«Прошу всіх небайдужих попрощатися з моїм татом» — ідентифікували бійця полку «Азов» Руслана Лемпіцького

• Із березня минулого року рідні жили надією, що Руслан у полоні.
• Він не раз снився їм і навіть говорив: «Зачекайте мене ще трохи, я повернуся».
• На жаль, дива не сталося: дві експертизи ДНК дали однаковий результат.
• Розповідаємо про мужнього і дуже скромного воїна — штаб-сержанта, техніка роти оперативного призначення, контрактника полку «Азов» з 2015 року Руслана Лемпіцького.

«Прошу всіх небайдужих, всіх знайомих, друзів попрощатися з моїм татом —Лемпіцьким Русланом Андрійовичем», — написала донечка Героя пані Анастасія. Читаєш — і серце крається від болю. А що тоді говорити про дитячі серденька? У Руслана залишилися двоє діток — донечка, якій 15, і син, йому лише дев’ять років.

«Зачекайте мене ще трохи, я повернуся»

У великій журбі нині прийшло мама Руслана, дві його сестри, діти, колишня дружина. З однією із сестер Руслан одночасно з’явився на світ, вони — двійнята. Старша сестра допомагала матері доглядати молодших. Всі вони були дуже дружні у дитинстві! Такими само залишилися і в дорослому житті. Нині не можуть стримати сліз.

«Я розумію, що є ДНК, усвідомлюю, що помилки не може бути, а все одно не віриться, що Руслана уже нема серед живих, — сказала у розмові з журналістом «20 хвилин» молодша сестра Героя пані Людмила. — Відчуття таке, що він у полоні. Ми з ним двійнята, тому відчували одне одного по-особливому. Старшій сестрі так само важко, бо вона доглядала нас, допомагала мамі це робити». Жінка замовкає на деякий час, вкотре витирає сльози.

Пошуки брата не припиняли відтоді, як їм повідомили про його загибель. Повідомлення не було офіційним. Патронатна служба полку «Азов» сказала про це у телефонній розмові.

Тіла загиблого не знайшли, тому не надіслали повідомлення про загибель.

Весь цей час рідні жили надією, їм хотілося вірити, що Руслан повернеться.

«Він не раз снився нам, і не тільки нам, нашим сусідам також, вони розповідали про це, — говорить сестра Людмила. — Одного разу навіть почула у сні його слова. Руслан тоді сказав: ««Зачекайте мене ще трохи, я повернуся». На жаль, цього не сталося».

Був у списках зниклих безвісти

Той день, 19 березня 2022 року, залишиться у пам’яті пані Людмили доки житиме. Це була субота. Вона побачила на екрані телефону висвітлився номер  Руслана. Спілкувалися у мережі Telegram. Тоді вона ще не знала, що востаннє чує голос брата. На той час він перебував у Маріуполі на «Азовсталі».

«У розмові відчувалося, що брат дуже стомлений, — розповідає пані Людмила. — Знаєте, Руслан ніколи ні на що не скаржився. Як би йому складно не було, не говорив про це. А тут раптом я почула від нього слова про те, що їм важко, навіть дуже важко. Він говорив, що вже декілька ночей взагалі не спав. Почула про те, що у них нема що їсти і пити. Запитував, як ми? Я встигла повідомити, що наша рідня із Запорізької області вирвалася з окупації і приїхала у Вінницю. Це його втішило, попросив передати родичам вітання. Розмовляли не довго. Руслан казав, добре, що є старлінк, інакше взагалі не чули б одне одного. Ми попрощалися. Він пообіцяв по можливості подзвонити наступного дня».

Сестра не випускала з рук телефон. Вірила, що Руслан ще подзвонить. Він в «Азові» з 2015 року. Бувало, не телефонував по декілька днів, бувало не чула його голосу упродовж тижня. Щоправда, у таких випадках він щоразу попереджував: «Їду у відрядження, як тільки повернуся, одразу подзвоню». Інколи надсилав коротке повідомлення: «Я живий» і це слово заспокоювало рідних.

Людмила була певна, що брат озветься наступного дня. Але 20 березня 2022 року їй подзвонила інша людина — з патронатної служби полку «Азов». Повідомила, що Руслан загинув. Де його тіло, ніхто не знає.

Ось тоді уперше у неї промайнула думка, що брат у полоні.

Зверталися у всі структури

Спливав час, але жодної нової інформації про Руслана його рідні не отримували. Людмила писала листи у різні структури. Отримувала відповідь, що брат у списках зниклих безвісти. Мовляв, російська сторона не надає прізвищ полонених, тому неможливо дізнатися, чи є він серед тих «азовців», яких утримують росіяни. Не повідомляють вони і про убитих, тіла яких забрали до себе.

