«Не говоріть з нею, бо вона за бандерівців». За чим сумує переселенка з Донеччини?
- Ще до великої війни росіяни окупували її рідне місто на Донеччині. Пропозицію працювати на окупантів відхилила без роздумів, тому звільнилася з улюбленої роботи.
- Діставали місцеві, які молилися на росію, з такими сперечалася до хрипу в горлі.
- Все залишила і разом з чоловіком та дітьми перебралася на Вінниччину. Чому саме сюди? Як влаштувалися? Чи повернуться після Перемоги?
З переселенкою Валентиною Лукавською познайомив керівник прес-служби обласного управління лісового та мисливського господарства Станіслав Вовк. Щоправда, нині у їхньої структури інша назва — Центрально-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства.
—Пані Валентина працювала на Донеччині у лісгоспі інженером лісових культур, і у нас має таку посаду, так склалася ситуація, — каже Станіслав Вовк. — Як змінила долю їхньої сім’ї окупація, про це вона розповість особисто.
Валентина Лукавська разом з чоловіком і сином проживають в Іллінцях. Донька теж з ними, але вона — студентка Вінницького педагогічного університету імені Коцюбинського. Магістра опановує заочно, одночасно уже знайшла роботу.
Іллінецький лісгосп теж змінив назву, як і обласне управління. Тепер це філія державного підприємства «Ліси України» — «Іллінецьке лісове господарство». Посада у пані Лукавської така само, як і на Донеччині, — інженер лісових культур.
У магазинчику на кордоні продавець розмовляв українською
Жінка каже, що їй поталанило: чоловік, який працював в Іллінцях на посаді інженера лісових культур, звільнився з роботи, бо виїхав з міста. Але спершу вона займалася іншими справами. Після їхнього переїзду в Іллінці шукала будь-яку роботу, аби мати за що жити. У невеликому містечку десь влаштуватися не так просто. Сусіди підказали, що в Немирові набирають на завод з виготовлення електроджгутів для автомобілів. Спершу там працювала.
Згодом їй повідомили, що у лісгоспі з’явилася вакансія майстра у розсаднику. Погодилася. Через деякий час звільнилося місце інженера. Начальство запропонувало посаду пані Валентині.
—На Донеччині вирощувала переважно сосни, а тут найбільше садимо дубів, — говорить жінка. — Різні природні умови. Там степ, тут — лісостепова зона. Там вітри-вітри… Якщо дме сильний, його називають губастий вітер.
Тут мені не вистачає степу, його запаху, який розносить вітер. Вбираєш у себе, ніби п’єш джерельну воду.
Згадує співрозмовниця і про річечку Кринку, притоку Міусу, де влітку збираються байдарочники, і про Синю гору, улюблене місце для дельтапланеристів. І степ, і височини, і річка — все є у тій місцині, де народилася, виросла, закінчила школу, а потім лісотехнічний технікум. Тільки війна все це знищує.
Вищу освіту здобула у Львівському лісотехнічному університеті.
У моєї співрозмовниці гарна українська мова. Розповідає, що українську можна почути у селах Донеччини. І то розмовляють суржиком — до українські слова перемішують з російськими.
—На роботі у лісгоспі ні від кого не чула української, всі розмовляли по-російськи, — каже пані Валентина. — Чому дивуватися, якщо від нас до кордону рукою подати.
Насправді її здивував продавець невеликого сільського магазину. Село на самому кордоні з росією. Вона приїхала по роботі, зайшла у магазин і була приємно вражена: продавець розмовляв з покупцями гарною українською. А серед покупців заходили і росіяни.
До хрипоти у горлі сперечалася…
Батько пані Валентини родом з Іллінців. На Донеччину переїхав замолоду. Так що у її гарній українській мові є частка і його заслуги. На Донеччині знайшов пару. Мама місцева. Коли батьки вийшли на пенсію, повернулися в Іллінці. На жаль, тата уже нема серед живих.
