«Ніби це він обіймає мене своєю рукою». Зробила тату з портретом коханого, який загинув на війні

Зіна і Василь почувалися щасливими, якби ж не війна...

• На лівій руці нижче ліктя у неї тату з портретом коханого.
• Вона робить все, щоб його пам’ятали люди — ініціювала відкриття меморіальної дошки на школі, зібрала підписи і подала документи на перейменування вулиці, розмістила петицію на присвоєння воїну звання Героя України.
• Хто вона, ця дівчина, яка не опустила від горя руки? І хто був він, її коханий?

Її звати Зіна Назаренко, прізвище хлопця, який загинув у бою з рашистами, — Василь Мазур. Вона з Тростянеччини, він з Калинівки. Познайомилися у Вінниці в училищі. Обоє навчалися на кухаря. Коли уперше побачили одне одного, їхні погляди промовили те, що хотіли сказати у хвилину кожен з них.

— Ми навчалися у Вінниці в училищі №7, — розповідає Зіна. — Обоє обрали спеціальність кухаря. Я приїхала після канікул на другий курс, а Вася тільки поступив. Мені було 16, йому на рік менше. З мого села прийшов вчитися хлопець. Його батьки попросили допомогти призвичаїтися до нових умов. Він поселився у кімнату з Василем, якого я на той час ще не знала. Пригадую, як перший раз зайшла у їхню кімнату. Тоді побачила Васю. До чого був гарний хлопець! Високий на зріст, блондин, зелені очі. Дуже молодий, але вигляд обличчя серйозний. Ви не повірите, але я мріяла мати чоловіка зі світлим волоссям.

Під час тієї першої зустрічі вони ледь не посварилися. З-за дрібниці. Він не повірив, що вона сказала своє справжнє ім’я. Чомусь, не був певен, що батьки назвали доньку Зіна. Вона відповіла тим само. «Значить, ти не Василь?» — повторила декілька разів.

Надалі їхні стосунки можна передати словами пані Зіни: «Він — мій Герой і  моє кохання!». Росіяни вбили його тіло, але вони не здатні розстріляти спомини про нього. Вася залишився у її серці теплою ніжною згадкою, що тримає її нині на світі.

«Не можу бути в Польщі, коли в нас війна»

— Мені дуже хочеться, щоб про Васю знали багато людей, бо він заслуговує на це, — говорить дівчина. — Він міг не йти воювати. Міг не повертатися з Польщі, саме там нас застав початок війни. Тільки в іншому закладі.

Планували заробити грошей, повернутися додому, відкрити власну кав’ярню. Війна все змінила.

— Приїхали у Калинівку, Вася — одразу у військкомат. Хотів підписати контракт. Але його розчарували. Не пройшов комісію. З часом зробив так, що аналіз за нього здала інша людина. Про це вже можна говорити, Васі нема з нами… — говорить Зіна.

Дівчина ще багато розповідала про хлопця. Слухаєш  її і розумієш: Василь Мазур справді заслуговує на добру пам'ять. Він був дуже позитивною людиною, свій патріотизм продемонстрував не на словах, а на ділі, любив історію рідної держави і свою землю. Він категорично заперечував хабарі і обман, він з тих, хто мріяв змінити країну на краще.

— Та він навіть недопалки не викидав під ноги, — згадує Зіна. — Коли поблизу не виявлялося урни для сміття, він клав їх у кишеню. Після його загибелі нам передали його військовий мундир. Промайнула думка: чи справді це він носив цей одяг?  Перевірила кишені — і всі сумніви відпали. В одній з них знайшла недопалки.

Портрет Василя Мазура дотепер можна побачити на банері. Банер виготовили ще до війни, коли він працював у «Гостевії». Знаходиться він на Київській трасі між Вінницею і Калинівкою, рідним містом Василя.

Зіна пригадує, як вони дізналися про напад рашистів. «Доню, у нас почалася війна, не знаю, коли тепер тобі ще подзвоню», — ці страшні слова Зіна почула від своєї мами з самого ранку 24 лютого 2022 року.Вона з Василем тоді працювала у Польщі. Він був кухарем у ресторані.

