«Бувало, поранений кричав «Добий мене!»: командир відділення санроти помер на бойовому посту

• Вінничанин Павло Березовський вирушив на фронт навесні 2022-го у складі автомобільної санітарної роти, яку сформували у Вінниці.
• Його серце не витримало побаченого і почутого на фронті: людей з відірваними руками і ногами, криків поранених, дехто з яких просив добити його, аби не мучитися.
• Командир відділення санроти Павло Березовський помер на посту під час чергування.
• Яким він був? Про це журналіст «20 хвилин» запитав його дружину і тих, хто знав Павла.

«Знала б ти, як я втомився за ці чотири роки війни!» — говорив Павло дружині пані Тетяні під час останнього приїзду додому.

За тиждень перед тим, як його не стало, йому дали відпустку. Всього на п’ять днів. Дружина каже, цього разу Павло дуже поспішав зробити всі справи.

—Зазвичай, йому треба було нагадувати, що мав зробити, — розповідає пані Тетяна. — А тут сам брався за діло, запитував, що ще не зроблено.  Як ніколи раніше, зробили все, що запланували. Мабуть, Паша щось відчував.

Після тієї останньої відпустки прощалися з тривожними відчуттями. Спершу Павло довго не відпускав з обіймів сина Станіслава, хлопцю уже 17. По-чоловічому тиснув йому руку. Пригорнув дружину і каже: «Я так не хочу їхати від вас!».  А тоді обернувся — і пішов.

Через п’ять днів після того, як він поїхав, Тетяну розбудив телефонний дзвінок. Годинник показував за п’ять хвилин до першої ночі. Вона почула голос командира Павла. Той сказав: «Паша помер на бойовому посту, під час чергування». Вона слухала і не могла зрозуміти: чи це не сон?

Серце Павла Березовського, командира відділення 10-ї окремої автомобільної санітарної роти, зупинилося 16 серпня 2026 року у Дніпрі.

«Бувало, йдемо по вулиці, а він каже: «Дивись, Таню, це моя робота»

Пані Тетяна багато розповідала про чоловіка. Журналіст «20 хвилин» просив її про це на початку розмови. Вона погодилася. Було цікаво слухати. З почутого постав портрет людини, яка допомагала іншим тому, бо це буда її внутрішня потреба.

Мені здається, якщо в цьому світі є люди, які його не любили, чи не поважали, то їх одиниці, говорить пані Тетяна про чоловіка. Показовим стало те, скільки прийшли прощатися з ним. Йшли, йшли, йшли…Через це священик не міг службу правити.

Якщо хтось потребував допомоги, Павло поспішав до нього. Такий випадок був навіть під час останньої короткої відпустки. Пригадую, йду з роботи, телефоную йому, щоб запитати, які має плани. Чую у телефоні кудись спішить. Каже, у кума вдома проблема, маю допомогти відремонтувати кондиціонер.   

—Це в нього від народження допомагати людям, — говорить Тетяна. — Такому не можна навчитися. Разом ми прожили 20 років. І весь цей час я бачила, як він це робить. Познайомилися ми в гостях у його племінниці. Я з нею дружила. Хоча знайомство могло статися в іншому місці, бо ж проживали на сусідніх вулицях. Павло багато розповідав про себе. Знаю, що він навчався у 30-й школі. Після школи поступив у транспортний коледж. Служив в армії. Запам’ятала, як він говорив, чим займався на службі. Проходив її на одному з аеродромів. Йому доручили заправляти киснем літаки. Їздив на спеціальній машині. Цікаво було слухати про таке.

Після армії поступив вчитися у Вінницький аграрний університет. Навчався на менеджера. Хоч мав вищу освіту, ще навчився на газо-електрозварювальника. Працював на різних роботах. Спершу у ТОВ «Синтез-Союз», на підприємстві виготовляють металоконструкції. Мав роботу у ТОВ «ЕЙРКОМ». Займався встановленням сантехніки, опалення, вентиляції, обслуговуванням кондиціонерів. На цьому підприємстві працював, поки не пішов на війну.

—Бувало, йдемо по вулиці, а він каже: «Дивись, Таню, це моя робота», — згадує слова чоловіка співрозмовниця. — Він показував дитячі ігрові майданчики, виготовляв їх. Вони є у різних частинах міста. Той, який показував, знаходиться на Хмельницькому шосе, недалеко одного з магазинів.

«Тремтіли руки, коли вперше брав сина»

—Павло був дуже гарним батьком, — продовжує пані Тетяна. — Допомагав мені у всьому. Робив це з перших днів народження сина і далі, коли хлопчик підростав, тато був з ним поруч.

Пригадую, коли дізналися про мою вагітність, я трохи засмутилася, бо хотіла народити донечку. Паша, навпаки, чекав сина. Коли уперше взяв його на руки, було видно, як вони тремтять у нього. Дуже хвилювався і дуже радів!

