«Мамо, я вернувся, я живий!»: загинув один з трьох братів Гончаруків, лицар Золотого Хреста

Після того, як на фронті загинув Михайло Гончарук (фото зліва), бити окупантів продовжать його рідні брати Олег (у центрі) і Олександр

• Троє братів Гончаруків захищали нас від окупантів, тепер двоє... Один загинув від ворожого дрона.
• Розповідаємо про трьох сміливців, батько і дід яких також воювали.

Брати Гончаруки — старший Олександр, середульший Михайло і наймолодший Олег  — родом із села Нагоряни, що над самим Дністром у Могилів-Подільському районі.

Всі троє пішли на війну: Михайло — у 2015-му, слідом за ним, приблизно через місяць, добровольцем взяв зброю Олег, на початку повномасштабного вторгнення у стрій став Олександр.

Тепер двоє Гончаруків воюватимуть за себе і за свого брата.

Найкраще про кожного з них може розповісти їхня мати — пані Євгена. З нею розмовляв журналіст «20 хвилин».

Жінка у великому горі після похорону Михайла. Під час розмови мати називала сина зменшувальним ім’ям — Міша. Каже, якби не ліки, не знає, чи зуміла б пережити таку важку втрату.

Попри це жінка погодилася на розмову. «Бо це ж про дітей, це пам’ять про Мішу», — каже вона.

На фронт повернувся з пластиною в нозі

Мати знає, у яких підрозділах служать її сини: Олександр — у 77-й окремій аеромобільній бригаді ДШВ; Олег — у 28-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ, а Михайло всі дев’ять років виконував завдання у 58-й окремій мотопіхотній бригаді Сухопутних військ.

— Міша за час війни мав сім тяжких контузій, — розповідає пані Євгена. — Щоразу після лікування повертався до своїх хлопців. Навіть після поранення знов пішов служити.

Коли почалася велика війна, його підрозділ знаходився на Сумщині, там вони зупиняли окупантів після того, як ті заходили на нашу територію.

— Уже на третій день війни, 27 лютого 2022 року, Мішу тяжко поранило, — згадує мама полеглого воїна. — Їхній БТР тоді підірвався на міні. Син дивом вижив. Довго лікувався. На лікування і реабілітацію пішло півтора року. Йому вставили в ногу металеву пластину. Навіть після цього він повернувся до своїх хлопців у бригаду.

На біль у нозі мамі не скаржився. Але вона відчувала: сина болить по його настрою, голосу, чи тону розмови серце матері знало, що у сина не все добре.  

При кожній нагоді Михайло телефонував мамі. Якщо не мав можливості розмовляти, вона отримувала на телефон повідомлення з двома значками «++». Це означало, що можна не хвилюватися, у сина все нормально.

Найдовше тягнулися дні, коли він йшов на завдання. Тоді від сина не було ні дзвінків, ні повідомлень. Мати згадує, що кожна така пауза тривала 8-10 днів, Уточнює: у більшості випадків не мала від сина повідомлень протягом десяти днів.

— Як тільки повертався із завдання, телефонував, я чула його радісний голос: «Мамо, я вернувся, я живий!», — розповідає пані Євгена. — Дотепер вчуваються ті слова. Але Міша їх уже не скаже.

День 27 серпня нинішнього року їй запам’ятався особливо. Це був вівторок. Міша влаштував мамі свято: телефонував один раз, пізніше ще раз.

— Його голос аж дзвенів від радості, — згадує мати. — Я не могла зрозуміти, чим це пояснити. Тому запитала про це сина. А він каже, що й сам не знає. Просто на душі добре. Не може стримати радісного настрою. Два рази дзвонив і обидва рази не чула смутку в його голосі. Він і з Олегом у той день розмовляв. Той теж відчув, що у брата гарний настрій. З Сашею не було зв’язку.

Під час другого дзвінка Михайло наприкінці розмови змінив тон, сказав мамі, що вони знову готуються на завдання. Як і раніше, попередив, що не буде можливості ні дзвонити, ні писати. Зробить це тоді, коли повернеться.

— Коли він про це говорив, я чула, ще голоси його побратимів, — згадує мати. — Один з них сказав: «Все, хлопці, пора, виїжджаємо».

Ці слова, ніби голкою, вкололи в серце. Хоча насправді нічого поганого мама не передбачала. Уже звикла, син привчив її, що їде на завдання і повертається. Це ж не вперше він сказав про це.

У батька Михайла — пана Олександра були інші відчуття. Чоловік місця не знаходив собі у той день. Та і в наступний почувався не кращим чином. Чомусь так хвилювався, що змушений був дістати заспокійливі ліки.

Про загибель сина матері подзвонила сваха. Було чути, що вона плаче. Схлипуючи сказала: «Нема вже Міші». Пізніше це підтвердили документом з ТЦК.

Михайло Гончарук загинув 29 серпня 2024 року. 27 вересня йому було б 37 років. У нього залишилася дружина, 14-річна донечка, батьки, брати.

Восьмеро добровольців погодилися йти на завдання

Дев’ять років Михайло провів на війні. Коли приїжджав у відпустку чи на ротацію, неодмінно навідувався до мами й тата. Бувало, вони запитували, що там і як на фронті.

— Воюємо, — говорив Михайло, і на цьому його відповідь закінчувалася.

