Кутя, дідух і «лякання» дерев: Як на Поділлі колись зустрічали Різдво

• Подільське Різдво — це не лише кутя й колядки, а цілий світ символів, вірувань і ритуалів, у яких переплелися християнські та прадавні язичницькі уявлення. 
• Солома на підлозі, «лякання» дерев, обряди для бджіл і худоби — усе це було частиною щоденного життя наших предків.
• Частину цих традицій пам’ятаємо, інші — майже зникли. Та чи справді вони залишилися лише в минулому?

Увесь святковий цикл Святок на Поділлі здавна відзначали з особливою шаною. Хоч загальну картину різдвяних свят в Україні уявляє майже кожен, регіональні особливості часто залишаються поза увагою. А саме вони й творять неповторний характер кожного краю. Про що розповідають у Тульчинському краєзнавчому музеї.

Святвечір: дім, солома і дідух

На Поділлі, зокрема на Вінниччині, Святвечір — Вілія, або Кутя — завжди мав урочисту атмосферу. День починався з ретельного прибирання хати. А ввечері господар урочисто вносив до оселі житній сніп — дідух — і ставив його на покуті як символ урожаю, достатку й пам’яті про предків.

— Спочатку всі молилися, у деяких родинах було заведено просити прощення за цілий рік, обов’язково згадували своїх пращурів. Від Святої вечері й в перший день Різдва носили вечері своїм хрещеним, до одиноких людей. Якщо в селі була своя церква, то люди йшли вночі на службу, а потім ще раз зранку. Ввечері після служби могли одразу ж йти колядувати, — розповіла фольклористка та етнографиня Ірина Телюх.

Підлогу в хаті засипали соломою — на згадку про ясла у Вифлеємі, де народився Ісус Христос. Наступного ранку солому виносили та розкладали багаття біля воріт — «палили дідуха». Святковий стіл також застеляли сіном, по кутах клали часник як оберіг, і лише потім накривали скатертиною.

Посуд і ложки: дрібниць не існувало

Підготовка до Різдва не терпіла неточностей. Значення мав навіть посуд. Господиня заздалегідь дбала про красиво оздоблені миски та обов’язково нові дерев’яні ложки. Це була не лише традиція, а й питання здоров’я: дерево вважали природним абсорбентом.

— Дуже важливим у підготовці до Різдва було задобрити природу. Господар закликав: «Йди до нас вітре! Йди до нас, морозе!». А коли «не чув» відповіді, то казав «То й не йди!». Нині ми до цього, звісно, скептично ставимося. Але у давні часи людина залежала від сил природи, від багатьох обставин. І це була частина її традиційного способу життя, — говорить етнологиня та народознавиця Тетяна Пірус.

Крім того, перед Різдвом качали свічки, що теж було обрядом. Піклувалися про новий одяг, який купували або вишивали.

Багата кутя і пам’ять про померлих

На Святвечір готували 12, а інколи й більше пісних страв — це була Багата кутя. Кутя мала особливе значення, адже її варили й на поминальні обряди. Саме тому її залишали на столі разом із ложками — для душ померлих родичів.

Посуд після вечері не мили — це вважалося гріхом. Вірили, що в цю ніч померлі приходять розділити трапезу з живими, тож їх згадували добрим словом.

Вечерю починали лише після появи першої зірки. Першою їли кутю. Господиня, заховавши в рукавицю гроші «на достаток», несла її на покуть, а діти наслідували голоси тварин — щоб плодилася худоба.

Першу ложку куті кидали до стелі — для бджіл. 

— Предки вірували, що те скільки на стелі залишиться крупинок куті, стільки буде роїв бджіл в господарстві, — говорить  етнологиня та народознавиця Тетяна Пірус.

Другу ложку куті кидали «для морозу», аби той не шкодив посівам. Після вечері господар ніс частину страв до хліва — худобі, яка, за повір’ям, у різдвяну ніч могла говорити.

Навіть дерева «лякали»

Серед подолян існував обряд «лякання» дерев. До фруктового дерева підходили з сокирою, легко стукали обухом і «погрожували» зрубати, якщо не буде родити. Вірили, що це забезпечить щедрий урожай.

На Східному Поділлі колядували переважно зі Вифлеємською зіркою — саморобним ліхтарем із решета, прикрашеним папером, фольгою та стрічками. На Заході ж поширеними були вертепи — театралізовані дійства з релігійною та світською частинами.

За традицією колядувати мали право лише хлопці, щедрувати — змішані гурти, а посівати — тільки маленькі хлопчики.

Колядки у предків були різноманітні. У їх текстах величалися господар, господиня та їхні дітки. А ще була аграрна тематика: люди просили врожаю, щоб гарно зорати, засіяти землю, щоб збіжжя гарно виросло, щоб худоба родилася. Дівчатам на виданні та парубкам просили, щоб знайшли цього року пару.

Дідух і ялинка: давнє і запозичене

На Вінниччині дідуха часто називали обжинковою квіткою — його плели ще влітку після збору врожаю й берегли до Різдва. Він уособлював предків і був відлунням язичницького культу Коляди.

А от святкова ялинка — звичай відносно новий. Він прийшов на наші терени лише на початку XX століття з Європи. Наші предки не уявляли Різдва з ялинкою — так само як ми сьогодні не уявляємо його без неї.

Старше покоління завжди передавало молодшим знання про різдвяні звичаї. Адже вірили: саме в цю ніч трапляються дива. І хоча частина обрядів залишилася у минулому, їхнє знання допомагає краще зрозуміти себе — і той край, у якому ми живемо.

 

Читайте також:

Від маловідомих пісень до «Щедрика»: як у техколеджі відбувся фестиваль колядок і щедрівок

Монастир-привид посеред поля: що відомо про старовинну пам’ятку на Вінниччині

«Я не любила просити»: жінка, яка втратила чоловіка на війні, відкрила кав’ярні для допомоги армії

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.