовтня 1941 року відновив роботу Вінницький педагогічний інститут. Він працював на вулиці Івана Богуна, яка до війни називалася вулицею Володарського. Спочатку навчання організували заочно на трьох факультетах. Це були мовно-літературний, історичний та фізико-математичний.

На початку 1942 року в інституті навчалося 525 студентів. 200 з них були на мовно-літературному факультеті, 85 на історичному та 40 на фізико-математичному. Ще 200 студентів старших курсів відновили навчання.

Викладачі щосуботи проводили консультації для заочників перед зимовою сесією. Студенти вивчали історію України, загальну історію, українську мову та літературу, світову літературу, психологію, педагогіку, математику, фізику, німецьку мову та інші дисципліни. При інституті також працювали курси німецької мови.

Восени 1942 року 230 випускників цих курсів направили до шкіл викладати німецьку мову. Частину також влаштували перекладачами на підприємства та в установи Вінниці й області.

Але й цей освітній процес не витримав війни.

На початку 1943 року через трудову мобілізацію молоді педагогічний інститут закрили. Навчання часто переривалося й раніше, оскільки приміщення використовували німецькі військові частини, а також через матеріальні труднощі.

До школи ходила лише третина дітей

У 1942–1943 навчальному році ситуація у школах Вінниці стала значно гіршою. Навчальний процес часто переривався. Школи неодноразово закривали. Навчальні приміщення використовували для військових потреб, а молодь мобілізовували на громадські роботи. Значну частину студентської молоді відправляли на роботи до Німеччини.

Через закриття шкіл та об'єднання класів скорочувалася і кількість учителів. Але найбільш промовистою є статистика відвідування. Регулярно школу відвідували лише 20–30 відсотків учнів.

У школі №1 Вінниці протягом 1942–1943 навчального року з 241 учня навчання залишили 33. Подібною була ситуація і в школі №4. Значно організованіше навчання відбувалося у початкових класах. Причини були не лише в самій школі. Дітям часто просто не було в чому до неї прийти.

175 дітей залишили на повторний рік

Попри всі труднощі, у 1942–1943 навчальному році у школах Вінниці організували навчання для 2002 учнів. З них 321 дитина закінчила школу. 1503 учнів перевели до старших класів. А 175 дітей залишили на повторне навчання.

Причини були дуже далекі від звичайного «погано вчився». Дослідники зазначають, що значна частина дітей не могла регулярно відвідувати заняття через відсутність взуття чи одягу, важке матеріальне становище, необхідність шукати заробіток та їжу.

Тобто дитина могла залишитися на другий рік не тому, що не хотіла вчитися. Вона могла просто не мати змоги дійти до школи.

Ця цифра, мабуть, одна з найкращих відповідей на питання, якою була школа під час війни насправді. За партою сиділа дитина, але за її спиною була війна, нестача їжі, одягу та необхідність допомагати родині вижити.

Один вчитель на два класи

Не легше було й педагогам. У вересні 1943 року на методичній нараді вінницькі освітяни говорили про роботу вчителя одразу з двома класами.

Не вистачало навчальних програм. Навчальні плани знову змінювали. За вимогою окупаційної влади з них вилучали історію та географію. І тут учителі шукали власні способи не дати дітям остаточно втратити знання про свій край.

На методичній нараді висловлювали думку посилити викладання співів. Через пісню, вважали педагоги, можна було розповідати дітям про географію краю та історію українського народу.

Це один із тих моментів, коли за сухим архівним записом раптом видно самого вчителя. Перед ним діти.

Немає нормальної програми. Немає потрібних підручників. Історію та географію прибрали з навчального плану. Але урок усе одно треба провести.

Спочатку відкривали школи, а потім освіту почали згортати

Поступово окупаційна політика щодо освіти стала відверто обмежувальною. Влітку 1942 року, коли війна затягувалася, німецька влада дедалі більше розглядала населення України як робочу силу для рейху.

У листопаді 1942 року міністр східних територій Альфред Розенберг у таємній інструкції Еріку Коху наголошував на відмові від відновлення центральних вищих навчальних закладів в Україні. У школах, за цією інструкцією, мали залишити лише чотири класи, а в 1943 році їх також планували закрити.

Фактично окупаційна влада не була зацікавлена в повноцінній освіті українських дітей. Їй потрібна була не освічена молодь, а робоча сила. Це особливо добре видно у 1943 році.

