Поранений на Майдані Микола Рудик: «Я не Герой, Герої всі на небесах…»

У цей день 2014-го лікарі рятували життя Миколи Рудика - куля застрягла у голові

Микола Рудик  говорить швидко, але спокійно. Хоче багато сказати. Не про себе. Його слова про патріотів, які захищають країну.

—Я не Герой, ніколи таким себе не вважав, Герої всі на небесах, — каже він. — Поки житиму, пам’ятатиму про них. Молюся за душі Героїв Небесної сотні, за тих, кого вбили на Донбасі. Молюся за Сліпака і Кузьму. З Василем познайомився у Парижі на першому мітингу, який організовував біля Ейфелевої вежі. А Кузьма приносив на Майдан харчі, одяг, інші речі. Я був заступником коменданта наметового містечка, тому щоразу з ним  спілкувалися.

Життя врятували хірурги у Варшаві

Вінничанин Микола Рудик у ніч з 18 на 19 лютого 2014-го виносив поранених з охопленого вогнем Будинку профспілок на Майдані у Києві. Коли перед ним вибухнула граната, врятував бронежилет, в якому застрягли осколки. Обличчя і три зуби, які вибило тими ж осколками, захистити не вдалося.

Під час надання допомоги пролунав постріл. Куля пробила захисний шолом на голові, 40-річний чоловік втратив свідомість…

Його доправили до Олександрівської лікарні. Діставати кулю, що застрягла в голові, за міліметри від клітин головного мозку, хірурги не наважилися. Наступного дня разом з іншими тяжко пораненими майданцівцями завезли в аеропорт Бориспіль. Звідти літаком — до Варшави. Життя Рудику врятували хірурги Варшавської клініки.

«Пан моцний спортовський», — сказав тоді польський хірург, знаючи, що його пацієнт професійний спортсмен. Рудик майстер спорту міжнародного класу з марафону. Переможець багатьох міжнародних змагань. У його квартирі багато кубків, призів, інших нагород. Серед них синьо-жовтий стяг з написом «Вінниця». Це знамено він привіз з Майдану.

«Ви не наш пацієнт…»

Розмовляли з паном Миколою вчора, 18 лютого, у трагічне для нього число календаря. Він збирався йти до лікаря.

—Хвороба це теж війна, — каже пан Микола. — Там, на Донбасі, хлопці воюють з ворогом, а тут — зі своїми болячками, чи пораненнями. Але тут ми вже нікому не потрібні, крім своєї сім’ї, родини, батьків. Це я відчув на собі. Мене і багатьох таких, як я, поранили у самому серці України, у центрі нашої столиці. Врятували поляки, причому, не взяли жодної копійки за лікування. А потім ще й автомобілем доправили до Вінниці. Літаком летіти не радили лікарі, аби перепади тиску не зашкодили. Коли запитав про оплату, одразу припинили розмову. Ще три роки ліки для мене купувала одна громадська організація. Діставали їх за кордоном, коштували вони недешево. А далі — все за свої гроші.

У Військово-медичному центрі на Коріатовичів надавати допомогу йому не можуть. Пояснюють, що він не їхній пацієнт. Принаймні, так стверджує співрозмовник. Навіть незважаючи на те, що Рудик деякий час служив у Державній прикордонній службі.

Як пояснила 20minut.ua помічниця керівника Центру, нині у них надають допомогу професійним військовим, або тим, кого доставили на лікування безпосередньо із зони ООС.

—Телефонував у Київський міський шпиталь для ветеранів, — говорить пан Микола. — Пообіцяли взяти на лікування. Потрібно мати направлення від сімейного лікаря. Йду буду говорити про це.  

Дай лапу, Білл…

Рудик переніс декілька хірургічних операцій. Оперували також на оці, травмованому у ту ніч на Майдані. Від повної сліпоти його врятували згадані польські лікарі.

—Зуби так і не вдалося вставити, — розповідає чоловік. — Вже чотирьох нема. Втратив ще одного, що був поруч з трьома вибитими під час поранення. Кажуть,  робота непроста, тому коштує багато грошей. Декілька років тому одні благодійники пообіцяли оплатити її. Казали, що записали в одну з вінницьких стоматологічних клінік… Для мого сімейного бюджету сума завелика.

Час від часу його турбують головні болі. Особливо це відчувається на зміну погоди. І не тільки.