—Якось відпочивали на морі, — згадує співрозмовниця.  — У нас тоді ще не було дитини. Поруч знаходилася подружня пара з хлопчиком. Звернули увагу на такий епізод. Малий підійшов до мами, щось попросив у неї. Чуємо мама каже: «Не можна». Потім ще раз повторила уже голосніше. Хлопчик опустив голову, похнюпився і пішов ображений до тата. Нас зацікавила ситуація, думаємо, чим вона закінчиться. Чуємо, дитина вигукує на радощах: «Тато дозволив мені!».

Ми тоді переконалися на чужому прикладі, що це неправильно, так не має бути. Прямо там, на пляжі, дали одне одному слово, що не будемо так робити. Будемо разом узгоджувати. У нас діяло правило: син підходить, наприклад, до мене, щось просить, я кажу, треба у тата запитати, і навпаки. Потім разом обговорювали і разом вирішували, як будемо робити.

Я бачила, як до нього тягнуться наші друзі. Паша смачно готував рибну юшку, шашлик, навіть така проста страва, як картопля-пюре, йому вдавалося незвично смачною. Я вже навіть не дивувалася запитанню, яке часто чула від гостей. Вони казали: «А Паша юшкою пригостить? Ну хоча б картопелькою-пюре». Коли приходили гості, я на кухні поралася не одна. Паша допомагав. Йому дуже подобалося готувати.

Їхали три доби, а до кордону не доїхали

—Коли почалася війна, Паша умовив нас з сином виїхати за кордон, тоді багато жінок з дітьми рятувалися за кордоном, — розповідає пані Тетяна. — Він дуже за нас хвилювався. Про себе нічого не говорив, тільки про нас думав. З дому виїхали 26 лютого 2022 року. Пам’ятаю, їхали три доби, а до кордону так і не вдалося добратися. На дорогах страшне, що робилося: черги, затори були такі, що машини ледве рухалися. Поки їхали, ще сподівалися, що незабаром все це закінчиться. На жаль, цього не сталося. Врешті, вирішили, що жінки з дітьми пересядуть в автобуси, які довозять людей до кордону, а чоловіки повернуться до Вінниці. У нас в екіпажі було двоє чоловіків. Так і зробили.

Потім Паша говорив по телефону, що ще два рази так само підвозив жінок з дітьми. Це були знайомі, з деким з них дотепер спілкуємося. Наприклад, везли сестру одного з тих, хто був з нами у першій поїздці. Паша доразу їхав разом з моїм родичем. Вони мали четвертий раз їхати забрати друзів з дитиною. Так сталося, що дитина захворіла в дорозі. Треба було її повернути у Вінницю. Попросили допомогти. Але поїздка не відбулася. Їм обом вручили повістки. І вони вже наступного дня пішли у військкомат. Не ховалися, нікуди не тікали…

Евакуювали поранених

—У чоловіка пригоди почалися ще до відправки на фронт, — говорить пані Тетяна. — На збірному пункті він з моїм родичем попросилися купити цигарок і щось поїсти. А коли повернулися, їх прізвище уже мали подати у дезертири. так мені пізніше розповідав про це Паша. Поки їх не було, група поїхала. Стали чекати нового розподілу. З’ясувалося, що потрібен був механік, та ще й з вищою освітою. У Паші транспортний коледж і плюс вища освіта з аграрного. Він попросив, щоб родича з ним взяли.

Тоді у Вінниці формувалася окрема автомобільна санітарна рота. Вони пройшли навчання і їх відправили у Дніпро. Там поставили завдання евакуювати поранених. Але спершу треба було підготувати техніку, сформувати.

Паша ніколи особливо нічого не розповідав. Говорив, що у нього все добре. І щоразу просив не хвилюватися. Командир роти на похороні говорив, що вони у Дніпрі працювали фактично цілодобово. Робили все, щоб техніка поїхала на фронт. А далі евакуювали поранених. Згадував, яке сильне психологічне враження справили перші поранені. Пізніше звикли до страшних картин, а спочатку це було важко. Бувало, поранені кричали: «Добий мене! Куди ти везеш». Їхня рота дотепер виконує цю важку роботу.

Чоловік був на посаді командира відділення. Його два рази направляли на навчання.

Привезли пораненого без рук і ніг

—За кордоном ми почувалися не дуже добре, хоч там не чули сигналів тривог, не було вибухів, але се одно хотілося додому, ближче до чоловіка, — згадує пані Тетяна. — Повернулися з сином у Вінницю, потім знову виїхали і вже вдруге повернулися назад. Пашу відпускали у відпустку, то могли бачитися.

У 2025 році військові їхньої роти потрапили під ротацію. Але це не було так, що їх відправили додому відпочити. Тільки назва була ротація. Насправді їх перевели з Дніпра у Запоріжжя у тамтешній госпіталь. От там мій Паша почорнів на лиці. таким його ми ще ніколи не бачили.

