«Коли я зрізала футболку, кров летіла на мене» Історія студентки, яка рятувала людей під час обстрілу

• Тендітна, худорлява студентка медичного коледжу Каріна Олєйнік випадково опинилася неподалік від місця удару шахедом і добровільно взялася надавати допомогу пораненим.
• Крім медичної допомоги, розшукувала сина однієї жінки, а також — кота, якого загубили господарі під час обстрілів.
•  «Коти теж хочуть жити», — сказала студентка під час розмови із журналістами «20 хвилин»/RIA, які дізналися, як вона волонтерить у військовому шпиталі, організовує збори на фронт для військових, а ще — танцює і пише вірші.  Але доля в неї непроста - до сліз.

У той день, 24 березня, Каріна Олєйнік їхала на тренування. Вийшла з тролейбуса за мостом і пішла у бік Київської. Звернула увагу, що слідом біжать люди.

— Я слухала музику через навушники, тому не чула вибуху, — розповідає Каріна. — Почала розпитувати, що сталося. Одночасно звернула увагу на чорний дим у районі Центрального парку. Люди говорили, що прилетів шахед. Подумала, що там можуть бути постраждалі і їм потрібна допомога медиків.

Каріна Олєйнік навчається на третьому курсі Вінницького медичного коледжу імені академіка Заболотного на відділенні лікувальна справа. Вона — майбутній фельдшер. Дівчина набрала телефон заступниці директора коледжу Марії Шостацької, повідомила, щоб студенти обов’язково перейшли в укриття.

Чому ж вона ризикувала у день обстрілів Вінниці дронами?

Журналісти «20 хвилин» / RIA дізналися про це, коли побували у медичному коледжі, почули, що говорять про студентку викладачі. Знайомство з Каріною приємно вразило і здивувало. Чим саме, дізнаєтеся далі.

Всі біжать по мосту у бік Київської, а я навпроти

—Всі біжать по мосту у бік вулиці Київська, тікають від прильоту, а я, навпаки,  поспішаю туди, де прилетіло, бо там можуть бути поранені, — продовжує співрозмовниця. У  мене з собою завжди турнікет, аптечка, гемостатік…

Вона ризикувала. Трохи не добігла до Магістратської, бо забракло сил. При собі мала деякі важкі речі, через це швидко стомилася. На якусь мить присіла на тротуарі і тут над нею проревів дрон. Пролунав вибух. Дрон влучив у будинок на березі річки. Каріну оглушило і вона перестала чути тільки бачила переляканих людей.

Через якусь мить отямилася.

—Побачила чоловіка, який весь був у крові, — продовжує Каріна. — Він кудись рвався і я зрозуміла, що у нього шок. На вигляд схожий на людину старшого віку. Кров текла з голови, виднівся осколок. Ми його завели у сусіднє укриття, там умовили сісти. Оглянула рану. Зробила йому «шапку лицаря»,так у медицині називають спосіб, коли перемотують голову і фіксують на обличчі. Треба було перевірити грудину. Футболка вся була у крові.  Коли я ножицями зрізала її, то кров просто летіла на мене. З грудиною все було добре. Перевірила пульс. А ось ребра, схоже, забиті, бо був набряк і він погано дихав. Інших пошкоджень я не знайшла. В укритті було багато людей, а чоловік важко дихав. Ми вивели його на сходи, які вели у сховище, там більше свіжого повітря. На вулицю не можна, бо час від часу звучали сигнали тривоги. Чоловіка довелося весь час утримувати, бо він весь час хотів кудись йти.

Так тривало, поки не побачили медиків швидкої допомоги, які прибули на виклик. Лікарі просто бігали між, дивилися, кому найперше потрібна допомога.  Вони забрали пораненого чоловіка для подальшого лікування.

