«Мамо, я там, де нині має бути кожен чоловік». Загинув доброволець командир гармати Віталій Місяць

• Віталій Місяць, командир артилерійської гармати, загинув 19 липня 2024-го о четвертій  ранку на бойовій позиції.
• Йому, працівнику ІТ-компанії, тричі відмовляли у військкоматі, але чоловік таки добився мобілізації.
• У березні 2022-го доброволець став у стрій.
• Про полеглого Героя розповіла «20 хвилин» його мати.

«Синочку, моє єдине сонечко, моя радість, моя гордість! Ти загинув, захищаючи нашу землю від ворога. Слова не описують того болю, який я відчуваю», — це слова матері полеглого Героя Віталія Місяця пані Світлани. Вона написала їх у Фейсбуці після того, коли дізналася про загибель сина. Сльози з’являються в очах, коли читаєш написане.

Віталій був єдиною дитиною у батьків —  Світлани і Василя Місяців.

Сиротою залишися його синочок Владислав, який у цьому році закінчив перший клас школи №20, де у свій час навчався його батько і отримав золоту медаль.  Після школи Віталій продовжив навчання у педагогічному університеті імені Коцюбинського, здобув спеціальність на факультеті фізики та інформатики. Перед війною працював в ІТ-компанії.

У  малого Влада є на кого рівнятися. Він дуже любив свого татуся. Відколи той на війні, передавав йому малюнки. Підписував їх такими словами: «Тату, повертайся додому, я тебе дуже люблю і дуже чекаю!».

Чекали дзвінок від сина, а подзвонив його командир

«Ти був не лише моїм сином, ти був другом, моєю опорою, моїм життям, — читаємо далі у дописі мами у Фейсбуці. — Ти був світлом, яке осяювало наш дім, ти був теплом, яке зігрівало мою душу. Я пам’ятаю, як ти народився, як робив перші кроки, як сміявся, як мріяв. Синочку, ти був чудовою людиною, справжнім патріотом, який готовий був віддати життя за свою країну. Я знаю, що ти загинув ГЕРОЄМ. Ти врятував багато життів, ти захистив нашу землю. Ти назавжди залишився в моїй пам’яті, в моєму серці. Прощавай, моя рідна дитино».

Командир гармати Віталій Місяць загинув у бою на Харківському напрямку. Ось як розповіла про цей його мати.

«18 липня, приблизно о шостій вечора, ми розмовляли з Віталієм, — каже пані Світлана. — Говорили про буденні речі. Запитувала, що треба купити, аби мати Інтернет навіть тоді, коли виключають світло. Хочеться постійно бути на зв’язку. Син попросив нічого не купувати. Приїду і вирішимо питання. Казав, що планує бути вдома наприкінці літа».

За словами жінки, під час розмови нічого незвичного вона не відчула. Віталій телефонував при найменшій нагоді. Дуже хотів чути сина, розмовляв з ним, як з дорослим.

Наприкінці розмови з мамою, яка, на жаль, стала останньою, повідомив, що невдовзі йде на завдання. Обіцяв подзвонити наступного дня. Те само сказав товаришеві з роботи. Той телефонував ще пізніше. Віталій пояснив йому, що збирається на позицію, тому не має можливості розмовляти. Про це батьки дізналися уже тоді, коли сина не стало.

Наступного дня, тобто 19 липня, дзвінка від Віталія батьки не дочекалися.

Мама вирішила набрати номер телефону сина. Каже, він, бувало, телефонував о четвертій, п’ятій, чи шостій ранку. Всі звикли до цього. Важливий був не час, коли він дзвонив, а те, що чули його голос, мали інформацію про дитину.

«Телефон Віталія не відповідав, — каже пані Світлана. — Попросила чоловіка, щоб він подзвонив зі свого мобільника. Результат був той самий — без відповіді».

Батьки хвилювалися, але сподівалися, що зайнятий, що виконає завдання і озветься.

Замість сина їм  подзвонив заступник командира. Від нього почули страшну звістку. Той сказав, що Віталій Місяць загинув. Сталося це о четвертій годині ранку.

Почалася війна — пішов у військкомат

Перед початком великої війни Віталій Місяць працював в одній з ІТ-компаній. Батьки знали, що син у них патріот. Яким він міг бути, якщо тато й мама так само патріотично налаштовані. Його батько, пан Василь, брав участь у Революції Гідності, їздив у Київ на Майдан.

Ні мама, ні тато хлопця не очікували, що він одразу піде у військкомат проситися захищати рідну землю від російських окупантів.

«Пам’ятаю, як Віталій повернувся з військкомату незадоволений, — розповідає мати. — Каже, стільки часу провели в черзі і все марно. Ходив разом з товаришем. Потім повторив спробу. Знову безрезультатно. Після того попросився у Територіальну оборону. Але пробув там недовго. Вважав, що має бути разом з тими, хто зі зброєю у руках зупиняє ворога, тому знову пішов у військкомат».

Мама нагадувала сину, що він не служив в армії, тому не має жодного військового досвіду. 

