«Казали, що везуть на розстріл, а потім повертали назад і сміялися з нас»: що розповів звільнений з полону

Усіх наших військовополонених росіяни морять голодом — про це говорить кожен, хто переніс жахи російської неволі / фото з сайту Вінницької міськради

• У другій половині липня з російського полону визволили п’ятеро військовополонених вінничан.
• Їхні розповіді вражають нелюдським ставленням росіян — усіх полонених утримують впроголодь.
• Ось фрагмент однієї з таких розповідей: у ній не йдеться про катування, але від почутого хочеться плакати.

Звільнений з полону син розповів мамі, як росіяни обманювали їх багато разів з обміном. Бувало, говорили збиратися на обмін, а насправді не мали наміру це робити. Інколи казали, що везуть на розстріл, а потім повертали назад і сміялися. Чи не кожне слово військового, сказане ним мамі, викликає хвилювання.

Цю розповідь опублікувала наша читачка Оксана Макаренко. Вона не називає прізвище визволеного з російських казематів військового, але важливо інше — хлопець розповідає, як насправді варвари століття утримують наших полонених і як ставляться до них.

— Ми до останнього не вірили в обмін, бо вони нас так дурили, так знущалися, — говорить хлопець. — Возили і на розстріли, і на обміни. А потім вертали назад і сміялися з нас. І коли зайшов військовий в бусік і сказав: «Ви вдома, хлопці, Слава Україні!», я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда. І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали, і потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали, я твій номер забув, мам, уявляєш, ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну, як в дитинстві ти мене вчила: «Мене звати..., я живу..., телефон мами». Хлопці плакали, а я ні.

А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там їжа, мам. Там на кожному столі по три миски різного. Я не знаю, я за місяць в полоні стільки не їв. І запах супу. В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супу аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися, мамо, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все. І руки ж трусяться.

А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно...

Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню — їж, каже, дитинко, я ще принесу. І отут я заплакав. Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми майже всі такі — їмо і плачемо. А суп, мам, я смачнішого в житті не їв. Ти ж не ображаєшся, мам?..

Ось як на розповідь відреагувала Альона Клименюк з Уланова. Її син Руслан загинув у бою на Донеччині.

— Мені болить, що син загинув, — каже пані Альона. — Але думки про можливий його полон і знущання доставляють не менший біль. Часом, прочитавши про знущання над полоненими, ловлю себе на жахливій думці: може, краще, що Руслан загинув миттєво і не зносив нелюдських тортур? Хтось скаже, що я черства. Але я плачу за кожним, хто страждає від цієї війни. Навіть зараз, прочитавши цей допис і пишучи ці рядки, втираю очі й носа.

Нагадаємо, що загалом 17 липня 2024 року Україна повернула 95 військовополонених.
 

Читайте також:

«Син загинув у бою, а його записали у зниклих безвісти». Що говорять батькові про повернення тіла

Хмільницький військкомат передав вісім дронів захисникам з 225-ї окремої штурмової бригади

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.