—Коли настають дні розстрілу Майдану, щоразу бачу важкі тривожні сни, — говорить Микола Рудик. — Те само відбувається під час річниць подій в Іловайську, Дебальцевому.  Не знаю, чим це пояснити. У такий період  почуваю себе фізично виснаженим, болить голова.

Першим, хто приходить на допомогу, його вірний друг, собака Білл.

—Хочете вірте, хочете ні, але собака у такий час постійно поруч, — розповідає пан Микола. — Де б я не був, у ліжку, чи кріслі, він біля мене. Що робить? Спершу уважно дивиться в очі, ніби запитує дозволу, а потім починає лизати язиком болюче місце. Це скроні, частину голови. Відпочине — і знов те само. Звідки тварина знає, що саме там болить, цього ніяк не можу зрозуміти. Робить це настільки старанно, що інколи відчуття болю справді стає меншим».

З роботою ніяк не складається

Часто його можна бачити у Лісопарку на Вишеньці. Виходить на тренування.

Упізнати дуже просто — поруч з ним завжди його вірний білопухнастий друг Білл.

Завдяки підтримці фізичної форми марафонець зумів взяти участь у марафоні Морської піхоти в США. Було це у 2017 році. Рудик першим прийшов до фінішу серед спортсменів у своїй категорії.

Він має дві спортивні освіти, закінчив спочатку технікум фізкультури, а потім Київський інститут фізкультури і спорту, за фахом реабілітолог. До подій на Майдані працював у дитячому реабілітаційному центрі на Київщині. Про спортивні здобутки годі говорити, їх усіх довелося б довго перераховувати. На жаль, всі його спроби хоча б десь, як він каже, зачепитися за роботу за фахом у рідному місті, не дали бажаного результату.

—Наша загальна біда в тому, що не вміємо шанувати і цінувати патріотів, які захищають країну, не думаючи про своє життя, здоров’я,  — ділиться думками співрозмовник. — Через це багато людей психологічно зламується, як кажуть, з’їдає себе. От і виходить, що спершу патріотам важко на фронті, а потім — у тилу.

Він нагороджений орденом «За міжність» III ступеня, його запрошують на зустріч у річницю подій на Майдані, а йому потрібна хоча б  якась робота, аби мати за що жити, ліки купувати…

«Білоруси вже пишуть мені на своїй мові, а не російській»

Чоловік каже, що країна зміниться тоді, коли ці зміни розпочнуться всередині, між людьми.  

—Насамперед  маємо тиснути на олігархів, — вважає співрозмовник. — Вони прикриваються благодійними фондами, а насправді, як ті п’явки, продовжують висмоктувати кров з суспільства.

—Україна і українці не бідні, вони пограбовані саме  олігархами, — говорить чоловік. — Треба вимагати від влади дбати про людей не на словах, а на ділі. Саму владу маємо поважати, хто б її не очолював. Я не кажу любити, а поважати. Любити треба свою сім’ю, рідну землю, нашу Україну. Шанувати і цінувати її традиції, культуру, мову. Он, як по-собачому «завили» у Кремлі після закриття їхніх пропагандистських каналів! Там добре розуміють, яка це зброя!

За словами співрозмовника, сусіди-білоруси приємно здивували його. Каже, у нього у Білорусії немало знайомих спортсменів. Більшість з них уже залишила країну. «Раніше вони писали мені у Фейсбуці російською мовою, — розповідає пан Микола. — Тепер, ніби хто підмінив їх. Всі повідомлення отримую на білоруській!»

Першу акцію організував у Парижі біля Ейфелевої вежі

У перший день грудня 2014-го Микола Рудик перебував у Франції. Раніше деякий час проживав у цій країні. У 2014 стажувався в одній з реабілітаційних клінік. По телебачення побачив кадри про побиття студентів. Сюжет настільки вразив, що не знаходив собі місця. Одразу став телефонувати знайомим українцям.

 —Ми дуже швидко організувалися, знайшли український прапор і вийшли на акцію, — розповідає Микола. — Провели її біля одного із символів  французької столиці  — Ейфелової вежі. Там завжди багато туристів, тому  про події в Україні дізналися громадяни інших країнах світу. Тоді я вперше зустрів Василя Сліпака, який звернув увагу усіх присутніх своїм неповторним голосом. Коли ми разом виконували Гімн України, туристи з місця не рушили, так їх зачарував голос Василя.

На цьому стажування Рудика у Франції закінчилося. Зібрав речі і першим літаком повернувся до Києва. Одразу пішов на Майдан. Виконував обов’язки заступника коменданта наметового містечка. Аж до тієї страшної для нього ночі…

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.