Чорнобиль згадують по телефону. Як «кадебісти» забрали фотоапарат та зйомки аварії на ЧАЕС

Один із 200 знімків, зроблених Михайлом Ястремським у Чорнобилі. На передньому плані командир загону вінницьких пожежних Володимир Бабкін

— Розмовляв сьогодні з кожним, хто входить до правління нашої організації, а їх у нас 12 осіб, спілкувався також з деякими іншими учасниками організації, — каже Михайло Ястремський. — Кожному пообіцяв, що обов’язково зберемося після закінчення карантину. Проведемо розширене засідання. Вислухаємо про проблеми, обдумаємо, як їх вирішити.

У відповідь на кожен дзвінок Михайло Ястремський отримав подяку. Згадка про людину, особливо у поважному віці та ще й з купою болячок, як маленький промінчик надії. А ще — спогад про минуле.

— Як добре, що ти подзвонив, — почув у відповідь пан Михайло слова ліквідатора Василя Сущика. — З самого ранку думаю про те, що сталося, що ми тоді пережили…

Правду про трагедію приховували від людей

Як розповів Михайло Ястремський, з полковником Сущиком вони були в Чорнобилі в однаковій іпостасі. На той час Сущик служив в обласній поліції. Відповідав за політвиховну роботу серед особового складу.

У Чорнобиль його відправили заступником командира зведеного загону міліції.

Михайла Ястремського відрядили на ліквідацію аварії заступником командира такого самого загону пожежників.

Це було у травні 1986-го. А тоді, в день трагедії, і навіть пізніше, про неї не повідомлялося.

Люди між собою говорили про те, що вдалося почути від когось. Інформація передавалася з тривогою в голосі.

Однак, що насправді сталося в Чорнобилі, ніхто не знав.

— Навіть у нашій структурі не було офіційної інформації, — продовжує Михайло Ястремський. — Я на той час працював заступником начальника училища пожежної охорони. Ми знали те, що вдалося почути від знайомих. Навіть у Києві прості люди не мали достовірної інформації з Чорнобиля.

Її просто приховували. Тодішнім ЗМІ категорично заборонялося повідомляти навіть найменшу інформацію про техногенну катастрофу. Було це у перші тижні катастрофи. Після того, як інформація поширилася із європейських і американських джерел, приховувати її вже було неможливо.

Для нинішнього покоління це звучить дивно. Зате є яскравим прикладом закритості тоталітарного режиму і суцільного контролю влади над ЗМІ, а також інформацією, яку вони доносили до людей.

На Заході, в США тема аварії на ЧАЕС стала топ-новиною, а в СРСР — гробова тиша.

У радіаційному Києві людей вигнали на парад

Верхом цинізму ставлення тодішньої влади до людей стало проведення 1 травня 1986-го параду на честь свята трудящих, як його називали тоді.

У той час, коли радіаційний фон у столиці перевищував допустимі норми у багато разів, людей вигнали марширувати на вулиці. На екранах телебачення демонстрували обличчя радісних, усміхнених киян — дорослих і дітей. Вони не усвідомлювали на що наражають себе.

Дехто скаже, для чого ж тоді було йти на той марш на Хрещатику. Учасників параду визначали завчасно. На підприємствах, організаціях, установах складали  списки. З них формували колони.

Не піти на всенародне свято означало наражати себе нате, що отримаєш на горіхи від начальства.

Не розумів, чому так багато військових машин на вулицях  

— Сьогодні під час телефонної розмови  Василь Олександрович Сущик  знову згадав, яким чином уперше дізнався про аварію в Чорнобилі, — продовжує розповідь Михайло Ястремський. — 27 квітня, тобто наступного дня після аварії, про яку нам нічого не говорили, Сущик перебував у Києві. Проводжав на літак сина. Він летів у Владивосток. Повертався з відпустки, щоб знову вирушити на кораблі у далеке плавання. Вразило багато військових і пожежних автомобілів на вулицях Києва. Пізніше чоловік розповідав, що не розумів, що насправді сталося.

Не розумів, чому у Києві так багато військових машин.

Повернувшись до Вінниці, розповів колегам про те, що бачив на власні очі.

— Ми здогадувалися, що сталася велика біда, — говорить Михайло Ястремський. — Але достовірної інформації не знали. Більше того, заборонялося поширювати почуте від людей.

— Київ далеко від Чорнобиля, це ж сто кілометрів, тому нас воно не зачепить, — таке довелося почути тоді у телефонній розмові від знайомого киянина. Люди були упевнені, що нічого страшного у країні не може статися. Бо ж все контролювалося до найменших дрібниць.

На превеликий жаль, сталося. Попіл Чорнобиля дотепер дає про себе знати. Багатьох з тих, хто рятував нас від аварії, уже нема серед живих.

Витягував з-під реактора машини своїх однокурсників

Михайло Ястремський розповів, що не так давно помер ще один ліквідатор — Володимир Придатко. У Чорнобилі керував відділенням пожежної частини. За словами співрозмовника, Придатко працював у самому епіцентрі катастрофи — витягував з-під реактора автомобілі своїх однокурсників.