Шукали хлопчика і… кота

—Потім жінка була з осколком у нозі, їй теж надала допомогу, — продовжує розповідь Каріна. — Вона мала більш стабільний стан, ніж чоловік з пораненням голови. Схоже, вона пережила мікроінсульт. Бачила, що у неї перекошене обличчя. Вона дуже хвилювалася і ледве трималася на ногах. Повторювала, що загубила дитину, коли вибігали з будинку під час обстрілу. Сказала, який будинок і який у них під’їзд. І ось коли лунають постріли, коли чути гул шахеда, якого намагаються збити, я біжу шукати той будинок на Магістратській. Розпитую людей, чи не бачили дитину. Якусь дитину знаходжу і вже готова забрати її, щоб показати пораненій жінці. Аж тут інша жінка каже, що це її дитина. Розчарована повертаюся назад, бачу, біля пораненої жінки стоїть підліток. Вона каже, що це її син, дякувати, знайшовся і тепер вона спокійна.

Запитали Каріну, скільком вона допомогла під час обстрілів?

—А кота можна брати до уваги? — усміхається у відповідь і каже: «Люди попросили допомогти розшукати кота. Серед тих чотирьох, хто відгукнувся, була я. Шукали приблизно 40 хвилин. Знайшли. З котом все добре. Жодної подряпини. Вдало замаскувався. Коти живі істоти. Вони теж хочуть жити, як і люди. Скільком людям я допомогла? Двом із серйозними травмами, це чоловік і жінка з осколками. Зверталися також ті, хто скаржився на біль у серці, чи головний біль. Їм теж допомагала.

Не бачу себе у цивільній лікарні

Під час розмови у коледжі із заступницею директора з виховної роботи Марією Шостацькою, вона розповіла, що Каріна мріє стати військовою.

—Є таке бажання, — говорить Каріна. — Хоча я ще не впевнена. Але точно знаю, що не бачу себе у цивільній лікарні. Я буду працювати у медицині, допомагати людям, але не у цивільній лікарні. Думаю над варіантами: або у військовому шпиталі, десь в реанімації, можливо, на евакуаціях. Мені потрібен рух. У нас війна, маю допомагати людям, виключати емоції і робити те, чого навчили у коледжі. Медицина це про холодний розум. Треба знати, що ти робиш, для чого ти це робиш і як правильно маєш зробити.

—Чи відчувала я страх, коли надавала допомогу під час обстрілів? — перепитує співрозмовниця. — Коли недалеко вибухнув шахед і мене оглушило, то так, трохи було страшно. Після того, як оговталася і чітко знала, що треба робити і почала надавати допомогу, тоді вже не було страшно. Спала я після того погано, про це скажу чесно.

Вінничани розслабилися, думають, що війна десь далеко

—Що б ти порадила вінничанам після того, як місто пережило шахедну атаку 24 березня? — запитали у Каріни Олєйнік.

—Вінничани дуже розслабилися, — каже вона. — Бачу це у порівнянні з Києвом. Часто доводиться їздити у столицю. Різниця, на мою думку, суттєва. У нас вважають, що війна спершу прийде, постукає у вікно і попередить: мовляв, не забудьте купити турнікет, аптечку, інші необхідні засоби, бо завтра на вас полетять шахіди або ще страшніше — ракети. Необізнаність декого з людей просто вражає. Під час згаданих обстрілів шахедами, коли бігала під будинками,  шукала хлопчика, побачила жінку з немовлям на руках. Знаєте, де вона стояла? Тулилася до стіни будинку. Попросила відійти. Нагадала, що може полетіти скло і тоді вже ніщо не врятує від біди.

Кожен з нас мав би пройти курси з тактичної медицини. Хоча б турнікети і аптечки мати при собі. Це точно може врятувати життя у критичній ситуації.

