«Називав мене комашкою»: загинув доброволець «Азову», прохання створити живий коридор

"Був приліт!", - так коротко кажуть побратими з "Азову" про загибель Руслана Слободяника, прощання з добровольцем відбудеться 28 вересня, просимо небайдужих створити живий коридор.

• Руслан Слободяник добровольцем пішов допомагати «азовцям».
• У який спосіб він заспокоював з фронту рідних?
• Де і як обірвалося життя сміливого вінничанина?
• Вшануймо його пам’ять живим коридором!

Воїн «Азову» Руслан Слободяник загинув 21 вересня 2024 року. Його життя обірвалося на Донецькому напрямку. У складі мобільної групи ремонтної роти він виконував завдання на одній з «гарячих» ділянок фронту.

«Був приліт», — так коротко пояснили побратими те, як загинув Руслан.

Дружина, пані Олена, з якою спілкувався журналіст «20 хвилин», сподівається, що більше дізнається про останні хвилини життя чоловіка від побратимів, які приїдуть провести його в останню путь.

Прощання і похорон відбудеться у суботу 28 вересня.

Руслан прожив на світі 51 рік.

Коли і де буде прощання?

Віддати останню шану сміливому вінничанину, який захищав усіх нас від російських окупантів, можна буде у суботу, 28 вересня нинішнього року.

Як розповіла дружина полеглого воїна пані Олена, у суботу, одразу після 9-ї ранку, тіло заберуть з приміщення бюро судово-медичної експертизи, що на вулиці Гліба Успенського, 83.

Далі ескорт поїде на Соборну, звідти попрямує по Хмельницькому шосе до проспекту Юності.

«Ми хочемо привезти тіло Руслана додому, — говорить дружина. — Проживаємо у районі усипальниці Пирогова. З Хмельницького шосе поїдемо по проспекту Юності до озера, далі в село Пирогово до усипальниці Пирогова, якщо точніше, то це район Нижніх дач, проїзд Рембудівський, 15».

Далі прощання відбуватиметься у церкві Євангельських християн баптистів «Життя», що у провулку Весняний,2, це район «Перемички». Розпочнеться воно приблизно о 10:30.

По закінченні, приблизно о 12:30, поховання на Сабарівскому кладовищі на Алеї слави.

Прохання до небайдужих вінничан створити живий коридор і виявити вдячність і повагу до відважного захисника рідної землі, нашого земляка Руслана Слободяника.

Заспокоював дружину і дітей фотографіями сніданку

Відколи розпочалася війна, Руслан Слободяник не міг залишатися байдужим до того, що роблять росіяни на нашій землі. Кожен факт звірства агресорів озивався болем і ненавистю у його серці. У чоловіка було загострене почуття справедливості.

Руслан знайшов контакти бійців «Азову» і попросився до них у підрозділ. Не знав, чи візьмуть. Тому не поспішав ділитися своїми намірами з дружиною.

Продовжував працювати. У нього була дуже мирна і вкрай потрібна багатьом спеціальність. Він був газоелектрозварювальником, ремонтував машини.

«Азовці» попросили його показати свою роботу. Записував на відео, відправляв військовим,  так вони ознайомлювалися, як він працює. Його вміння оцінили позитивно. Такий спеціаліст потрібен у підрозділі, де є багато різної техніки. Говорили, що на війні ремонтами доводиться займатися частіше, ніж в цивільному житті.

Згодом військові запросили Руслана приїхати до них у підрозділ і вже на місці  показати, що вміє робити і як це робить.

«Тільки тоді він розповів мені про свої наміри йти в «Азов», — продовжує розповідь пані Олена. — Він говорив, що будь-яка людина може принести  користь іншим тільки у тій справі, в якій вона ас. Він вміє ремонтувати техніку і цим хоче допомагати військовим. Тому йде до «азовців».

Руслан заспокоював дружину. Казав, що не буде воювати, у нього будуть інші клопоти — ремонт техніки. Олена слухала, але мало вірила в таке. Розуміла, що  на війні всі ризикують. Там нема спокійного місця.

Чоловік поїхав на ознайомлення, там і залишився. Повідомив, що вже служить у ремонтній роті. Аби вона не хвилювалася, втішав її у спосіб, який сам придумав.

«Кожного ранку після сніданку Руслан присилав нам фото тих страв, якими снідав, — розповідає Олена. — Ось таке він придумав, щоб нас заспокоїти. Такі ранкові фото стали традиційними. Це справді додавало спокою».

Чоловіка не стало через декілька годин після їхньої розмови

Вранці 21 вересня Олена отримала на телефон нове фото зі сніданку чоловіка.

Той день розпочався для неї, як завжди, із спілкування з ним. Вони поговорили і попрощалися. Жінка тоді ще не знала, що те спілкування стане останнім для них.

«Наступного дня була неділя, — продовжує Олена. — Ми люди віруючі. Вдома завжди в неділю ходили в церкву. Руслану вдавалося це робити навіть на службі. Казав, що його відпускають. Бо знають, що після повернення зробить роботу, яку має зробити.  Він знайшов там громаду ЄХБ і їздив до них у неділю молитися. Тому в неділю у першій половині дня від нього не чекали повідомлень. Так було і 22 вересня».

У другій половині дня Руслан також не озвався. Тоді Олена набрала його номер. На жаль, відповіді не було.

«Не був він у той день на службі, — з сумом у голосі каже жінка. — Про це ми пізніше дізналися. Руслан загинув у суботу 21 вересня о пів на дванадцяту дня, незадовго після нашого спілкування».

Після того, як телефон чоловіка мовчав, дружина з синами стала телефонувати побратимам. Вони теж не відповідали.

«Тільки в кінці дня неділі 22 вересня ми дізналися, що Руслан загинув, — каже Олена. — Їхня мобільна бригада виконувала завдання у бойових умовах. Як загинув? Побратими  сказали два слова: був приліт».

Щаслива  відпустка

У серпні Руслану надали відпустку. На цілих два тижні відпустили додому. Його дружина Олена каже, що то були надзвичайно щасливі дні.

«У нас стільки гостей побувало за той час! — говорить співрозмовниця. — Руслан радів кожній такій зустрічі. У нього була звичка вигадувати друзям  клички. Ніхто на це не ображався. З його уст це звучало мило, по-доброму і жартома. Дуже любив жарти. Мене він називав комашкою, хоча я не малого зросту, але ось так йому захотілося. Він був доброю людиною. Любив людей і люди віддячували йому тим самим».

У Руслана й Олени двоє синів. Старший уже одружений, має сім’ю, молодший проживає з батьками. Молодшому подобалося рибалити з батьком. Тато був затятим рибалкою. Найбільш пам’ятний улов батька з сином — це щука, вагою п’ять кілограмів. Таке син згадуватиме, мабуть, усе життя.

У Руслана Слободяника була мрія — закінчити ремонт будинку. Він навіть з фронту давав свої поради, як і що треба зробити. На жаль, ще далеко не все доведено до ладу. Тепер сини мають завершити те, що не встиг їхній тато.

Висловлюємо щирі співчуття рідним Руслана Слободяника, його друзям, побратимам, колегам по роботі.

Вічна пам’ять людині, яка віддала своє життя заради звільнення рідної землі від окупантів. Земля пухом людині з добрим серцем, яка щедро ділилася своєю добротою з іншими. Царство небесне.

Читайте також:

«Перед «боєчкою» читаємо молитву націоналіста»: що запитували вінничани у бійців Третьої штурмової

У Вінниці відбудеться благодійний забіг «З героєм у серці»

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.