«Коли великий ризик, сам йду на завдання»: звання Героя України отримав випускник техуніверситету

• Його ім’я називають легендарним у 80-й окремій десантно-штурмовій Галицькій бригаді.
• Руслан Панезьоров вчився на інженера-машинобудівника у нашому техуніверситеті, а став командиром.
• Десять років він на війні, з них один рік — у районі Бахмута.
• Напередодні 33-ї річниці з дня Незалежності Панезьоров нагороджений Золотою Зіркою Героя України.
• Що не так написали про нашого земляка у Вікіпедії?

Мама Руслана Панезьорова Ніна стала першою, кому син зателефонував і повідомив про нагороду. Як це відбувалося, жінка розповіла журналісту «20 хвилин».

Вона проживає у селі Лісова Лисіївка Калинівської громади. Звідси родом наш Герой. Тут навчався у школі. Часто на Новорічні свята виконував роль Діда Мороза. Після закінчення школи поступив до Вінницького технічного університету на факультет машинобудування.  

До речі, у Вікіпедії припустилися помилки у розповіді про Руслана Панезьорова. Місцем його народження вказали місто Львів.

— Ніякий не Львів, — говорить мати Героя. — Руслан народився у Лісовій Лисіївці. Я ж то знаю. Та й у документах про це записано.

Запитую співрозмовницю, як і коли вона дізналася про те, що сину присвоїли найвищу в державі нагороду.

«Я неспроста стрибала з парашутом»

— 24 серпня ми були у селі Мирне Калинівської громади, — каже мати Героя. — Там відбувався фестиваль до дня Незалежності. Я з дівчатами співаю в ансамблі «Вишиванка». Чую телефон дзвонить. Бачу на екрані дзвінок від Руслана. 

«Мамо, мені дали Героя України», — такими були слова сина. У перші секунди не знала, що сказати. Поздоровила. Серце почало калатати від радості і хвилювання.

— Біля мене стояла односельчанка Марія Боднар, то з нею першою поділилася новиною, — продовжує співрозмовниця. — А тоді вже дівчата почали запитувати, що там таке сталося. Так всі мої дізналися про те, що син став Героєм.

Після того дзвінка думки пані Ніни були про сина.

— Це ж я нарадила Руслану йти в армію, — розповідає жінка. — Він вчився у технічному університеті. Але там не було військової кафедри. Від людей знала, що тим, хто відслужив в армії, в житті простіше знайти роботу. Говорила про це з Русланом. Він погодився йти в армію після того, як отримає диплом. Коли закінчував навчання, я поїхала у військкомат і просила, щоб його взяли на службу. Мій син хлопець фізично здоровий, тому сказала у військкоматі, що він хотів би служити в десантниках.

Так Руслан Панезьоров після університету потрапив на службу у десантний підрозділ. Мати їздила до нього на присягу.

— У ті роки непросто було знайти гарну роботу, навіть з дипломом про вищу освіту, — продовжує пані Ніна. — В армії військовим платили більше, ніж цивільним. Думаю, нехай би Руслан залишився на службі.

Щоб привернути до себе увагу його командирів, жінка відважилася на те, на що не погодився ніхто з рідних військових, які в той день приїхали, щоб бути присутніми на присязі.

Завершилася церемонія і гостям показували, в яких умовах служитимуть хлопці. Офіцер зупинився біля вежі для стрибків з парашутом.

«Є охочі спробувати стрибнути?», — усміхаючись, звернувся офіцер до гостей. Здавалося, ніхто не відважився.

І тут озвалася жінка: «Можна я стрибну?». Це була мама Руслана Ніна.

Звістку про те, що жінка буде стрибати з парашутом почали передавати від вуха до вуха. Зійшлися подивитися солдати, офіцери.

— Вам не було страшно? — запитую співрозмовницю.

— Я працювала кранівницею, — відповідає вона. — Висота мене не лякає. Пригадую, коли будували висотний будинок на Космонавтів, чоловіки боялися підніматися в кабіну крана, а я робила це щодня.

Уточнила, що кранівницею відпрацювала 35 років. Багато будинків у Вінниці збудовані завдяки її роботі. За словами співрозмовниці, кабіна крана знаходиться вище, ніж вежа для тренувань парашутистів, з якої вона стрибнула у військовій частині.

— Мені треба було привернути увагу командира роти, — пояснює пані Ніна. — Була мета — попросити його, аби по закінченні строкової служби залишили сина в армії. Після того стрибка познайомилася. Підтримувала контакти. Розповіла про прохання.

Її син залишився в армії. Нині стаж його служби уже 26 років, десять з них — на війні.

Встановив прапор у Слов’янську

Нині Руслан Пензьоров у званні майора служить на посаді командира групи інженерного забезпечення 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади.

