«Мамо, їдьте у Вінницю, там вам буде добре». Історія двох жінок, сини яких на війні

У переселенки з Донеччини Ірини (ліворуч) і вінничанки Наталії сини на війні. А в жінок свій фронт. У кого є можливість, підтримайте їх

• Вони познайомилися випадково — переселенка з Донеччини і вінничанка. Їхні стосунки зміцнило те, що в обох сини на фронті.
• Як жінки допомагають військовим?
• Про курйози волонтерства, патріотизм і зраду, погрози сепаратистів — розповіли «20 хвилин».

— У нас традиція, на прощання обіймаємося з гарними людьми, — каже пані Наталія. — Так ділимося теплом свого серця, набираємося енергії від інших.

Перед цим журналіст «20 хвилин» довго розмовляв у їхньому волонтерському «центрі». Так жартома називають невелику кімнатку на 11 квадратів. У ній розташоване швейне ательє. Воно знаходиться поруч із трамвайною зупинкою «Проспект Юності».

Орієнтиром слугує прапор на паркані. На синьо-жовтому полотні промовистий напис: «Моя хата не з краю. Давайте разом робити крок до Перемоги». У такий спосіб Наталія, власниця ательє, закликає земляків підтримувати військових.

Жінкам допомагає чоловік пані Ірини — Віталій. Під час спілкування у нього задзвонив телефон. «Мабуть, син», — стрепенулася пані Ірина. По ній видно — хвилюється.

Декілька слів — і розмова закінчилася. Дзвінки з фронту короткі, але такі очікувані! Телефонує — значить живий! І це найголовніше.

Пані Наталія теж зраділа дзвінку. Мимоволі згадала про свою дитину. Хлопець добровольцем пішов на війну. Так само, як син її нових знайомих з Донеччини.

— Ви як сестри, — кажу своїм співрозмовницям.

— Неправда, Наташа для мене більше, як сестра, — відповідає пані Ірина.  Жінка вдячна сину, що порадив їхати саме у Вінницю. Тут вона зустріла Наталію, колегу по професії. Каже, дуже гарна людина.

 «Ви могли б пошити розгрузки?»

Приміщення на Юності пані Наталія орендує для швейного ательє — надає послуги з пошиття і ремонту одягу. Війна багато що змінила не тільки в роботі, а й у житті. Син взяв до рук зброю і пішов на фронт. Відтоді всі її думки про нього. Багато людей виїжджали з Вінниці. Вона теж поїхали на малу батьківщину, у село, що у колишньому Чечельницькому районі.

Через тиждень їй зателефонувала клієнтка. Каже: «Наталіє, ви могли б розгрузку пошити?».

— А я й слова такого раніше не чула, — говорить жінка. — Так і відповіла їй.

Попри це, наступного дня о п’ятій ранку уже була на автобусній станції. З’ясувалося, вона — єдина пасажирка на перший рейс до Вінниці. Водій говорив, якби не вона, нікуди на їхав би. Всі з Вінниці виїжджають, а ви… Пообіцяв довезти до Ободівки, а там пересадити на інший автобус.

Після того, як добралася до Вінниці, їй принесли зразок розгрузки. Роздивилася, що воно таке, і взялася за роботу. Сама покроїла тканину, виготовила лекала... Робила вручну, без електричного ножа.

Клієнтка замовили 18 розгрузок. Вона вже почала волонтерити на той час. Сказала, що розгрузки дуже потрібні хлопцям. Думаю, сама буду довго шити. Зателефонувала знайомій. Кажу: «Інно, прийдіть, допоможіть». Подзвонила ще одній: «Танюша, прийдеш, допоможеш?».

Моя двоюрідна сестра перукар. Вона теж прийшла в ательє. Прасувала вироби.

Отак ми починали через тиждень після початку війни. Згодом люди дізналися, що шиємо для хлопців на фронт, і почали приходити до нас. Йшли,  як у ліс по гриби. Хотіли допомагати. Ви навіть не уявляєте, скільки людей побувало у цій «рукавичці»! На стіні почепила аркуш паперу і вони залишали там номери своїх телефонів. Якщо виникала крайня потреба, телефонувала і кликала на допомогу.

