Карусель без «рускіх» героїв: як мисткиня перетворила радянський атракціон на українську казку

Альона Черніюк

Оновлена, але з душею минулого: у Центральному парку Вінниці нове життя отримала легендарна карусель, яка вже 77 років дарує радість дітям.
Колись вона крутилась під образами з радянських казок, а тепер розповідатиме малечі знайомі з дитинства українські історії.
Як обирали сюжети та що змінювали у процесі роботи? Запитали у художниці Ірини Прокопчук.

Найстаріший атракціон у парку імені Миколи Леонтовича працює ще з 1948 року. Його технічне серце — редуктор від справжнього танка. Історичний об’єкт, який у документах досі фігурував як «руська карусель», нарешті звільнили від радянських кліше. Тепер замість «чужих» героїв на каруселі з’явилися Пан Коцький, Івасик Телесик, Котигорошко та інші персонажі з українських народних казок.

Культурна самоідентифікація є важливою частиною боротьби за своє, зазначив керівник Дирекції парків та дозвілля громади Олександр Мельник. За його словами, було проведено декомунізацію не тільки в назвах, а й у візуальному наповненні. Настав час, щоб наші діти зростали з образами рідної культури.

Журналістка «20 хвилин» поспілкувалася з Іриною Прокопчук — художницею, яка подарувала нове обличчя цій каруселі. Її пензель зробив атракціон не просто яскравим, а глибоко українським, сповненим образів, знайомих кожному з дитинства.

— Це була ініціатива Дирекції парку, — розповідає Ірина. — Вірніше, спочатку мені зателефонував знайомий і запитав: «Ти можеш таке зробити? Тут така ситуація — є стара карусель, на ній російські казки, а хочуть переробити все на українські». Я відповіла, що займаюся подібним, але, звісно, треба приїхати й побачити все на власні очі. Подивитись, пощупати, як то кажуть. Через кілька днів я уже зустрілася з представниками парку і ми обговорили ідеї щодо подальшої роботи.

На другу зустріч я прийшла вже з ескізами і підготувалась до довгого пояснення концепції. Але, по суті, нічого пояснювати не довелось. Усі були задоволені, переглянули і сказали: «Чудово, починаємо. Що потрібно з матеріалів для початку роботи?»

— Як довго уже працюєте над каруселлю?

— Почали три тижні тому. Зараз усе на завершальному етапі. Планую закінчити буквально за два дні.

— До Дня захисту дітей, так?

— Так, ми орієнтувалися саме на це свято. Хоча, якщо чесно, я сподівалась упоратися швидше. Спершу сама собі визначила термін у два тижні. Один сегмент каруселі можна розписати за день. Але, як завжди, втрутилась погода. Коли дощ і вологість, фарба просто не сохне. Немає сенсу працювати, бо вона висихає дуже довго, може потекти або деформуватися. Через це, коли лили дощі, я змушена була робити перерви.

— Розкажіть, як проходив сам процес. Ви замальовували старі малюнки чи знімали їх повністю?

— Перший тиждень був повністю присвячений підготовці. Спочатку я вимила карусель, кожен сегмент, бо це ж вулиця, пил, вітер. Потім трохи зачистила поверхню, де потрібно — зашкурила, погрунтувала. Далі всі старі зображення замалювала білим, щоб створити чисту основу. Так і мені зручно, і видно, де вже зроблено, а де ще ні.

— Як ви обирали сюжети для малюнків? Хтось підказував чи самі вирішували?

— Обирала за власним вподобанням. Хотілося, щоб казки були впізнаваними, цікавими для дітей і водночас візуально яскравими. Замовники мені довірилися, жодних коректив не було.

— Але ескізи ви готували, так?

— Завжди готую ескізи. Замовник має уявляти, як усе виглядатиме. Та й у моїй голові одне, а в інших може бути зовсім інше бачення. Комусь хочеться щось простіше, хтось уявляє це зовсім інакше. Тому я створюю ескізи в графічних редакторах і навіть накладаю їх на фото каруселі. Так простіше візуалізувати кінцевий результат.

— Чи змінюється щось у процесі малювання?

— Безперечно. Ескіз — це лише начерк. Коли починаєш працювати на реальній поверхні, усе оживає. Змінюєш кольори, додаєш або прибираєш деталі. Я орієнтувалася на ілюстрації з українських казок. Деякі з них я навіть перечитувала, щоб найкраще передати потім сюжет в зображені.

— А кольори? Вони залишилися такими, як у ескізах?

— Частково. Коли художник один, то палітра одна. Усі малюнки виконані в єдиному стилі, щоб карусель виглядала як цілісний об’єкт, а не набір випадкових фрагментів.

Ірина Прокопчук каже, що для неї цей проєкт особливий. Адже мова йде не лише про мистецтво — це внесок у велику справу повернення української культури у публічний простір.

— Це не просто розпис. Це спосіб говорити з дітьми мовою казки, мовою нашої ідентичності. Повернення своїх образів у наше щоденне життя — дуже важливо сьогодні, — ділиться художниця.

Мистецтво, сповнене душі

Ірина народилася у Вінниці. Свою творчу дорогу розпочала в дитячій художній школі, яку й досі згадує з особливою теплотою. Згодом здобувала освіту у столиці — вивчала дизайн інтер’єрів. Та, як зізнається, серце завжди залишалося з малюванням.

Сьогодні Ірина Прокопчук займається художнім розписом, створює ілюстрації до книжок, метафоричних карток, бере участь у виставках не лише у Вінниці, а й в інших містах України.

— На початку року відбулася моя крайня виставка, — розповідає мисткиня. — Це була презентація дитячої книжки, яку я ілюструвала для Світлани Кравінської. У ній зібрані дитячі казочки.

Презентація книги «Чарівна свічечка» відбулася у лютому. Це ще одне яскраве свідчення того, наскільки Ірина захоплена дитячими темами.

Вона розповідала:

«Ця книжечка — справжня скарбниця казок, що складалися щовечора перед сном. До кожної історії я створила детальні ілюстрації — близько сорока листів, де слово оживало у лініях, що перепліталися у чарівні сюжети. Було багато роботи — правки, конкурси, затвердження, місяці у видавництві, поки книга побачила світ. Але кожна витрачена хвилина, кожне зусилля варті того, щоб подарувати дітям справжню казку.»

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Ірина Прокопчук | художниця • графік 🇺🇦 (@irina.prokopchukk)

А перед тим була виставка в музеї Коцюбинського. Ще раніше, минулого року, ми показували проєкт, присвячений темі вікон. Там теж була велика експозиція.

— Вікно з бабусиної хати, з села Кривошиї. Здається воно тихенько чекало коли я задумаю виставку.. хто зна скільки часу, стоячи та припадаючи пилом в коморі. Символічно, робота зветься «Родинне дерево». Тут дві хати, де я проводила літо і дві родини, які плекали своє родинне дерево, вкладали зміст, традиції, душу, лобов. Гадаю в них все вийшло, — так писала Ірина у себе в Instagram про одну з робіт цієї виставки.