«Просто — живи!». Як донька журналіста написала 120 сторінок незвичайної книги для душевної розради

Від Наталії Андрійчук (крайня ліворуч) читачі отримали 120 стоірнок мудрості і душевної розради

• «Просто — живи!» — так назвала свою четверту книгу Наталія Андрійчук.
• Вона донька журналіста Івана Волошенюка, якого, на жаль, уже нема з нами.
• «Народилася» книга із суперечки з батьком, частину її він ще прочитав за життя… А як писалася?
• Одна з цитат для зацікавлення: «Вчіться бути щасливими самим з собою — це найдовші стосунки, які у вас є».  

Презентація книги відбувалася в обласній науковій бібліотеці імені Тімірязєва. Наталія почувалася схвильованою. Намагалася приділити увагу особисто кожному. Їй це вдавалося — з її активністю!.. Поруч була матуся Ганна Леонтіївна Волошенюк, чоловік Наталії, донька.

У розмові з журналістом 20minut.ua Наталія зізналася, що рада з того, що прийшли не тільки друзі, а й колеги з кожної з тих робіт, де їй довелося раніше працювати.

Нині пані Андрійчук займається практичною психологією з дітьми у Палаці школярів та юнацтва. Її вихованці, присутні на презентації, відзначалися не меншою активністю, ніж їхня наставниця.

— Розкажіть про книгу, — прошу авторку. — Як виникла іде, як писали…

Тато прийшов, а донька не впускає

— Історія виникнення книги така, що й не повірите, але це правда, — розповідає Наталія. — У той час я працювала у бібліотеці. Напередодні домовилися з татом про зустріч. Він обіцяв зайти до мене на роботу. Робочий день для мене починався о 10-й ранку. Пригода сталася, як мовиться, на рівному місці.

Домофон у під'їзді не працював. Дзвінка мобільного телефону донька не чула. То волосся сушила, фен шумів, то ще чимось була зайнята.

— Він гукав знизу, сподівався, можливо, почую його голос через вікно, — продовжує співрозмовниця. — Вікна пластикові, що через них почуєш, кричи не кричи, марна справа…

Врешті-решт, хтось виходив з під’їзду і батькові Наталії вдалося піднятися до квартири доньки.

— Дзвінок у двері так лунав безперестанно, що я аж злякалася спершу, — згадує Наталія. — Схвильований переступив поріг. Почав сваритися, мовляв, як так можна, ніхто не відповідає, він хвилюється…

Щоб якось загладити ситуацію, Наталія взяла з полиці свої щоденникові записи.

— Тату, заспокойся, не сварися, краще подивися, що я тут написала, — продовжує розповідь жінка. — Знала, що татові дай щось читати, і він одразу про все забуде. Порине у вир сторінок, і всі думки його вже там…

Через декілька хвилин вираз облиммя батька змінився. Іван Степанович із здивуванням на обличчі запитав «Де ци ти взяла?» Голос його був спокійний, майже лагідний.

— То ж кажу, це мої щоденникові записи, — відповіла донька.

— І багато в тебе є такого?

— Не пам’ятаю, ще п’ять чи шість блокнотів списані…

На обличчі батька ще більше додалося ноток здивування.

— Доню, це треба друкувати! — сказав батько. — Таке не можна залишати тільки для себе. Воно буде цікаво людям. Не тільки цікаво, хтось користь почерпне з написаного.

Далі Волошенюк знов заговорив строгіше.

— Скажи, коли почнеш писати книжку? — запитав доньку. — Сьогодні можеш? Ну, гаразд, давай завтра…А скільки часу тобі треба, щоб все це надрукувати?

Наталія пригадує, що пообіцяла батькові зробити це упродовж чотирьох місяців.

На щастя, Іван Степанович, ще встиг прочитати частину тексту. Як він радів з того! Навіть будучи хворий, забував на якусь мить про недугу, коли тримав у руках сторінки з текстом думок своєї кровинки.