Зіна також мала роботу за спеціальністю. Зіна розуміла, що ось-ось Вася скаже: «Я їду додому». В очікуванні таких слів нерви були натягнуті, як струна. В інтернеті повідомляли про страшні обстріли, показували кадри, як колони російської техніки сунуться на нашу землю.

«Ти розумієш, що я маю бути там», — Василь відклав телефон, пригорнув до себе дівчину. Вона — в сльози!. У неї почалася істерика. Спершу кричала: «Нікуди ти не поїдеш!», потім благала, умовляла не їхати.

— Я не уявляла, яка вона війна, — продовжує Зіна. — Думала, це у небі над головами постійно гудуть літаки, скидають бомби, на землі б’ють гармати, стріляють автомати…

До них зателефонував її батько. Спочатку розмовляв із Зіною, потім — з Василем. Після тієї розмови хлопець перестав шукати квиток до Вінниці. Батько дівчини пояснив йому, що поки нікуди не треба їхати. Сказав, що у військкоматах — черги. Але беруть тих, хто має досвід армійської служби. «Ти в армії не служив, тому тобі точно відмовлять з мобілізацією», — ці слова переконали хлопця.

Після того вони поєднували свою основну роботу зі збором допомоги для наших військових. Готували харчі і продавали їх у місті. Гроші передавали волонтерам. Приймали біженців, давали поради і підказки, як облаштуватися на новому місці. У таких клопотах перебували майже до кінця травня.

«Я не можу більше бути тут, у Польщі, — сказав їй одного дня Василь. — Мені соромно перед тими хлопцями, які на війні. Маю їм допомагати».

«Не роби з мене вояку, буду готувати»

Вона не могла залишатися одна у чужій країні, хоча він просив не їхати. Говорив, всі тікають від війни, а ти…

1 червня 2022-го вони сіли в автобус, що прямував до Вінниці.

Спершу провідали її батьків, а потім поїхали у Калинівку. Тут у Василя почалися проблеми. Він не пройшов медичну комісію. Мав намір підписати контракт, але лікарі не надали «добро». У дитинстві хлопець переніс захворювання, яке залишило свій слід. Він приходив ще раз. Потім знову був огляд у медиків. Все безрезультатно.

І ось одного разу він с казав, що його беруть на службу. Допитливість Зіни взяла гору. Спершу не зізнався їй, як це вдалося зробити. З часом сказав. Як з’ясувалося, аналіз за нього здав хтось інший.

В останній день серпня вони провели його на навчання у Латвію. Він вивчав спеціальність гранатометника. Після повернення з Латвії у нього були ще одні навчальні курси. По їх завершенні Мазура зарахували у 59-у окрему мотопіхотну бригаду імені генерала Якова Гандзюка.

День 5 листопада Зіна запам’ятала на все життя. Тоді вона почувалася дуже щасливою. Її коханого відпустили на п’ять днів додому. Тоді вона ще не знала, що це їхня остання зустріч. Можливо, саме тому радість переповнювала її душу й серце від того, що вона поруч з коханим.

Вона здогадувалася, що через п’ять днів її Вася поїде з дому. Розуміла, що його відправлять на фронт. Однак ніяк не могла уявити, що воно таке і де це все буде. Просила його хоч щось пояснити. Він у відповідь повторював одну й ту саму фразу: «Зіно, не роби з мене вояка, я буду готувати хлопцям їжу, така в мене буде служба».

Ці слова трохи заспокоювали, невідома тривога на дні серця не полишала її. Уже тоді щось передчувала.

Невдовзі після того, як він поїхав, попросив прислати розвантажувальний жилет, його частіше називають розгрузка, і термобілизну. Мама Зіни передала хлопцям теплі в’язані шкарпетки, а вона поклала в посилку багато шоколадок. Знала, що вони йому до смаку.