1943 рік. Школа почала зникати

У першій половині 1943 року окупаційна влада остаточно втратила інтерес до нормальної роботи українських навчальних закладів. Школи, технікуми та вищі навчальні заклади Вінниці поступово припиняли роботу.

Учителів звільняли. Особливо тих, хто був пов'язаний із патріотичними громадськими організаціями. Окремих освітян заарештовували.

Коли фронт наближався до Вінниці, шкільні приміщення використовували для військових і господарських потреб німецької армії. Псували та грабували майно, знищували підручники й книжки. А під час боїв за місто та відступу німецьких військ було зруйновано більшість приміщень навчальних установ Вінниці. Так закінчувалася історія шкіл Вінниці в роки окупації.

У Вінниці навчали ремісничих професій

Освіта під час війни не обмежувалася звичайними школами. Окупаційна влада була зацікавлена у підготовці робочих рук, тому підтримувала ремісничі школи та навчання професій безпосередньо на виробництві.

У першій половині 1942 року тільки на Вінницькій кравецькій фабриці організували теоретичне та практичне навчання для 186 учнів. Вони опановували професії кравців, закрійників, римарів, ткачів і механіків.

Учні ремісничої школи щодня навчалися теорії протягом чотирьох або п'яти годин, а потім проходили виробничу практику.

Таке навчання було безкоштовним. Учнів забезпечували взуттям та дешевим обідом. За виконання робіт на замовлення вони отримували заробітну плату.

Після першого року навчання можна було отримати третій розряд, після другого п'ятий, а після завершення навчання сьомий. Тобто навіть у воєнній Вінниці існувала система професійної підготовки. Але її мета була вже зовсім іншою. Окупаційній владі були потрібні працівники для підприємств.

Що залишилося від школи після окупації

Коли окупація наближалася до завершення, освітня система Вінниці опинилася фактично розбитою. Шкільні приміщення використовували військові. Майно та обладнання вивозили або нищили. Підручники та книги знищували.

Під час боїв за місто було зруйновано більшість приміщень навчальних установ. Тож після визволення потрібно було не просто сказати дітям знову прийти до школи. Потрібно було відновити саму школу. Знайти приміщення. Знайти вчителів. Знайти книги. Зібрати дітей. І почати все спочатку.

20 березня 1944 року нацистських окупантів вигнали з Вінниці. Але для школи війна на цьому не закінчилася. Потрібно було відновлювати самі будівлі, збирати вціліле майно, повертати вчителів і дітей до навчання.

«Кому як пощастило у житті»

Питання про те, як діти навчалися під час Другої світової війни, нещодавно обговорювали й у Threads. Педагогиня та фахівчиня з дитячого розвитку Марія Чичановська запитала, чи є серед її читачів історики, які можуть розповісти, як насправді було зі школою у воєнні роки.

У відповідях люди почали ділитися не стільки фактами з підручників, скільки спогадами своїх бабусь і дідусів. І ці історії дуже різні.

Для когось війна означала повну перерву в навчанні. Для когось — школу в незвичний час. А для когось освіта просто відійшла на другий план, бо дитині потрібно було працювати й допомагати родині.

«Моя бабуся народилась у 1937 році і якраз у часи Другої світової ходила в школу. З її розповідей — вони ходили в школу в нічні зміни, а вдень допомагали мамі як могли», — написала одна з користувачок.

Інша історія — з Дніпропетровщини.

«Хто скільки класів встиг кінчити — 5–7, на тому й все. Після війни вже було не до того, йшли працювати. Але можна було також у ремісниче училище піти, що вже неабиякий апгрейд у ті часи», — переказав Михайло Чалий слова своєї бабусі.

У деяких родинах школа переривалася на роки. Один із користувачів розповів про батька, який до війни закінчив сім класів. Під час окупації не навчався. Коли місто звільнили, пішов до школи дізнатися, чи буде вона працювати. Але замість повернення за парту його мобілізували.

«Навіть попрощатися додому не відпустили. Переказав мамі через знайомого. Наступного дня вже був у Києві, через тиждень — у частині», — написала Наталя Михайловська.

Після війни чоловік не відмовився від освіти. Служив до 1951 року, а потім вступив до сільгоспакадемії.