Як «приклеїлася» кличка

— Її викликають до дошки, а вона каже, зараз-зараз, а сама тим часом щось дописує на клаптику паперу, — згадує про шкільні роки однокласниця Наталії пані Оксана. — Знаєте, що в той момент записала? Вона пішла до дошки відповідати, а я прочитала. Там були такі слова: «Що ти вертиш головою, як корова хвостом?» Ще одне речення «Набрався уже двійок, як пес бліх…»

Саме ці слова перед тим говорила наша вчителька математики. Так вона вичитувала одного з учнів. Хлопцеві важко давалася математика. Ось і отримував за це на горіхи. Стояв біля дошки перед класом і вислуховував на свою адресу.

— Коли прочитала записи Наталії, у мені раптом з’явилася сміливість, —  згадує той епізод шкільних років пані Оксана. — Не знаю чому, захотілося стати на захист однокласника. Наталія сіла за парту, а я піднялася і здивувала всіх такими словами: «А ви не маєте права ображати учня тільки за те, що він не знає математики, бо це несправедливо».

Німа тиша зависла на мить у класі. Для вчительки ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба.

Вона дуже швидко опанувала себе у ситуації. Тоді вчинила, як кажуть, «по-справедливості». Сказала подати щоденник учениці, яка наважилася зробити зауваження.

«Тобі, Оксано, сьогодні двійка з математики», — почулося у класі. — «За що? Я ж не відповідала сьогодні» — «Як не відповідала? А хто ж це говорив, що не маю права ображати учня? Хіба не ти? Всі ж чули твої слова».

Був ще один випадок, після якого до однокласниць Наталії і Оксана «прилипла» кличка. З легкої руки тієї само математички їх стали назвати «Борці за справедливість».

— Вчителька до того емоційно вичитувала нас, уже й не пригадую за що саме, що їй раптом слів забракло, — каже пані Оксана. — Вона хапала повітря, як та риба на березі, і тільки повторювала: «Ви! Ви!» А тоді випалила «Борці за справедливість!». Ну, ось ці слова і причепилися до нас. Поки не закінчили школу, чули їх на свою адресу неодноразово…

Є ще й поради

Трохи про книгу Наталії Андрійчук «Просто — живи!». Це не роман, не повість і навіть не який-небудь короткий жанр. Це щоденникові записи, які, пригадуєте, вмить заспокоїли рідного татуся у хвилини гніву.

Ось так вони заспокоять душу кожному, хто візьме до рук це ошатне видання.

Текст подано наскільки зручно для читання, що одним лише поглядом одразу можна прочитати написане на сторінці. Дизайнер і верстальник гарно постаралися.

Власні думки автор доповнює думками відомих світові людей — геніїв думки і слова. Втім, вони тільки украплення до перлин нашої землячки Наталії Андрійчук.

«Коли вам сумно, хочу, щоб ви знали, що на цій маленькій і кругленькій землі є хтось, хто готовий вас підтримати, обійняти і пригорнути… Ми — люди і для кожного з нас важливо, щоб хтось підтримав нас тоді, коли стало важко йти самому, підняв над ситуацією, вселив надію і своєю підтримкою зробив сильнішими».

Або ще фраза:

«Вчіться бути щасливими самим з собою — це найдовші стосунки, які у вас є», «Любов захищає від старості», «Торжество зла настає тоді, коли порядні люди мовчать і нічого не роблять».

У книзі є ще поради. Наприклад, як пережити відчай. Якими мають бути стосунки з дітьми. Воно й не дивно, адже автор практикуючий психолог.

Подякуймо Наталії за її творчу удачу. Це удача для кожного, хто читатиме написане.

«Просто — живи!» все ще залишається у мене на робочому столі. Хоча вже прочитав усі 120 сторінок, а деякі ще й по декілька разів. Іван Степанович був би неабияк втішений такою книгою доньки. Світла пам'ять талановитому майстру слова. Як бачимо, яблуко від яблуні…

Читайте також:

Заліковка студента за 1893 рік за підписом викладачаГрушевського. Хто передав її у музей?

Спортсмен серпня на Вінниччині Олег Царьков Токіо не підкорив, але мріє про наступні Ігри

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.