Періодично чула його голос у слухавці. Щоразу заспокоював  її. Казав: «Не наводь паніку, я варю хлопцям борщ і смажу котлети, роблю те, чого нас з тобою вчили в училищі».

Інколи він попереджував, що деякий час не буде зв’язку. Саме про це він сказав їй під час розмови 1 грудня 2022 року.

— То була остання наша розмова з Васею,  — говорить з сумом в голосі дівчина.

«Не говори, що його вбили!»

Страшне повідомлення вона отримала 5 грудня 2022 року. Їй подзвонив старший брат Василя. «Нашого Васюнчика більше нема», — сказав їй. Вона не розуміла, про що йдеться. «В смислі нема?» — перепитала здивовано. — «Він загинув, — пояснив брат. — Завтра тіло привезуть».

Від почутого Зіна не стрималася. Каже, кричала у слухавку. Просила повторити, що це неправда, що йдеться не про Васю, що це якась помилка. Вона відпросилася з роботи, на той час працювала у Бершаді, і поїхала до мами Василя в Калинівку.

— Ми з нею до останнього не вірили, що Вася загинув, — продовжує розповідь Зіна. — Навіть коли їхали у військкомат, то ще мали надію, що сталася помилка. Він говорив, що у Миколаївській області, а нам пояснили, що загинув у Донецькій. У військкоматі показали фото. Я одразу упізнала, хто на ньому. Вася лежав на землі у крові. Але й після цього, коли їхали у морг, все ще думала, раптом, то не він. Дива не сталося.

Хто не знає народних звичаїв, міг здивуватися траурній процесії, коли у Калинівці ховали Василя Мазура. Замість калачів, які несуть на похороні, люди тримали короваї. Попереду несли гілку сосни, прикрашену різнобарвними стрічками, калиною. Тут же була і весільна обручка.

Як пояснила співрозмовниця, за таким звичаєм проводжають в останню путь неодруженого молодого хлопця.  

Василь Мазур не дожив навіть до 22-х років: народився 3 січня 2001 року, а загинув 4 грудня 2022-го.

Його ім’я зачитували в храмі Шотландії

Цвинтар — дім — плач — сльози — сон… Зіна каже так вона жила перші два місяці після похорону коханого. Ще важче було мамі Василя. Перед тим вона поховала чоловіка. Залишилася у будинку одна. Зіна переїхала до неї.

— Через два місяці плачу я зрозуміла, що досить сліз, треба щось робити у пам’ять про Васю, — розповідає дівчина. — Дуже не хотілося, щоб про нього забули. Навпаки, вирішила шукати будь-яку можливість, аби донести інформацію про нього людям.

Перше, що вона зробила, передала прізвище Василя у далеку Шотландію? Чому саме туди? Каже, випадково дізналася, що там створюють Книгу пам’яті наших полеглих Героїв і меморіал на їх честь.

Передала прізвище — і стала чекати повідомлення про  відкриття меморіалу. Організатори повідомили, що церемонію відкриття транслюватимуть наживо. Вони дивилися, як це відбувалося, разом з мамою Василя — Оксаною Миколаївною. Священик зачитував усі прізвища. Коли почули до болю знайоме ім’я, затрепетало серце.

Вони обоє брали участь у забігу у пам'ять про полеглих Героїв.

Потім вона пішла у школу, де навчався Василь. Він закінчував школу №4. Поговорила з директором про встановлення меморіальної дошки. Їй порадили звернутися до міської ради. Врешті-решт, після тривалих процедур дошку відкрили. Зробили це урочисто, за участі учнів і вчителів. Щоправда, виготовили її за власні кошти, але про це не шкодують.