Він працював санітаром у хірургії. Такого горя надивився! У нього добре серце від народження, він усіх людей жалів, тому побачене у госпіталі його сильно вразило.

Одного разу він мені розповідав, що привезли хлопця без обох кінцівок рук і так само без обох ніг. таке навіть уявити страшно! Пригадую, Паша каже: «Таня, як же йому тепер жити? Він же нічого сам не може робити, розумієш, ні-чо-го». Він коло цього хлопця ходив, як коло маленького сина. Дуже переживав за нього. Напевно, від того хвороба серця розвинулася, через те так рано пішов від нас.

Два мої колекціонери

—Ще мій чоловік любив гарну музику, особливо йому подобалося якісне звучання, — згадує пані Тетяна. — Для цього Паша колекціонував аудіоапаратуру і колонки. Бувало, я вже говорила, що в будинку стільки колонок, що скоро для нас місця не залишиться, тільки колонки стоятимуть. Останнє його придбання — програвач для платівок.  Він довго шукав таке. Знайшов у Дніпрі, купив і привіз додому. Платівки також збирав. Де їх зараз знайдеш? Коли це почалося? Паша казав, ще з шкільних років колекціонує.

Взагалі він міг все полагодити. Як кажуть, рукастий чоловік. Якщо чогось не знав, шукав в Інтернеті, брав паяльник і починав робити. Часто друзі знаходили його за цією роботою у гаражі. таке вміння знадобилося на війні. Коли треба було щось в автомобілі полагодити, Паша закачував рукава і брався за діло.  

Щоправда, любив не всяку роботу. Ремонти йому не додавали настрою. Штукатурити, фарбувати казав, це не для його рук справа. Але електропроводку у будинку зробив сам. Та ще й так, як я це просила.

—Другий мій колекціонер — син Станіслав, — продовжує розповідь співрозмовниця. — Йому вже 17 років. Навчається у коледжі університету харчових технологій. Він з дитинства збирає фотоапарати. У нього з татом були всі справи. Тато йому допомагав колекцію збирати. І не тільки фотоапарати, а й об’єктиви до них, спалахи. Він уже має гарні світлини. Тато йому давав пораду, щоб не просто натискав на кнопку, а знав технічну сторону процесу фотографії. Розумів технічні вимоги.

—Пам’ятаю, як вони умовляли мене купити новий об’єктив для портретної зйомки, — говорить Тетяна. — Наскільки я зрозуміла, об’єктив надзвичайно складний, і в нього налаштування складні, може працювати тільки за певних умов, але хлопці перемогли. Паша говорив так: дитина цим займається, їй цікаво, тому треба підтримати.

«На фронті не поправишся, тут навіть поїсти нема часу»

Відома волонтерка Олена Верлан одна з тих, хто добре знав Павла Березовського. Вона безпосередньо готувала бійців 10-ї окремої автомобільної санітарної роти.

—Це була перша група, яку ми, госпітальні волонтери, допомагали споряджати на фронт, — розповіла журналісту «20 хвилин» пані Олена. — Павла Березовського любили викладачі, які готували групу. До нього гарно ставилися одногрупники. Комунікабельний, щирий, завжди усміхнений, готовий підставити плече, чи подати руку іншому — ось таким він запам’ятався під час навчання.

Навесні 2022-го Павло одним з перших вирушив на фронт у складі сформованої у нас 10-ї окремої автомобільної санітарної роти.

А потім постійно підтримували їх, переживали за них, зустрічали під час волонтерських поїздок.

Пам’ятаю, як ми привезли хлопцям свіжу полуницю. Паша жартував: «На фронті не поправишся, тут навіть поїсти нема часу, а ще й волонтери зі своїми вітамінами!»

Таким він і залишився в моїй пам’яті — усміхненим, живим, із добрим гумором навіть там, де було зовсім не до жартів.

Він вивозив поранених. Рятував. Бачив те, чого не повинна бачити жодна людина. Ніс на собі чужий біль, страх і життя, які треба було встигнути врятувати.

16 серпня 2026 року під час виконання службових обов'язків зупинилося його серце.

—Я не знаю, скільки всього залишилося в його серці після цих років війни. Знаю лише, що воно билося за інших до останнього.

Павло, ти назавжди залишишся добрим, усміхненим Пашею, якого ми колись проводжали на фронт і якого так чекали побачити знову, — каже з сумом у голосі Олена Верлан.

Вічна пам’ять і вічна Слава сміливому оборонцю країни, який заради порятунку інших не шкодував ні сил, ні здоров’я. Щирі співчуття рідним, друзям, побратимам Павла Березовського.

Вас може також зацікавити:

Убивця орендував квартиру у домі, де жив розвідник: через 9 років помстилися за генерала з Вінниці

«Під’їхали на лівих номерах»: як капітан з ТЦК бусифікував пораненого лицаря ордена «За мужність»

«Коли мені вже буде 18, щоб йти бити кацапів». Книга про Сашу Постернака, який загинув у 19 років

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google