«З семирічкою. Перший рік "підганяли" програму середньої школи з математики, фізики, хімії», — згадує Юлія Колодій.

Та для багатьох дітей питання продовження освіти після війни впиралося не лише у можливість повернутися до школи. Була бідність, нестача одягу, взуття, шкільного приладдя та їжі.

«Не стільки війна, скільки бідність не давала вчитись: одна пара взуття була зимового на п'ять дітей. Ходили по черзі в школу», — розповіла інша користувачка про свою бабусю.

Про післявоєнну школу згадують і як про місце, де дітям доводилося вчитися разом, попри велику різницю у віці.

«Після війни класи були переповнені, шестирічки сиділи з десятирічками — з тими, хто відстав у навчанні. Інший дід гордився, що ходив до класу, де інші діти були старші за нього на рік чи два, бо вмів більше однолітків. Тобто класи формували не лише за віком, а й за навичками перші декілька років», — йдеться в одному зі спогадів.

Не менш промовистою є згадка про те, на чому саме діти писали.

«Була велика бідність, всі мої писали в школі не в зошитах, а в газетах між рядками, саморобними чорнилами з бузини і кори дуба. І цей дефіцит був доволі довго, десь до половини 1950-х», — написав Віктор Сич.

А в одній родині навчання взагалі опинилося під загрозою ще до того, як війна дійшла до села.

«Коли німці були вже поруч, за хатою в яму зарили всі підручники, бо німці їх палили. Навчання, звісно, не було. Діда вбили, а бабуся була вагітна», — написав користувач про своїх бабусю та дідуся, які працювали у сільській школі.

Ще одна історія показує, наскільки далеко від звичного дитинства опинилися деякі діти. Одна з користувачок розповіла про свою бабусю, якій було 11 років під час війни.

«Вона працювала в госпіталі, де виносила частини тіла людей відрами. Потім вона йшла і піклувалася про молодших братів, поки прадід служив на війні», — написала жінка.

Попри це, бабуся все ж намагалася вчитися. За словами її онуки, вона знаходила кілька годин на місяць для занять, писала прописи, цифри, читала. Згодом закінчила вісім класів. Є й історії про тих, хто після війни вже не повернувся до школи.

«Моя бабуся закінчила три класи. Як війна закінчилася, їй було 15, тож вона пішла працювати, треба було якось виживати. Після війни був голод… Серед її друзів, як я знаю, лише одна дівчина повернулася до школи після завершення війни», — написала користувачка.

А інша історія показує, наскільки по-різному могла скластися доля дітей одного покоління. Одна бабуся, народжена у 1929 році, дуже погано писала й читала та все життя займалася фізичною працею. Інша, 1937 року народження, була відмінницею, закінчила університет і стала доценткою хімії.

«Так шо, кому як пощастило у житті», — підсумувала Марія Шаповал.

І, мабуть, у цьому є головне. Війна не мала одного сценарію для всіх дітей. Хтось продовжував ходити до школи, хтось навчався у незвичний час, хтось повертався до освіти через кілька років, а хтось назавжди залишав парту, бо потрібно було працювати і допомагати родині.

Щоб діти мали майбутнє

Понад 80 років тому вчитель приходив у клас, де могло не бути підручників, тепла, достатньо дітей і навіть нормального розкладу. Але урок усе одно починався.

Сьогодні обставини інші. Наші вчителі не ховають підручники в землю від окупантів, але працюють під час повітряних тривог, навчають дітей в укриттях, продовжують уроки після відключень світла і підтримують школярів, чиє дитинство теж проходить у час війни.

Історія вінницьких шкіл 1941–1944 років нагадує: війна може зруйнувати будівлю, забрати звичний розклад, змусити дитину залишити школу. Але знання все одно намагаються передати далі.

Тож сьогодні хочеться сказати просте ДЯКУЄМО ВЧИТЕЛЯМ. Тим, хто попри тривоги, втому й важкі часи продовжує навчати наших дітей. Тим, хто щодня не просто проводить уроки, а тримає для них зв'язок із нормальним життям і допомагає будувати те майбутнє, заради якого Україна вистоїть.

 

Вас може зацікавити:

Світло, пальне та понад п'ять мільйонів із бюджету. Чи готові вінницькі школи до зимових блекаутів

У Вінниці планують фабрику-кухню для 22 шкіл. Що відомо про проєкт за понад пів мільярда

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google