Вона дуже сильна духом

—У Каріни непроста доля, — розповідає заступниця директора коледжу Марія Шостацька. — Але вона настільки сильна духом, що зуміла здолати такі труднощі, які не під силу для багатьох дорослих. На вигляд тендітна, а насправді сильна особистість. І дуже активна. Ще не отримала диплома, а вже має багато подяк від хворих у шпиталі. Її знають у низці волонтерських організацій. Не тільки у Вінниці, а й у Києві, куди їздить на вихідні, чи у свої вільні дні. Вона старанно виконує доручення. На Дні відкритих дверей демонструвала, як надавати першу невідкладну допомогу.

Вона знаходить час для заняття танцями. Виступає на сцені  час заходів, які проводять у коледжі. Знаю, що пише вірші.

Бере участь у різних громадських акціях. Її включали в одну з груп молодіжних активістів, які долучалися до підготовки проекту закону. Їх запрошували на зібрання у Верховну Раду. Є фото, де Каріна долучилася до такої важливої справи. Знаю добре Каріну, тому упевнена, що у майбутньому ми ще не раз почуємо про неї і її добрі справи.

Слово «тато» вирвалося при першій зустрічі з прийомними батьками

Спілкуватися з Каріною було легко. Вона щиро висловлювала думки. У її серці багато доброти у ставленні до людей. Поталанить тому, кому надаватиме допомогу така медикиня! Це правда. Під час нашої розмови Каріна згадувала про батька. З сумом в очах. Казала, що він помер від важкої хвороби.

Це від нього у мене така наполегливість і старання, каже дівчина. Тато виховував простим, але доступним методом. Якщо провинилася, вигадав незвичне, як для дівчинки, покарання: відтискатися від підлоги. Тепер це  допомагає мені. Скільки можу відтиснутися? Разів зо тридцять. На турніку підтягуюся разів десять.

Вона тільки батька згадала, більше нічого не говорила про сім’ю. В Інтернеті знайшли, як Каріна брала участь у проекті «Поговори зі мною». Написане вразило до сліз. Неспроста викладачка коледжу говорила, що її студентка сильна духом.

—Жила в будинку дитини з восьми місяців, а з шести років виховується у прийомній сім’ї, — йдеться у розповіді про участь Каріни у згаданому проекті. — Каріна не знає, яким було перше слово у її житті. Вона потрапила до будинку дитини у тому віці, коли діти ще не говорять. Скільки себе пам’ятає, була не дуже говірка.

На першій зустрічі зі своїми прийомними батьками Каріна одразу назвала тата —  «татом». Якось вирвалося само собою. А от щоб звернутися до мами, словом «мама», дівчинці знадобився цілий рік перебування у прийомній родині. Тоді вона уперше заплакала. Тоді також плакав і тато.

—У дитячому будинку нам не дозволяли плакати. І вперше я заплакала у прийомній родині, коли вимовила слово мама, — розповіла дівчинка під час участі у проекті «Поговори зі мною».

Ще один фрагмент з розповіді дівчинки на проекті.

У родині Каріна уперше в житті відсвяткувала день народження з іменним тортом, читаємо далі розповідь. До того вона взагалі не знала і не бачила, що таке торт. Пригадує, як відмовлялася, не хотіла куштувати, поки їй не розповіли з чого він готується і як готується.

Батьки навчили її писати, читати, нових слів, яких вона раніше не чула. Вона вдячна їм за терпіння, адже коли навіть перепитувала все по 2,3,4,чи 5 разів, вони спокійно пояснювали та ніколи не кричали.

На перший дзвоник у медичному коледжі Каріна прийшла з прийомними батьками. Так розповіли у коледжі. Що сталося далі, адміністрація не стала пояснювати. Тільки уточнила, що дівчина до свого повноліття перебувала під опікою начального закладу.

Ятрити душу розмовами на таку непросту тему автори публікації не стали.

«Приємно було познайомитися з тобою, Каріно!» — сказали на прощання нашій співрозмовниці. І це істинна правда. Як і правда те, що ми не раз ще почуємо про гарні вчинки нашої героїні.

Читайте також:

«Навіть на пляжах є укриття»: як вінничанин в Ізраїлі рятується від обстрілів під час війни з Іраном

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.