«Як ти підеш, ти ж навіть стріляти не вмієш, — говорила йому мама. — Фізично не працював, а там потрібна сила…»

«Мамо, це моє рішення, — сказав син у відповідь. — У мене є кого захищати, є мала дитина, є ви з татом, є кохана людина. Я йду туди, де нині має бути кожен чоловік».

У березні місяці він став у стрій. Невдовзі його зарахували у групу військових, яких направили на навчання у Німеччину. У навчанні не мав проблем. Не тільки тому, що завжди любив вчитися. Віталій знав англійську, це спрощувало опанування новими знаннями і навичками. Їх навчали на артилеристів.

Мама пригадує одну з розмов з сином під час його перебування у Німеччині. Вітталій похвалився, що інструктор відзначив його гарну англійську. Цікавився освітою, де працює. Після почутого сказав: «Тобі мали б присвоїти сержанта, для цього є всі дані».

Незважаючи на те, що Місяць не дослужився до сержанта, його, у званні старшого солдата, призначили командиром гармати.  Спершу служив навідником гармати, а тоді став командиром.

Коли на роботі дізналися, що їхній колега став командиром, поцікавилися, яка допомога йому потрібна. Уточнили, що хочуть підтримати його особисто.

«Потрібні будівельні матеріали, щоб облаштувати бліндаж, тільки це не мені особисто, а побратимам», — так він відповів колегам з роботи. Ті не відмовили.

Він старався не для себе — для всіх! Про це батькам розповідали побратими їхнього сина. Ще говорили, що його цінували за справедливість.

Якось мама під час спілкування з сином ніжно назвали його «котиком».

«Мамо, якось негоже називати командира бойової гармати таким словом», — жартома відповів Віталій. По голосу відчувалося, що він усміхається.

Нема жодної фотографії, де б він не усміхався

Пані Світлана звертає увагу на те,  що на обличчі її сина часто можна було побачити приємну усмішку. Цим він вирізнявся, коли спілкувався з іншими людьми.

«Не пригадую такої фотографії, де б Віталій не усміхався, — каже його мама. — Він змалку такий».

 Усмішкою син демонстрував своє доборе серце, відкриту душу. За це його любили у кожному колективі — у школі, університеті, на роботі, бойові побратими.

Слова мами підтверджує тітка Віталія — пані Наталія. Каже, був світлою людиною. Це світло випромінював зсередини, з глибини душі і щирого серця. Свою доброту проявляв на ділі, ділився нею з іншими. Коли хворів дідусь, Віталій допомагав батькам доглядати лежачого, безпомічного. Хлопець не цурався бути поруч, виконувати прохання дідуся, підтримував його, постійно розмовляв з ним.

Йому подобалося залишатися вдома з рідними. Мама неодноразово нагадувала синові, що міг би кудись піти з хлопцями. Віталій жартома відповідав на це відомим прислів’ям: «Мамо, не буди лихо, поки воно тихо».

Багато часу приділяв навчанню. Йому подобалися точні науки, неспроста обрав для себе фізику й інформатику.

Захоплювався футболом. Не тільки як уболівальник. Сам грав за різні команди. Має за це відзнаки.

Пані Світлана так і не пригадала, чим її син розчарував у часи навчання у школі, університеті. Батьки не мали клопоту з сином, той ріс вихованою дитиною. Їм подобалося бачити, як риси відповідальності проявлялися у сина ще з шкільної парти.

Доставляв газети до ранкової кави

У свій час мобільний телефон для Віталія був такою ж мрією, як і для багатьох інших його однолітків. Мама пригадує, що син не просив грошей у батьків на купівлю телефону. Сам заробив.

Одного разу повідомив мамі, що має намір влаштуватися на роботу. Щоправда, треба дуже рано просинатися.

«Віталій дізнався з оголошення, що редакція газети «20 хвилин» шукає розповсюджувача, — каже пані Світлана. — Газету треба було доставити читачеві «до ранкової кави». Саме так було написано в оголошенні. Син вирішив взятися за це».

Просинався раненько, сідав на велосипед, добирався до друкарні, там отримував примірники свіжої газети і розвозив її по домах передплатникам».

За ним тоді закріпили дві дільниці — Вінницькі Хутори і Старе місто.

Так хлопець зумів зібрати грошей на телефон.

Його риса відповідальності передалася синові. Бабуся звернула на це увагу. Ось як вона розповідає. Каже, неодноразово передавали Віталію і його побратимам посилки.

Віталій полюбляв цукерки, домашню випічку. Разом з цим у кожну посилку ставили ще один особливий гостинець. Малий Влад, син Віталія, просив дорослих, щоб передали татові його малюнок. Ніхто його не просив малювати, це була ініціатива малого. Хлопчик сам готував свою передачу. Уточнював, коли збиратимуть посилку і брався за роботу.

Кожен малюнок підписував словами: «Тату, повертайся додому! Я тебе дуже люблю і дуже чекаю!».

Висловлюємо щирі співчуття рідним, побратимам, друзям відважного воїна —Віталія Місяця. Вічна слава і вічна пам'ять. Герої не вмирають!

Читайте також:

«Чому вони не на війні?». Британець не розуміє, як чоловіки сидять в ресторанах, коли вбивають жінок і дітей

ТОП важливих новин на «20 хвилин» від 15 по 22 липня, які ви могли пропустити

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.