«Чого ти плачеш? Війна надоїла, мамо». Під час евакуації в дорозі помер батько двох дітей

Пані Олена, переселенка з Херсонщини, яка в дорозі поховала чоловіка, просила не показувати їхніх облич

• Історія сім’ї херсонських біженців, які в дорозі поховали рідну людину.
• Їх будинок знищили першим, потім не стало маминої хати, далі втратила житло сім’я брата.
• У селі, де вони жили, майже не залишилося вцілілого будинку.
• У Вінниці добре, але всі вони хочуть додому.

Про сім’ю біженців з Херсонщини журналісту 20minut.ua розповіла педагог-психолог Тетяна Воєвода.  

Каже, її до глибини душі вразила доля жінки і двох її дітей: хлопчик готується йти в четвертий клас, дівчинка на два роки старша. Пані Тетяна познайомилася з ними під час занять з переселенцями, які проживають в одному з гуртожитків. Були серед них Володя і Богдана. На заняття з психологами вони щоразу приходили з мамою пані Оленою.

Професіоналу-психологу, як кажуть, забракло слів, коли почула проте, що випало на долю цих діток і їхньої матусі.

Пані Олена погодилася зустрітися з журналістом. Щоправда, попросила не називати їхнє прізвище і не показувати фото з обличчями. Призначили зустріч на улюбленому місці її сина Володі.

Хлопчик марить Сонячною системою

Біля фонтана на Космонавтів хлопчик залишався б цілими днями. Так він сам зізнається. Йому подобається спостерігати за зображенням планет Сонячної системи.

Мама усміхається і пояснює:

— Років зо три тому дитина зацікавилася планетами і відтоді це його улюблена тема. Йому подобається все, що пов’язано з планетами. Він дивиться розповіді в Інтернеті, малює планети на малюнках. Він знає про них більше, ніж знаємо ми з донькою.

Хлопчик демонструє свої знання. Каже, є планети-гіганти, а є карликові. Після цього називає їх. Робить це так швидко, що неможливо встигнути запам’ятати. Спершу планети-гіганти, потім — планети, які називає карликами.

— А ще є супутники  планет, астероїди, комети, о-о, скільки там усього є! — каже малий і піднімає голову до неба.

— У Володі таке захоплення виникло тоді, коли я вчила урок про Сонячну систему, — говорить сестра хлопчика Богдана. — Він присів біля мене. Я йому трохи розповіла. Він уважно слухав і просив розповідати більше і більше. Ще до школи не ходив, а вже знав напам’ять назви планет. Відтоді його не спинити. Просить книжки купити, малює планети, де тільки щось почує на цю тему, буде слухати, чи дивитися, або читати, його вже не відірвеш від того заняття.

— Володя, яка твоя улюблена планета? — запитує сина мама.

— Юпітер, ти ж знаєш, мамо, — говорить хлопчик. — Чому? Бо він великий. І я великий.

Володя знову зупиняє погляд на фонтані. Показує пальцем по черзі на зображення планет і називає їх. Потім просить маму зробити паперовий кораблик. Пані Олена нарікає, що нема паперу. Вириваю листок з блокнота — через хвилину малий поспішає до води, щоб пустити по ній кораблик.

У перші дні жахалися кожного звуку

У Богдани своє захоплення — їй подобаються тваринки. Однак про них дівчинка розповідає з меншим ентузіазмом, ніж її брат про планети. Для цього є причини.

— Два наші котики і собачка залишилися в селі, що з ними, не знаємо, — з сумом в голосі каже дівчинка.

У гуртожиток, де вони нині мешкають, інколи приходять волонтери з підліткового клубу VinSmart. Приводять з собою собачку. У гуртожитку немало дітей. Більшість з них збирається біля чотирилапого.

— Песик такий класний, такий розумашка, — каже Богдана. — Він знає команди і виконує, якщо ми його просимо про це. Він подає нам лапку. Ми його годуємо.

Пані Тетяна тішиться переміні, яка відбулася в дітей за час їхнього перебування у Вінниці. У перші дні вони жахалися від кожного гучного звуку автомобіля, автобуса, не кажучи про мотоциклів байкерів.

Весь цей час з дітьми працюють психологи. Мама водить їх на заняття з малювання, ліплення з пластиліну, інші захоплення. Їх організовує одна з волонтерських організацій у «Мегамолі». З нею теж працює психолог.

Гул танків й автомобілів зі знаком Z, яким окупанти «прикрасили» свою техніку, обстріли, автоматні черги, приліт боєприпасів — все це не минуло безслідно ні для дитячої, ні для дорослої психіки. А смерть батька…

— Вчора Богдана плакала, довго плакала, я не могла її заспокоїти, не могла допитатися, що сталося, — розповідає мама дівчинки. — Через деякий час, коли вже знесиліла від плачу і схлипувань, зізналася, чому плаче. «Мамо, мені вже надоїла ця війна».