— Разом з нами таку ж роботу робила дружина загиблого Сергія Перегончука, — говорить Зіна. — Її звати Ольга. Вона військовослужбовець. Спільне горе і спільна справа об’єднали нас. Ми обговорювали текст на меморіальній дошці, добирали кожне слово. Усвідомлювали, що треба написати так, щоб це було зрозуміло і через 10, і через 20, і через 50 чи сто років. Вася любив вірш, в якому є слова «Народ мій є, народ мій завжди буде». Я вирішила розмістити їх на меморіальній дошці». Це на доповнення до біографічних даних. А давайте, ми ще дерева посадимо? Таке спало нам на думку, коли готувалися до відкриття дошки. І не просто посадили, а виготовили таблички. Вони у нас у вигляді шевронів, з написом, який є на прапорі 59-ї бригади — «До Перемоги».

«А що нам поганого Боженко зробив?»

— Вася цікавився історією України і він знав, чиє ім’я носить вулиця, на якій він жив, — говорить Зіна. — Розповідав, що Боженко — це більшовицький червоний командир, що він був українофобом, не любив Україну. Вася не раз говорив, що треба зробити так, щоб вулицю перейменували. Але до цього не доходили руки. Коли почалася війна, то вже не до перейменування».

Зіна вирішила добитися того, що мав зробити її коханий. Почали з того, що разом з мамою Василя Оксаною Миколаївною обійшли будинки жителів вулиці. Говорили про свій намір зробити те, що планував зробити Василь.

Запитую іЗіну, як реагували люди.

— Більшість погодилася перейменувати вулицю з Боженка на Василя Мазура, — каже вона. — Були такі, які запитували, мовляв, що нам поганого зробив Боженко. Дехто казав, що подумає, а тоді підпише листа. Люди різні, кожен має право на свою думку. Тому ми з Оксаною Миколаївною з розумінням поставилися до кожної відповіді.

Автор публікації поцікавився у Калинівській міськраді, на якому етапі розгляд питання про перейменування вулиці Боженка на Василя Мазура.

«Громадські обговорення уже відбулися, невдовзі питання обговорять на засіданні робочої групи і передадуть на розгляд сесії міськради, — повідомили у міськраді і додали: «Попередньо проблем з перейменуванням вулиці Боженка на Василя Мазура не має бути».

Ще є час підтримати петицію

Зіна Назаренко спілкувалася з побратимами Василя Мазура. Їй було важливо дізнатися про те, що кажуть про нього, за яких обставин він загинув. Уже після першої розмови зрозуміла, що ніяких борщів чи котлет він не варив для хлопців. Писав їй про це тільки для того, аби не хвилювалася.

Після таких розмов вирішила створити петицію на ім’я глави держави про присвоєння Василю Мазуру звання Героя України. Вона розуміє, що люди по-різному сприймають такі петиції. Скільки людей — стільки й думок. Але ті вчинки, які молодий хлопець здійснив, на її думку, заслуговують найвищої нагороди.

Петицію вона розмістила 17 липня. Станом на сьогодні вона набрала майже 16 тисяч підписів. До завершення залишається ще 39 днів. Щоб її розглянули, потрібно 25 тисяч підписів. Ще є час.

Ось фрагмент з петиції: «Солдат Мазур Василь Сергійович служив навідником у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка, брав участь у звільнені Херсона, а також у бойових діях на Донеччині, загинув поблизу населеного пункту Водяне Ясинуватського району під час атаки ворога безпілотниками, перебуваючи у сірій зоні. Бійці щодня і щоночі стримували ворога».

Військові говорили про Мазура, як сміливого воїна, вірного побратима, який навіть у складних обставинах сам не втрачав позитивного настрою і підтримував його серед бійців.  

«Дивись, як вони тікають! — говорив він побратимам під час контрнаступу на Херсоні. — Так скоро і з Криму виженемо їх!».

Вічна пам'ять і вічна слава нашому земляку Герою Василю Мазуру. Щира подяка матері Оксані Миколаївні за виховання такого патріотичного сина. На жаль, його батька уже нема серед живих, він помер у червні 2023-го.

Читайте також:

«Люди, що з вами не так?» Хто не був на фронті, той не розуміє скаліченого військового

Живий коридор для Героя. До Вінниці на щиті повертається Женя Воротняк

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.