Танки з Росії їхали біля хати. Розповідь переселенки, яка була у чорних списках бойовиків

Пересленка Галина Гайоха: -На свята одягаємо з дітьми вишиванки і радіємо, що можемо вільно говорити про любов до України

Брат пані Галини  був нерозлийвода зі своїм другом. Змалку виростали разом у Краснодоні на Луганщині. Коли почався Майдан, їхні дороги розійшлися. Брат Галини  поїхав у Київ, потім пішов в «Айдар»,  його друг залишився в Краснодоні, підтримував антимайдан. Якось  він подзвонив «айдарівцю»: «Твоя мама і сестра у чорних списках. Нехай тікають». Потім додав: «Пообіцяй, коли прийдеш сюди з бандерівцями, не зачепиш моїх».

Син-студент не має пільг

Галина Гайоха згадує, як у липні 2014-го непросто було вибратися з окупованої території. Умовила чоловіка, щоб допоміг. Благала зробити це заради двох їхніх дітей.

Каже, чоловік не поділяє її «бандерівських» поглядів, залишився відстоювати «руський мір». Але у проханні не відмовив. Разом зі ще одним ополченцем перевіз їх через блокпости. Доправив до залізничного вокзалу в Луганську. Тоді  ще ходили потяги до Києва.

З чоловіком вони розлучилися. Він залишився у їхній квартирі, вона з дітьми не має власного даху над головою.

Уже шість років жінка проживає недалеко від Вінниці. Як обирала область, в якій ніколи рані ніколи не була? Чи звикла на новому місці? Чим займається?

Забігаючи наперед, скажу, що син  став студентом Донецького університету. Радіти б за дитину, але… Йому не надали жодних пільг:  не взяли на бюджет, тому мама сплачує за навчання, не має стипендії, бо контрактникам держава не виплачує таких коштів, не дали гуртожитку.

Їх здружив Майдан

Молодший брат Галини познайомився на Майдані з нашим земляком Пантелеймоном Рожанським. Коли почув по телефону про «чорні» списки, розповів про це Пантюші, так лагідно називали Пантелеймона. Мамі й сестрі треба терміново виїжджати, а що їм порадити, куди їхати — не знає.

Пантелеймон без роздумів зателефонував своїй мамі. Запитав, чи не могла б прийняти на проживання рідних людей друга з Луганщини.

— Як я могла відмовити сину, — говорить пані Надія. — Пів року вони жили з нами. Нас троє — чоловік, я і донька. Коли приїжджав з АТО Пантюша, ставало ще тісніше. Але нічого, не скаржилися. Бо розуміли одне одного.

В один з днів Рожанські отримали страшну звістку — загинув їх Пантюша. Як рідного, хлопця оплакували Валентина зі своєю мамою і двома дітьми.

Журналіст запитав пані Галину, чи звикли у нас, як їм тут?

— Думаю, тільки кочівники можуть звикати до переїздів, — говорить жінка. — Коли ти народився, виріс і прожив частину свого життя на одному місці, то воно буде тягнути до себе, як магніт. Де б не був, як би добре тобі не велося після переїзду, додому все одно хочеться.

Зате сміливо можу сказати, що в мене тепер є дуже гарні друзі. Надія Василівна і її чоловік прийняли нас до себе на перших порах. Це золоті люди. Ми не були для них чужими. Ми були як одна сім’я!

Бандерівцями лякали з телевізора

З їхнього Краснодона, нині у міста інша назва — Сорокино, рукою подати до російського кордону. Ще ближче до кордону проживала мама Галини. До війни, бувало, вони з мамою ходили за покупками в магазин у російський Донецьк.

На відміну від багатьох земляків, мама з дочкою підтримали Майдан. Своєї позиції не приховували. Над приватним будинком матері майорів синьо-жовтий прапор. В хаті мала символіку Майдану. Після її переїзду будинок декілька разів грабували. Тепер в ньому живуть чужі люди. Самі заселилися. Про це дізналися від знайомих.

— У нас на Луганщині багато хто підтримував  Юлю і її «Батьківщину», — говорить Галина. — Одні були за Юлю, другі за регіоналів. У Порошенка симпатиків було дуже мало. «Батьківщина» організовувала поїздки в Київ. І люди їхали.

Галина працювала на ринку. Каже, кожен ранок починався з дискусій. Сперечалися до хрипоти в горлі. Жінка згадує, який великий вплив мав на людей телевізор. Бувало, під час робочого дня їй вдавалося переконати інших у правоті майданівців. Вони погоджувалися з її аргументами. На ранок думка  змінювалася. Її відверто  називали бандерівкою.

— Надивляться звечора телевізора — і нікому іншому не хочуть вірити, — говорить Галина. — У нас російські канали на вилку ловлять. Що значить на вилку? Так говорять. Замість антени можна вставити будь-який дротик — і дивитися Росію. А українських каналів там нема. Щоб їх бачити, треба купити супутникову антену. Для чого морочитися, гроші витрачати, коли можна вилку встромити і… Ненависть і страх до бандерівців у душі людей вселив телевізор. Від того вони ще завзятіше тягали мішки з піском, щоб перегородити дорогу — так готувалися бандерівців зустрічати.

«Боягузи!» — говорила прикордонникам

По-справжньому страшно стало, коли через кордон посунула російська техніка, коли у кузовах автомобілів заїжджали люди зі зброєю. Співрозмовниця каже, що вона це особисто бачила. У місті багато-хто знав її патріотичну позицію. Добрі знайомі попереджали, що може мати проблеми. Торгівлю на ринку довелося згорнути. Вона забрала дітей і поїхала до мами. Вирішила там перечекати неспокійні часи. Саме там побачила тих, про кого кажуть «іхтамнєти».