Якщо мама намагалася щось уточнити, зупиняв її такими словами: «Мамо, тобі це треба, щоб пожуритися чи поплакати? Я ж ось, поруч, дай краще обійму тебе.

Тільки один раз Михайло, як кажуть, трохи розговорився.

6 березня 2024 року Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив його нагрудним знаком «Золотий хрест».

Михайло поділився новиною з мамою. При нагоді вона поцікавилася, за що сину вручили таку нагороду. Михайло трохи подумав, ніби розмірковував: говорити щось чи ні, а тоді коротко розповів мамі, як усе відбувалося.

Побратими з їхньої бригади опинилися в оточенні ворога. Треба було розірвати «кільце» і визволити їх. Завдання стояло непросте. Кожен, хто наважувався йти, ризикував життям. Про це сказав командир і додав, що підуть тільки добровольці. Восьмеро воїнів 58-ї бригади зголосилися йти на допомогу побратимам. Серед них був Михайло Гончарук.

На цьому син зупинив розповідь.

— Що було далі, Міша? — запитала мама.

— А далі ми визволили своїх хлопців з оточення, — сказав син. — Після того минуло трохи часу, і сказали, що мене нагородили «Золотим хрестом».

— Міша був дуже скромним, — згадує мати. — Здається, я більше раділа нагороді, ніж він сам. Не вихвалявся нею ні перед ким. Є нагорода, та й є — ось таке в нього була сприйняття «Золотого хреста».

«Дід воював, тато був на війні і я не лишуся вдома»

— Мішу взяли в АТО у лютому 2015-го, а 10 березня того ж року добровольцем пішов наймолодший з синів Олег, — розповідає Євгена Гончарук. — Мені нічого не сказав, що йде у військкомат проситися на фронт, точніше, сказав неправду. Про це пізніше дізналася. З батьком все обговорював. Коли була повістка на руках, показав мені, мовляв, його так само призвали, як і Михайла.

Батько Олександр для синів великий авторитет. Він воював в Афганістані. На той час служив строкову службу у тодішній радянській армії. Після короткої підготовки в частині молодого хлопця відправили в афганське пекло. На той час йому не виповнилося ще й 19 років. Хлопці дуже поважають батька, бо розуміють, особливо зараз, через що він пройшов.

Коли мама запитала Олега, чому він вирішив йти на війну, син відповів: «У мене дід воював, батько воював і я не буду сидіти вдома й чекати, що хтось має вигнати окупантів».

Після похорону Михайла Олег й Олександр нині вдома. Мама каже, що їм надали можливість попрощатися з братом і трохи побути з рідними.

Їхні підрозділи нині у гарячих точках. Олександр воював у Бахмуті. Провів там з боями п’ять місяців. З побратимами зумів вирватися з оточення. Захищав Часів Яр.

У наймолодшого з Гончаруків — Олега були чотири сильні контузії. Він на війні уже дев’ять років.

Брати мають можливість демобілізуватися. Це передбачено законом. Якщо хтось з близької рідні загинув на фронті, іншим надають можливість демобілізуватися. Гончаруки про таке навіть не думають.

— Сини дуже дружні між собою, — говорить їхня мати. — Підтримують одне одного. Коли Міша лікувався довгих півтора року, Саша й Олег весь цей час підтримували його, переказували гроші. Так само було, коли їхній тато захворів на інсульт, діти теж давали грошей на лікування. Ми ніколи не мали проблем з синами. Змалку підростали гарними помічниками. Виросли гарними дітьми. Тепер молюся за них, щоб живі залишилися, скоріше б вигнали цих окупантів з нашої землі і повернулися додому.

Уявляє себе поруч з сином

Михайла Гончарука поховали у селі Нападівка Калинівської громади. Звідти родом його дружина. Він там проживав. Там його знають, працював у місцевому господарстві. У 2015-му отримав повістку і пішов на війну.

Мати хотіла, аби сина поховали у його рідному селі. Натомість дружина з донечкою просили, щоб дозволила поховати на кладовищі у Нападівці. Мати не могла їм відмовити.

— Маю на телефоні відео з могили сина, уявляю себе поруч з ним, — каже згорьована жінка.

Часто згадує, яким він був у дитинстві, як підростав, чує його слова. Інколи закрадається думка, що все, що сталося, — це тільки страшний сон. Ось вона прокинеться, задзвенить телефон — і вона почує слова Міші: «Мамо, я повернувся, я живий!».

В особовій справі старшого сержанта Михайла Гончарука значаться нагороди, яких він удостоєний за дев’ять років війни. Про «Золотий хрест» Командувача ЗСУ уже згадували. Серед нагород є медалі «За сумлінну службу», «За учать в АТО», а також нагрудні знаки: «Почесна відзнака командира 58 ОМПБр «За вірність присязі», «Гідність та честь», «За службу державі», почесний нагрудний знак командира 13 Окремого мотопіхотного батальйону.

Висловлюємо щирі співчуття батькам, дружині, донечці, братам, рідним, побратимам, друзям відважного захисника рідної землі. Світла пам’ять і вічна шана Герою!
 

Читайте також:

«Коли великий ризик, сам йду на завдання»: звання Героя України отримав випускник техуніверситету

Дружба крізь роки». Бійці «Червоної Калини» Хата та Шима розповіли, як обороняють Україну

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.