Не наблизитися до місця, де стояв будинок

Їхнє село Олександрівка декілька разів переходило з рук в руки: від окупантів до українських військових. Пані Олена каже, був час, коли в одній половині села перебували підрозділи ЗСУ, а в іншій — російські агресори.

Вони виїхали в сусіднє село Станіслав. Там було трохи спокійніше. Це невелика відстань, менше десяти кілометрів. Вона з чоловіком і двома дітьми, а також брат з дружиною і дитиною. Мама залишилася, вона постійно переховувалася від обстрілів у погребі.

— Після того, як ми виїхали, мама подзвонила і сказала, що у неї для нас погана новина, — розповідає пані Олена. — У наш будинок був приліт. Його розбило повністю.

Жінка каже, вона там виросла, її батько облаштовував будинок, прокладав у ньому водяне опалення, туди її привозив з пологового чоловік, спершу з донькою, потім з сином, там вони росли, там вона була щаслива зі своїм чоловіком…

— Я не зможу тепер наблизитися до того місця, —  каже жінка. — Моє серце не витримає. Навіть якщо повернуся в село, обмину те місце іншою дорогою. Мені не стане сил підійти туди і дивитися на руїну.

Житла нема, та все одно хочуть додому

Брат Олени, який також перебрався до нашої області, нині проживає з дружиною і дитиною в селі, щоразу заспокоює її. Каже: ми все відбудуємо і ваш будинок, і мій, і мамин, тільки б скоріше військові вигнали окупантів з нашого села.

— Мій брат оптиміст, у нього вистачає сил на такі слова, — каже пані Олена. — Дякую йому за підтримку. Але не уявляю, як я можу повернутися з двома дітьми на руїну. Хоча не раз чула від людей, таких, як я, що вони хочуть більше всього повернутися додому. Навіть якщо уже нема житла. Будинку нема, а повернутися додому хочуть.

У їхній Олександрівці не залишилося жодного вцілілого будинку. Зруйновано школу, Будинок культури, інші заклади.

Рублі обмінюють на гривні

Сусідньому Станіславі вони жили у знайомих, але там теж було неспокійно, там теж лунали вибухи. Зі Станіслава орки йшли в наступ на їхню Олександрівку, де залишилася мама. Коли вже і в неї на подвір’ї вибухнув снаряд і з будинку повилітали вікна й двері, розвалилася стіна, вона теж змушена була добиратися в Станіслав.

Співрозмовниця каже, що мамі дозволили тимчасово жити знайомі, які виїхали зі Станіслава. Нині вони час від часу розмовляють по телефону. У селі є місце, де є зв'язок.

Мама розповідає дочці, що пенсіонерам окупанти дали трохи своїх рублів. Але люди несуть в магазин гривні. На українські гроші дешевше купувати. Співрозмовниця не знає, як їх обмінюють. Знаходяться такі.

— Мама казала, що буханець хліба коштує 23-24 гривні, а за рублі обійдеться дорожче, то люди не хочуть платити більше, — розповідає пані Олена.

В окупованому селі ходить гривня, хоч окупанти нав’язують свої рублі.

Пройшли 52 блокпости від Херсона до Кривого Рогу

У Станіславі вони довго не затрималися. Хвилювалися більше не за себе, а за дітей. Великою проблемою була хвороба чоловіка пані Олени. Його допікали болі від онкологічного захворювання. Ходили по людях запитували, чи нема в кого знеболювальних. Планували добратися на підконтрольну територію, аби звернутися в онкологічну лікарню.

Стан хворого все більше погіршувався. І вони зупинилися в Херсоні. На жаль, рятувати 48-річного чоловіка не вдалося. Місце для поховання знайшли в одному з сіл поблизу Херсона. Чужі люди допомогли поховати.

— Чи знайду зараз могилу? — перепитує пані Олена. — Буду шукати. Бо ж тільки один раз була на тому цвинтарі.

Далі вони добиралися на Дніпропетровщину. Їхали двома автомобілями. У тій, де була Олена з дітьми, вмістилося дев’ятеро людей.

Чому обрали Вінницю? Бо тут проживає жінка з їхнього села. Місто не розчарувало, кажуть. Дуже гарне, затишне, чисте. І люди добрі.

— Мені тут подобається, — каже пані Олена. — І дітям теж...
 

Читайте також:

«Україна шляхетніша, розумніша і краща за росію». Лист 11-річної італійки до наших бійців на фронт

Рідна людина не прийшла додому? Щоб подати в розшук, не треба чекати три доби

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.