Приходили також студенти Донецького університету. Їм про нас сказала одна з викладачок. Для всіх робота знаходилася.

Шили сумки для аптечок, медичні ноші, балаклави, розгрузки, плитоноски, рукавиці,  наколінники. Не відмовляли нікому з волонтерів. Найбільше працювали з організацією «Волонтери Вінниччини».

Неодноразово до них звертався колишній кіборг, а нині волонтер Олександр Сарабун з Могилева-Подільського.

Шестирічний волонтер теж допомагав

Три місяці шили день у день, крім неділі. У той час ательє нічого не заробляло. Замовлень від клієнтів не було — ні на шиття, на латання. Зате волонтери зверталися постійно.

— Я мислила таким чином: якщо допомагаю нашим військовим, можливо, хтось допоможе моєму синові. Родзинку в роботу вносив наш наймолодший помічник — 6-річний хлопчик Артем. Він приходив з родичами. Допитлива дитина. Цікавився, кому ми це все шиємо? Кажу, для ЗСУ. А він у відповідь: «Чим вам допомогти?». Мене це так здивувало! Не знала, що сказати дитині.

Якраз робили сумки для аптечок. Показала, як ставимо мітки, проколюємо дірки, вставляємо кнопки, зашиваємо. Взяла до рук медичні ноші. Доручили йому робити мітки на тканині. Він почувався гордим. Авжеж, доручили дорослу справу. Після того приходив ще не раз і просив роботу.

Він додавав усім нам сил і бажання. Якщо хлопчик у такому віці старається, то й нам не можна опускати руки.

Насправді, було важко. По-перше, через велику кількість замовлень. По-друге, окремі вироби виготовляли з цупкої тканини. Наприклад, сумки для аптечок. Шви кладуться зсередини. Потім необхідно вивертати на лицьову сторону. Бувало, на пальцях кров виступала. Складно кроїти тканину на медичні ноші. Шити з неї теж не просто. Вона, як брезент. З двох рулонів виходить100 нош.

Але ще важче морально. Інколи шила і плакала. Сльози горохом котилися.

Одні втомилися, в інших нема грошей

Співрозмовниця порівнює ситуацію з волонтерством у перші дні війни і тепер. Каже, у людей змінилося бажання допомагати. Одні пояснюють, що втомилися, інші не мають грошей. Ті, хто має, не спішать ділитися.

Раніше, пригадую, син просив купити для них генератор. Я кинула клич, раз-два — і зібрали необхідну суму. Тепер не те. Збираємо на тепловізор. Непросто це дається.

Друзів стало менше. Бо я до всіх пристаю. Якось, звертаюся до одного чоловіка з проханням прийти порізати тканину. Він каже: «Це що за це дебілізм?».

Зате однокласник сина не відмовив. Прийшов не один, покликав товариша. Удвох рулон порізали.

Запитую у Наталії, які речі шили останнім часом.

— Вчора балаклави волонтери забрали, — відповідає Наталія. — Для їх виготовлення військові самостійно закупили рулон тканини. Вона дорого коштує. У неї два різні відтінки. З того боку, що до лиця, тканина м’якенька. Зовнішня сторона має іншу якість. Це не перше замовляння хлопців з фронту. Хто нас знає, той до волонтерів уже не звертається, напряму телефонує.

Наталія гарно відгукується про Ірину. Каже, коли  вона з’явилася, стало легше виконувати замовлення. Ірина одна справляється з тим, що вдається двом іншим. Бо вона професійна швея.

У Вінницю пані Ірина приїхала за порадою сина.

Сепари погрожували письмово й усно

Агресія рашистів жорстоко позначилася на долі нових знайомих вінничанки Наталії — переселенців з Донбасу Ірини, її чоловіка Віталія, їхньої доньки і сина. Син, як уже згадували, на фронті, як і син Наталії. Обидва пішли добровольцями. Батьки і сестра перебралися з містечка на Донеччині до Вінниці.