У селищі, де проживала її мама, була прикордонна застава. Якось жінка заявилася до вартових і запитала, чому вони не зупиняють заїжджих «гостей». «Ви боягузи», — говорила їм.

— Мені сказали прямо: з росіянами воювати не будемо, — говорить Галина. — Я знайома з деякими дружинами офіцерів-прикордонників. Говорила з ними. Просила, щоб переконували чоловіків не пропускати до нас тих, хто суне зі зброєю. Марно все це. Одного разу почула про те, що дехто з прикордонників спалив військові квитки.

Потім заставу зайняли ті, хто називав себе ополченцями. Декого з них Галина знала. Знову прийшла на заставу. Вже нових господарів виховувала. Казала, що не мають права тут знаходитися. Розуміла, що це був відчай. Не могла стримувати обурення. Здогадувалася, що про її дії передавали інформацію у Краснодон.

Листівки передавали з Луганська

Запитую співрозмовницю про інформацію, яку інколи поширювали в Інтернеті про українських партизанів на окупованій території. Що вона знає про це?

Каже, це правда. На перших порах дійсно гуртувалися патріоти. Розповсюджували листівки з написами «Луганськ — це Україна». Їх друкували передавали в Луганську і поширювали по області. Розклеювали, як правило, вночі.

— Найбільшим моїм здивуванням було бачити людей, на яких ніколи б не подумала, що вони здатні відстоювати рідну землю, — говорить Галина. — Взяти, наприклад, віруючих церкви євангелістів. Вони активно поширювали листівки. Йшли з ними вночі по місту Потім теж змушені були тікати.

Запам’ятала молоденького 18-літнього хлопчину. Коли дивилася, як він старається, як патріотично мислить, на очах з’являлися сльози. Молоді хлопці нагадували мені тоді молодогвардійців. Знаю, що насправді не все було так, як описано в книзі, але все одно молодь протистояла окупантам. У наш час історія повторилася.

Бачила, як захоплювали СБУ

На жаль, ті, хто мав відстоювати рідну землю, здавалися, як кажуть, без бою. Точніше кажучи, вони самі кликали чужинців.

— Я була очевидцем захоплення СБУ у Краснодоні, — говорить Галина. — Це сталося у червні. Ми якраз йшли в школу робити ремонт. Закінчувався навчальний рік — і зразу починався ремонт, батьків викликали допомагати.  СБУ у нас в такому приміщенні, що там можна роками тримати оборону. Стіни товсті — гарматою не проб’єш. Здали без найменшого опору.

Приїхали люди на машинах. Правда, екіпіровані до зубів. Місцеві, які називали себе ополченцями, такої екіпіровки не мали. Не складно здогадатися, хто ті люди. Машини з Росії почали заїжджати ще під час Майдану.

Дід читав «Кобзар» Шевченка  

Патріотичні почуття, схоже, передалися пані Галині від діда по батьковій лінії. Та й мама в неї горою стоїть за Україну.

— Настільною книгою у діда був Кобзар Шевченка, — розповідає жінка. — Він не пояснював, чого саме цю книгу так часто бере до рук. Він просто читав.

— Звичайно, мені хотілося знати, чим йому так до вподоби ця книга, — згадує пані Галина. — Не говорив нічого з цього приводу. Ні мені, ні батькові.

Співрозмовниця вразила ще одним спогадом про роки проживання на своїй малій батьківщині.

— Знаєте, яке у нас найдорожче свято було в родині? — запитала вона. — Не повірите. Але це День Незалежності.  

Про різницю зарплат

Надія Рожанська згадує, як зустріли незнайомих для них людей. Каже, тоді Галина найперше попросила допомогти знайти роботу. Сама вона працівник торгівлі, тому почали з магазинів. Коли їй називали зарплату, перепитувала: «Це за тиждень?». Відповідали: «За місяць». У жінки від здивування очі ставали великі.

Ми їй пояснювали, що в нас небагато платять. Потім вона сама обійшла інші заклади торгівлі. Після цього не стрималася, аби не згадати перченим слівцем своїх земляків. Казала, що дехто з шахтарів отримував до 50 тисяч гривень. І при цьому їм забаглося «руського міра».

Нині жінка працює продавцем в одному з магазинів. Винаймає житло, сплачує за навчання сина. З університету надіслали листа, що з наступного року збільшують оплату. Каже, витрачає колишні запаси. Як буде далі, не знає.

Плаче під Гімн України

— Найбільше мені запам’яталося перше вересня 2014-го, — продовжує розповідь про переселенців Надія Рожанська. — Таких здивовано-щасливих очей, які були тоді у доньки Галини, здається ніколи не бачила. Як вона роздивлялася по сторонах, коли вся школа співала Гімн! Потім ще довго вдома згадувала про це. Так само не забуваються її схвильовані слова: «Мамо! Дивися-дивися, прапор!»  

Раді, що познайомилися з хорошими людьми. Дай Бог, щоб їм усміхнулася доля. Вони заслуговують на те.  

— Я й досі не можу стримати сліз, коли звучить Гімн України, — говорить пані Галина. — На кожне свято одягаємо з дітьми вишиванки і радіємо, що можна відкрито говорити про любов до України.

Читайте також:

Два вбивства за 10 днів в одному районі Вінниці. Не стало двох молодих чоловіків 

Сьомий рік війни з російськими окупантами. Схилімо голови у пам'ять про загиблих вінничан

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.