 Мова про тих пожежних, які першими вступили у двобій з вогнем на станції. Серед таких були лейтенанти Віктор Кібенок і Володя Правик. Їх намагалися врятувати у Москві  у кращих на той час клініках. На жаль, уже в першій половині травня обидва вони померли. Як кажуть, їх «з’їла» радіація.

— Володимир Іанович Придатко розповідав, що разом з цими хлопцями навчався разом у Черкаському пожежному училищі, — продовжує Ястремський. — Говорив, що вони були його однокурсниками. Навіть ліжка в казармі знаходилися поруч. Разом з ними у перші хвилини ліквідовував вогонь сержант Володя Ващук. Він родом з Житомирщини, але навчався у Вінниці в училищі. Так само помер у Москві від промененвої хвороби через декілька тижнів після аварії.  

У музеї училища є стенд присвячений Ващуку. На Вишеньці на його честь названа одна з вулиць міста.  

— Нема вже з нами і Володимира Івановича Придатка, — говорить Ястремський. — Востаннє бачив його в нашому онкодиспансері, Ліквідаторів, як правило, заганяють в могилу онкохвороби.

Камеру так і не повернули

У кожного з ліквідаторів є свої спогади про пережите у ті дні. Михайло Ястремський разом зі зведеним загоном пожежних, у якому нараховувалося 220 осіб, працював на ліквідації наслідків аварії протягом 15 днів. Було це у травні 1986-го. Вінничани змінили на вахті житомирян, які провели біля реактора 12 днів. Наших земляків змінювали черкащани.  

Ястремський каже, що мав з собою два фотоапарати. Робити фотографії забороняли «кадебісти». Вони пильно стежили за цим.

Якось пан Михайло потрапив у поле зору офіцера тодішнього комітету Держбезпеки (КДБ).

Камеру відібрали, як кажуть, без розмов.  Незважаючи на це, Ястремський привіз з Чорнобиля 200 фотографій.

— У мене було з собою дві камери, — згадує Ястремський. — Продовжував знімати іншою. Тільки робив уже обережніше. Фотографував переважно наших хлопців. Плівки треба було швидко обробити і надрукувати світлини. Інакше радіація стирала все зображення — плівка залишалася гола.

«Під чорним крилом Чорнобиля»

Вінницькі пожені проживали у Чорнобилі. Їм виділили місця в гуртожитку профтехучилища,  у школі, у спортивному залі.

У ті дні стояла немилостива спека. Горіли ліси довкола, пожежа знищувала дерева, покриті радіацією.

— Коли в темну пору йшли по траві, аж іскри сипалися з-під ніг, — згадує співрозмовник. — Так проявляв себе радіоактивний попіл.

Роботу пожежників координував командир загону майор Володимир Бабкін. Разом з іншими він постійно виїжджав на завдання. На одному із знімків Михайло Ястремський зафіксував колег, коли ті поверталися після гасіння лісової пожежі. Вважає це фото найбільш вдалим.

П’ятеро пожежників на БТРі. На передньому плані командир Володимир Бабкін — стомленими очима дивиться в камеру. Це фото пан Ястремський використав для обкладинки названої вище книги.

Десять книг видано, готують ще одну

Михайло Ястремський очолює міську організацію чорнобильців. Одним зі своїх обов’язків вважає збереження спогадів про тих, хто у ті дні ризикував здоровям заради рятування інших від чорнобильської радіації.

Каже, за весь цей час їхньою організацією видано вже 10 книг.

Більшість з них — у співавторстві з ліквідаторами Миколою Лацісом та Віктором Соколом.

Одна з книг «Полиновий шлях вінничанок» розповідає про жінок, які також брали участь у ліквідації найстрашнішої техногенної катастрофи.

Понад 300 вінничанок були в Чорнобилі у дні ліквідації аварії. Працювали медиками, телефоністками, кухарями.

Нашій організації — 25

— Нині готуємо ще одне видання, — говорить Ястремський. — Називається «Шлях у 25 років». Саме стільки років їхній організації. Їм, чорнобильцям, які після виконаної роботи у зоні аварії, створили громадську організацію, буде присвячена  нова книга.

Торік ліквідатори знову їздили у зону ЧАЕС. Уже на екскурсію. Не передати почуття, які довелося пережити. Вони викликані спогадами про страшні дні у їхньому житті. Нині вони знову з тривогою сприймають повідомлення з Чорнобиля. Там знову пожежі. Кажуть, ця катастрофа ще довго буде нагадувати про себе.

— Чорнобильський атом не прощає навіть найменших помилок, — говорить Михайло Ястремський. — Це мають зарубати собі нинішнє керівництво. Треба на весь світ говорити про необхідність пильнувати за реакторами. Бо це не тільки наша проблема.


Читайте також:

«Нема коли виспатися». Професор на карантині пише книгу і лікує собаку

«Я вже 10 років в самоізоляції — один на всі Гулі». Поради вінницького Робінзона

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.