«Ми хотіли дізнатися про обставини загибелі брата, — продовжує пані Людмила. — Якщо кажуть, що загинув, то хтось же бачив це. Після тривалих пошуків побратимів, телефонних розмов з ними, з керівництвом частини нам, нарешті, сказали, що його загибель бачив командир, сталося це у бою на вулицях Маріуполя. Але, повторюю, офіційного підтвердження нам не надали».

Сім’я Руслана опинилася у непростій ситуації. Не  мали власної  квартири. Потрібні були кошти на проживання, утримання дітей.

За словами сестри Руслана, у соціальній службі їм пояснили, що не можуть виплачувати кошти на дітей без документального підтвердження факту загибелі батька.

«Тим часом у частині не надавали такої довідки, — говорить пані Людмила. — Казали, він у списках зниклих безвісти, бо не знайдено тіло. Словом, коло замкнулося. Людини нема, але підтвердити це документально ніхто не може».

Під час одного з обмінів тіла убитих «азовців» доправили до Києва. Рідні Руслана знову нагадали про себе.

«Нам зателефонував слідчий з Києва, — каже співрозмовниця. — Повідомив, що треба здати аналізи ДНК. Я запитала, чи можна це зробити у Вінниці, щоб не їхати в Київ. Спершу аналізи здала наша мама. На жаль, результати ДНК-тесту показали родинні зв’язки».

Пані Людмила чіплялася за останню надію: попросила дозволу на повторний тест. Тепер аналіз здавав син Руслана. Тиждень тому отримали результат. Дослідження показало, що родинні зв’язки співпадають на 99,99 відсотків. Так пояснила співрозмовниця.

Його позивний «Кутузов», а написали…   

У квітні 2022 року Руслана Лемпіцького нагородили орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Його сестра Людмила каже, що нагороду рідним дотепер не вручили.

«Брат мав юридичну освіту, працював у різних структурах, а коли почалося АТО, пішов в «Азов», — розповідає сестра. — Він був дуже компанійський. Дехто з його друзів настільки прикипів до нього, що теж пішов служити з Русланом. Це були хлопці, з якими він товаришував з дитинства. Але, повірте, Руслан ніколи не хизувався, що він служить, інколи здавалося, що він навіть соромиться виходити на вулицю у військовій формі. Коли приїжджав додому, одразу перевдягався у цивільний одяг і ходив у ньому до  від’їзду в частину».

За два дні до початку великої війни Руслан телефонував сестрі Людмилі. Повідомив сумну новину. Сказав, що війни уже не уникнути. Говорив, що росіяни нападуть у найближчі дні. Просив під час обстрілів ховатися у сховищах або хоча б у підвалах. Казав, що на його побратимів чекає дуже важке завдання. Настільки складне, що навряд чи вони залишаться живі.

Разом з Русланом служив його кум. Він теж вінничанин. У Маріуполі одружився на місцевій дівчині.

Так сталося, що вона народжувала у той час, коли росіяни обстрілювали Маріуполь.

«Вона була у пологовому будинку у той час, коли на лікарню скинули бомбу,  — каже Людмила. — Жінка народила двійню. Мені Руслан розповідав про це по телефону. Якимось дивом її звідти забрали. Пізніше вдалося переправити у Вінницю. У кума своя історія. Він потрапив у полон. Опинився у сумнозвісній Оленівці, але вижив. Потім його обміняли. Після реабілітації знову повернувся на фронт».

У Вікіпедії прочитав, що у Лемпіцього був дивний позивний —  «Джиксер». Запитав сестру «азовця», чи не знає вона, звідки таке псевдо.

«Це помилка, — одразу відповіла вона. — Хтось помилився, коли писав статтю. Мабуть, Руслана з кимось сплутали. У нього був інший позивний —  «Кутузов». Це його дитяча кличка

Ось як жінка пояснює історію про те, звідки взялося псевдо її брата. Якось у дитинстві вони гралися і під час гри Руслан упав, ударився до лавки. Удар прийшовся на ту частину обличчя, що біля ока. Око запухло, навколо утворився синець — страшно було дивитися.

Дитину відвели в лікарню. На око наклади пов’язку.  «Як тільки після того Руслан вийшов на вулицю, хтось з його друзів вигукнув: «Кутузов йде!». Відтоді ця кличка закріпилася за ним.

Де прощатимуться з Героєм?

Як написала донька Руслана Лемпіцького пані Анастасія, прощання з її батьком відбудеться у суботу, 9 грудня, у Спасо-Преображенському кафедральному соборі ПЦУ у Вінниці на Соборній.

Церковний обряд відспівування розпочнеться о 12-й годині.

Поховають Героя на Алеї слави на Сабарівському кладовищі.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям, побратимам нашого земляка — Руслана Лемпіцького. Вічна пам'ять і вічна слава мужньому захиснику рідної землі. захиснику.

Читайте також:

«Окопна пічка нагріється навіть від окопної свічки». Як в училищі перетворили заняття на благодійну акцію

Олександра Тимченка, загиблого воїна з Крижополя, посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.