У 2014 році бригада одна з перших протистояла російським окупантам на Донбасі. Наш земляк тоді був старшиною батальйону. Після того, як орків вибили зі Слов’янська, саме йому доручили підняти прапор бригади над містом. Луганський аеропорт, Щастя, Піски, Широкине — це не повний перелік населених пунктів, де наш земляк разом з побратимами брав участь у боях з російськими окупантами.

Тоді, у 2014-му, він отримав свою першу нагороду — медаль «За військову службу». Того року під час одного з боїв Пензьоров дістав поранення. Після лікування знову повернувся до своїх.

У 2022-му його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Тепер удостоїли звання Героя України.

Повномасштабне вторгнення росіян офіцер зустрів на Миколаївщині. Їхній підрозділ разом з іншими захисниками не дав можливості рашистам захопити місто корабелів.  Десантники 80-ї визволяли також Харківщину, Кліщіївку. Найбільше часу Пензьоров провів на Бахмутському напрямку. Рік захищав місто. Його посада, командир групи інженерного забезпечення, прирівнюється до посади командира батальйону. Незважаючи на це, він не відсиджується у  захищених місцях. Ходить на завдання разом з підлеглими.

В одному зі своїх інтерв’ю майор сказав, що не доручає підлеглим завдань з великим ризиком для життя. Солдатів у таких випадках не посилає. Сам ризикує, бере когось із найбільш досвідчених. Про це знають у бригаді. Неспроста майора шанують і солдати, й офіцери.  Основні завдання їхньої групи — мінування і розмінування  території, наведення понтонних переправ, знищення мостів.

На одне із завдань командир взяв із собою декілька досвідчених бійців. Мінували дорогу, що вела в село. Раптом з’явилася російська БМП.  Машина прямувала на їхню групу. Націлила ствол. Пензьоров піднявся на весь зріст і став махати руками, кричати, аби зупинилися. Тоді підняв вгору великий палець руки, демонструючи тим, що все нормально. Окупанти сприйняли їх за своїх. Розвернули машину боком, аби прикривати  роботу. Командир з підлеглими завершили мінування і через городи зникли з того села.

Ще більше вразила командира ситуація в Бахмуті. Робота, яку він виконував разом з двома саперами протягом ночі, на ранок виявилася неефективною. Окупанти підривалися на мінах, але наступ не зупиняли. По їхніх трупах йшли ті, хто був позаду. Майор тоді особисто побачив, що таке м’ясні штурми путінських головорізів

Людина, яка завжди усміхалася

У той день, коли журналіст розмовляв з мамою Героя, сам він перебував у Кам’янці-Подільському. Руслан нині на лікуванні після другого поранення. Він переніс операцію, але все одно поїхав. Їздив на похорон. Загинув його бойовий побратим і давній товариш Юрій Остафійчук. Жінка каже, що сама не раз спілкувалася з паном Юрієм. Передавали допомогу для його бійців.  Майор Остафійчук служив командиром батальйону.

— Руслан розповідав, що Юрій був людиною, яка завжди усміхалася, — говорить Ніна. — Це й на фотографії можна побачити. У мене є знімок, де вони удвох — Юрій і Руслан. Син дуже важко переніс втрату друга. Відчуваю, що тепер його не втримаю після лікування. Якась надія у мене була, що зможу переконати, що він своє уже відвоював, бо ж десять років на фронті. Зараз серцем відчуваю: не послухає, повернеться до своїх. Але поки ще лікує поранення.

Мама Героя каже, що син проживає у Львові. Недавно у них у сім’ї сталася гарна подія: народилася донечка. Вона перша дитина у них з дружиною. Довго чекали цього часу. Нарешті це сталося!

Одні зачиняють двері перед носом, інші дулі показують

Відколи син на війні, його мама допомагає військовим. Каже, пригадує 2014-й рік, тоді хлопцям все було потрібно — від харчів до шкарпеток, не кажучи вже про бронежилети, чи шоломи. Першою її допомогою стали м’ясні консерви. Каже, купила тоді кабанчика і переробила м’ясо і сало. Тепер має в господарстві курей, гусей, качок, поросят і все це переважно піде після переробки на автоклаві на харчі для військових.

Крім продуктів харчування, передавала багато металевих виробів. Військові просили запчастини, ключі, гайки, метал. Їздила у Вінницю, ходила до керівників металобаз, пояснювала, навіщо їй все це… Каже, бувало, по сто кілограмів передавала за місяць.

Жінка розповідає, що нині важко закривати потреби військових. Їхнє село невелике, тут багато не допоможуть. Сідає на мопед і вирушає у навколишні села. «А мені вже 70!», — нагадує співрозмовниця  Їздить від хати до хати. На жаль, зустрічає немало байдужих людей.

— Дехто двері перед носом зачиняє, інші дулі складають, — каже жінка. — Навіть чула байку, що я на зібрані кошти купила синові квартиру, і то не де-небудь, а за кордоном…
 

Читайте також:

Дев’ять років на війні: встановили меморіальну дошку Герою України, який захопив два ворожі танки

Старшого лейтенанта з Тульчинської громади посмертно відзначили орденом

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.