—Мені подобалася моя робота, — розповідає співрозмовниця. — Я взагалі починала з не зовсім жіночої професії. Після технікуму працювала лісничою. На весь наш лісгосп на той час таку роботу, крім мене, мала ще одна жінка. Вона була набагато старшою за віком. Про неї казали, що варта двох чоловіків. Не погоджуються жінки на таку професію. А я не відмовилася.
Коли вони опинилися в окупації, працівників лісгоспу змушували працювати на росію. Для цього треба було приймати громадянство.
Як каже співрозмовниця, вона не довго роздумувала. Про її відмову говорили всі.
—Сперечалася зі своїми до хрипоти в горлі, — розповідає Лукавська. — Потім зрозуміла, що тільки сили марно тратила. Людей неможливо переконати. Що у їхніх головах, мені важко зрозуміти.
Валентина з чоловіком найбільше хвилювалися за дітей.
Пояснює, що перспектив для них там не могло бути. Які там атестати, чи дипломи?
Та й ярлик на них вчепили. Казали, це ті, що за бандерівців. Дехто взагалі радив землякам, щоб не розмовляли з Лукавськими.
Як було залишатися у такій обстановці?
—Звичайно, їхали з важким серцем, — пояснює співрозмовниця. — Там народилася, виросла, знайома кожна стежка, кожен камінець на ній, і все це треба покинути. Але обставини виявилися сильніші.
Рішення про переїзд вони прийняли ще до початку війни.
До чорного дня 24 лютого тоді залишалося понад два роки. Не думали, що спливе час, і росіяни заїдуть танками і вбиватимуть тих, хто за них надривав горло, як кажуть, молився на сусіда.
Чи думають повертатися після Перемоги?
Валентина Лукавська добре знає настрої людей на Донеччині. Жінка нітрохи не сумнівається у перемозі наших Збройних Сил. Упевнена, що окупантів виженуть з української землі.
Сумнів викликає інша обставина: чи вдасться змінити думку місцевих? Їй особисто таке виявилося не під силу.
Навіть тепер, коли російські агресори вбивають цивільних, стирають з лиця землі їхні будинки, у головах багатьох засіла думка, що у всьому винні не окупанти, що це Україна мала зустріти їх з хлібом-сіллю.
Відколи війна, вона ні з ким не спілкується зі своїх колишніх земляків.
Повертатися у рідні місця у них нема ні наміру, ні бажання.
Донька навчається у педагогічному університеті, освітній ступінь магістра здобуває заочно, тим часом уже знайшла роботу в одній зі шкіл Вінниці. Син ходить у школу. Робота знайшлася також для чоловіка. Мама поруч. Поки що їх все влаштовує.
Там ростуть її сосни, а тут — дуби
Головний лісничий філії «Іллінецьке лісове господарство» Валерій Пальченко каже, що Валентина Лукавська так легко увійшла в колектив, ніби вона все життя тут працювала.
—Це за рахунок її характеру, вміння знаходити контакти з людьми, — говорить Пальченко. — І завдяки професійним якостям. Хоча є своя специфіка у вирощування різних порід дерев, але для фахівця з вищою спеціалізованою освітою і певним досвідом не так вже складно вникнути в особливості. Принаймні пані Валентині це вдалося. Ми задоволені її роботою, якщо говорити коротко.
За інформацією Валерія Пальченка, у 2022 році на території Іллінецького лісництва відновлено майже 90 гектарів лісів. Ще на п’яти гектарах посадили нові насадження. Кожен з цих гектарів планувала інженер лісових культур Валентина Лукавська. І посадка без її участі не відбувалася. До речі, в її обов’язки входить ще й підготовка звернень до керівників громад з прохання виділити землі для створення нових лісів. Поки що на території їхнього лісового господарства лісистість менша, ніж у середньому по області. Є над чим працювати колективу лісівників, в тому числі інженеру лісових культур.
Читайте також:
Мільйон — на день народження. Як гурт «Смерека» з Піщанки збирає гроші для ЗСУ
«Потрібні кошти для захисників з Вінниччини»: волонтери відкрили збір на авто для військових
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
