«Мамо, про все розповім після війни». Троє братів на фронті і всі із «Золотими хрестами»

Єдиний раз за час війни братам вдалося зустрітися разом і то не вдома — Вячеслав, Олександр й Іван Загарії (зліва на право)

• Троє братів Загаріїв нині воюють з окупантами — найстарший В’ячеслав, середульший Олександр, наймолодший Іван.
• В’ячеслав має два поранення, але повернувся до побратимів.
• Їхня мама Майя займається волонтерством.
• Журналіст «20 хвилин» попросив жінку розповісти про синів.

Родина Загаріїв із села Баланівка, що за 15 кілометрів від Бершаді. Мама хлопців, пані Майя, працює на птахофабриці. Де б вона не була, куди б не їхала, чи йшла, телефон включений на повну гучність. Кожної хвилини жінка чекає дзвінків від синів. Боїться, аби не пропустити сигнал. Щоправда, робота на фабриці у неї така, що нема можливості тримати при собі телефон. Чекає перерви або закінчення зміни — і одразу переглядає повідомлення на телефоні.

Здав квиток і пішов у військкомат

— Ми домовилися з хлопцями, якщо раптом їм не вдається подзвонити, то нехай хоча б плюсик поставлять, чи інший значок надішлють, щоб я розуміла, що вони живі, — говорить жінка. — Кожне повідомлення з фронту це дуже хвилюючий момент. Це очікування дзвінка щохвилини. Це тривога у серці. Це може зрозуміти тільки той, у кого так само, як у мене, хтось з рідних воює з росіянами.

Найчастіше дзвонить мамі середульший Олександр. Не набагато менше озивається наймолодший Іван. В’ячеславу не завжди вдається почути мамин голос. Каже, це пов’язано з виконанням завдань. Але він знає все про маму. Йому про це розповідають брати.

— Хлопці розповідають, що вони тримають між собою зв’язок, хоче й служать у різних підрозділах і перебувають у різних місцях, — говорить пані Майя. — І це мене дуже тішать, що навіть на війні вони думають одне про одного.

Дружні у неї хлопці. І вони з чоловіком паном Миколою радіють цьому.

Для пані Майї війна почалася ще у 2015 році. Саме тоді отримав повістку син Олександр.

В’ячеслав й Іван підписали контракти коли почалася велика війна. Найстарший син міг взагалі бути за кордоном. Він їздив на заробітки. Приїжджав на Різдвяні свята додому. Коли почалася війна, він мав квиток, знову збирався в дорогу. За кордоном на нього чекала робота. Мама каже, що В’ячеслав вирішив не їхати. Сказав, що нікуди він не поїде. Зараз він тут потрібен. Здав білет і пішов у військкомат.   

Пані Майя розповідає, що В’ячеслава показували по телевізору. Сталося це тоді, коли їхній підрозділ звільняв село Благодатне. Відчувається, що жінці приємно про це говорити. Вона пишається тим, що місцеві люди з радістю зустрічали її сина з побратимами.

— Якщо маєте бажання, знайдіть в Інтернеті і подивіться, — каже пані Майя.

А ось про поранення говорить з сумом. Два рази В’ячеслава покалічили. Олександра й Івана доля милувала від такого.

Сідає на мопед і їде у Бершадь до волонтерів

Про братів Загаріїв журналісту розповіла староста села Баланівка Людмила Устяк. Каже, якось прийшла у сільраду їхня мама пані Майя. Під час розмови пані Людмила запитала про хлопців.

— Я була класним керівником в Івана Загарія, коли він навчався у п’ятому класі, — каже пані Людмила. — Добре пам’ятаю його учнем. Тому й запитала у мами, як її хлопці, чи телефонують, пишуть? «Хочете побачити їх усіх разом?» — сказала у відповідь пані Загарій. Відкрила телефон і показала фотографію, на якій всі брати — разом. Жінка сказала, що брати служать у різних частинах. Одного разу їм випала нагода побачитися і вони не упустили її. Щоправда, для цього одному з них довелося приїхати за 60 кілометрів до місця зустрічі.

Староста згадує, як випадково бачилася з старшим з братів. На той час В’ячеслав гостював у батьків після того, як лікувався після поранення.

Як каже співрозмовниця, усім трьом братам громадою збирали допомогу. Ще на початку війни місцевий фермер купив автомобіль для Олександра і його побратимів.

Для Івана придбали тепловізор, передали батькам, а ті вже відправили сину. В‘ячеславу і його хлопцям збирали продукти харчування.

— Коли В‘ячеслав приїжджав додому після лікування, бачилися з ним, розмовляли, — говорить староста села. — Військові зазвичай небагатослівні. Говорили більше про село, про земляків…

У 2015 році, коли Олександр пішов в АТО, його мама була без роботи. Жінка каже, що з головою поринула у волонтерську роботу. У сільській раді взяла списки тих, хто був в АТО, готувала для них продукти харчування.

— У мене є автоклав, робила тушковане м'ясо, потім сідала на мопед і везла у Бершадь, це за 15 кілометрів від нашого села, — розповідає Майя Загарій. — Чому у Бершадь? Бо там є волонтер Ігор Киливнюк, з яким працюємо дотепер, він допомагає відправляти на фронт зібрану гуманітарну допомогу.

Нині у пані Майї є робота, на волонтерські справи залишається позаробочий час. Все одно старається допомогти синам, їхнім побратимам, землякам.

Чоловік у всьому допомагає. Пан Микола говорить, що теж пішов би на фронт. Тільки ж не беруть, роки не ті. А він дотепер пам’ятає свою армійську службу. Каже, не забув стріляти з автомата, але ж роки…

«Славіка показували по телевізору, як він з хлопцями заходив у Благодатне»

Майя Загарій пригадує, як по телевізору показували її старшого сина В‘ячеслава. Упізнала його серед тих, хто визволяв Благодатне. Розповідає, що всі троє її синів мають нагороду «Золотий хрест».

У В‘ячеслава й Івана почесний нагрудний знак «Золотий хрест»  від Головнокомандувача Валерія Залужного.

Обидва хлопці надіслала мамі фотографію відзнаки, а також посвідчення до неї. Тому уважно розгледіла, все прочитала.

— У Саші, по-моєму, така само нагорода, — говорить жінка. — Він каже, мамо, ще не час нагородами хвалитися. От закінчиться війна, приїдемо додому, тоді я тоді все покажу і розкажу. Одну стіну в хаті обклею грамотами і подяками, а на іншій почеплю нагороди.

— Як же ви знаєте, що нагорода Олександра схожа на ту, що мають В‘ячеслав й Іван?

— А він трохи показав, коли говорили по телефону, і одразу забрав, але я все одно встигла побачити схожість з тими, які мають його брати, — говорить жінка. — Точно Хрест! Будемо чекати, коли приїде. Для кожної мами син то найбільша нагорода.

Четверо з Баланівки не повернулися з війни

Баланівка — село велике. За словами старости Людмили Устяк, нині на фронті 115 їхніх земляків. Їх намагаються підтримати. Збирають кошти, щоб виконати прохання хлопців. Пані Людмила особисто поширює інформацію у соціальних мережах.

Сумно говорити, але четверо жителів села не повернулися живими з війни. Першого втратили Валентина Москаленка. Він загинув на четвертий день великої війни, коли орки намагалися захопити Київ. Валентин був одним з тих, хто захищав столицю. На той час йому виповнилося тільки 20 років.

Читайте також:

«У Петю вистрелили з-за спин цивільних». Він перший з вінничан загинув на війні з росією

Просять присвоїти звання Героя України військовому Сергію Стрипі з Немирова

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.