Рішення про переїзд прийняли після того, коли побачили на стіні свого будинку напис з погрозами у вульгарній формі. Починався напис з їхнього прізвища. Такими ж великими літерами і чорною фарбою, як і все речення.

— У нас вистачає любителів «руського міра», — розповідає пані Ірина. — У швейному цеху, де я працювала, було 20 жінок. Тільки троє з них патріотично налаштовані, готові підтримувати Україну. Всі інші…

Бувало, чули погрози у магазині, коли висловлювали свою позицію. Те само могло статися на вулиці під час розмови. Треба було виїжджати. Те само радили знайомі. Залишити квартиру у центрі міста. Там ще залишився дехто із знайомих. Від них дізналися про «прильоти» по місту.

— На жаль, є влучання у сусідні будинки і територію зліва і справа від нашого будинку, наш не зачепило якимось чином, — говорить Віталій. — Патріоти все одно є в нашому місті. Декого з них знаю.

Показує фотографії з написами на адресу путіна і його рашистів. Це робота тих, хто підтримує Україну. Одне прикро — їх значно менше, ніж сепаратистів.

Замовлень від військових менше, але вони є

Коли син дізнався про погрози батькам, попросив їх дати слово, що вони виїдуть з міста. Тоді йому буде спокійніше воювати.

— Це син нас направив до Вінниці, — розповідає пані Ірина. — Так і сказав: «Їдьте у Вінницю, там вам буде добре, я знаю».

Вони у Вінниці уперше. А їхній син уже побував тут. Він закінчив Донецький політех. За фахом інженер-технолог. Працював у Донецьку на заводі з виготовлення холодильників відомої раніше марки «Норд».

Коли у місті почали господарювати «деенерівці», чоловік розрахувався і пішов служити в АТО. Після служби знову став шукати роботу. Мама натрапила на оголошення про вінницький завод «Грін Кул». Чоловіка з відповідною освітою і досвідом роботи охоче взяли у колектив.

— Він був дуже задоволений і роботою, і місто сподобалося, — згадує пані Ірина. — Але почалася війна, приїхав додому і пішов служити у той підрозділ, з яким перебував в АТО. Тепер ми оселилися у вінницькій квартирі, яку винаймав син. 12 квітня 2022-го ми уперше в житті приїхали до вашого міста. Воно нам сподобалося так само, як нашому синові.

З Наталією Ірина познайомилася випадково. Відтоді вони удвох в ательє. Є люди, які приходять, допомагають виконати роботу і повертаються до своїх справ. А вони удвох постійно. Обидві професіоналки. Замовлень від військових стало трохи менше, але вони є. Під час нашої розмови шили медичні ноші. На столі лежали готові сумки для аптечок…   

Найбільше їхнє бажання, аби швидше настала Перемога і сини повернулися додому!

Приніс в ательє відро меду

Інформація про волонтерів з швейного ательє розлетілася повсюди. Багато людей виявляли бажання допомагати. Чи не найбільше запам’ятався курйозний випадок. 

Чоловік приніс у швейне ательє… відро меду.    

—П риніс нам повне відро меду, а потім дістав з сумки ще й 3-літрову банку, теж наповнену медом, — згадує пані Наталія.  — Сказав, що він пасічник. Вирішив допомогти нашим хлопцям.

Жінки від здивування переглянулися між собою. Подякували чоловікові. Він же від щирого серця приніс мед в… ательє.  Пообіцяли передати нашим захисникам.

— Купили курагу, горіхи, родзинки і зробили енергетичні батончики, — говорить пані Наталія. — Як відомо всі ці інгредієнти коштують недешево. Гроші витрачали свої. Зате хлопці дякували за отриману посилку.

Через деякий час пасічник навідався ще раз. І знову не з порожніми руками…
 

Читайте також:

Марафонець на протезі розігрує прапор з автографом Залужного і дві футболки — Зінченка і Мудрика

Скандал в Крижополі. Чому і хто під час війни влаштував гучний концерт?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.