«Коли мені вже буде 18, щоб йти бити кацапів». Книга про Сашу Постернака, який загинув у 19 років
- «Позивний «Бадабум» — так називається книга про одного з наймолодших захисників — Олександра Постернака, яку презентували на його батьківщині у Теплику.
- «Коли вже мені буде 18, щоб йти бити кацапів!», — не раз говорив Сашко.
- Про коротке, але яскраве життя розповідають у книзі рідні, побратими, друзі, однокласники.
Коли почалася велика війна, Сашкові Постернаку було тільки 17. У той час він навчався у Теплицькому професійному аграрному ліцеї. Хлопець здивував тоді багатьох: пішов у військкомат проситися на фронт. Там подивилися його паспорт і сказали: «До побачення, йди ще підрости».
— Коли вже мені буде 18, щоб йти бити кацапів! — говорив він друзям-ліцеїстам. Ці слова чула вдома мама, волонтери. Було зрозуміло, що хлопець рветься на війну.
Що він сказав мамі, коли дочекався своїх 18? Чому йому відмовили в «Азові»? Як добився, щоб взяли у бойовий підрозділ? Про все це можна дізнатися з книги «Позивний «Бадабум».
«Мамо, не кажи, що не пустиш, бо втечу»
Сашко не чекав повноліття, склавши руки. Став волонтером. Збирав допомогу і возив її нашим захисникам.
— Саша скликав нас, трохи старших від себе, і запитав, хто буде разом з ним волонтерити, — розповів його друг Максим Прісняк. — Ті, хто погодилися, їздили з ним. Він працював разом з волонтерською спільнотою Національного корпусу, а також з волонтерською організацією з Гайсина.
Під час зустрічі з військовими просився, щоб взяли до себе. Як тільки дізнавалися про його вік, відмовляли. Саша підганяв час. Спішив боронити рідну землю. Мамі казав, що хоче, аби всі ми жили у вільній країні. Тому рветься на фронт.
У книзі є епізод розмови сина з мамою пані Тетяною.
— Саша подзвонив мені на роботу, запитав, де його паспорт, — згадує пані Тетяна. — Думала, йому до лікаря треба. Прийшла додому, дивлюся, а він збирає речовий мішок. Кажу, сину, куди це ти? А він: «Мамо, тільки не кажи, що не відпустиш, бо я все одно втечу. Ти ж знаєш, куди збираюся». Щоб трохи мене заспокоїти, заговорив лагідніше: «Мамо, я хочу, щоб ми жили у вільній країні, а не були під кацапами».
І він поїхав. А мама не переставала сльози витирати. Молилася, просила Всевишнього, аби захистив її кровинку.
Син сказав тоді, що їде проситися в «Азов». Мама знала, що Саша мріяв бути поруч з такими патріотами, як «азовці» або «Правий сектор».
Але невдовзі сталося те, чого вона не чекала. Одного дня син повернувся. Як довго мама не відпускала його з обіймів. Нічого не розпитувала, тільки міцно пригортала до себе.
— В «Азов» Сашу не взяли, — говорить пані Тетяна. — Сказали, ще рано йти в пекло, ще молодий. Він намагався переконати, що готовий взяти до рук зброю, натомість військові залишилися непоступливі. Засумував через це син. Було видно по ньому, по його настрою. Вдома він знову взявся за волонтерство.
Мама дивилася на нього і розуміла: сина не зупинити. Материнське серце відчуває думки дитини так, як ніхто інший. Її припущення справдилися.
Через деякий час Сашко поїхав у Київ. Цього разу подався у «Правий сектор». Якщо точніше, у 67-у окрему механізовану бригаду. Нагадаємо, це військове з’єднання створено на базі Добровольчого українського корпусу (ДУК) «Правий сектор». Його сформували з ветеранів, які воювали з 2014 року.
«Зло буде покарано!» — такий девіз обрали для себе військові 67-ї бригади.
Сашко гордився тим, що став у стрій поруч з досвідченими бійцями, які вже брали участь у боях з ворогом. Уважно дослухався до них під час навчання. Ловив кожне слово. На нього, новенького, не могли не звернути увагу. Він вирізнявся активністю і вибуховою енергією.
«Ти як той бадабум!», — пожартував хтось з побратимів на адресу Сашка. Інші усміхнулися. Так це слово стало для нього бойовим позивним.
Пів року залишалося до 19-ти, як він розпочав службу солдатом у військовій частині 4123, що входить до складу 67-ї окремої мотопіхотної бригади. Служив в інженерно-саперному відділенні. Побратими розповідали мамі, що Сашко мав добре серце. Він був одним з тих, хто завжди готовий допомогти іншому. Хоч молодий, а не боявся. Така сміливість, як у нього, не кожному дана. Жінка сама це знала, бо вдома не раз чула від нього слова: «Мамо, йду, бо треба допомогти». Далі називав того, хто потребував допомоги.
Можна тільки здогадуватися, які завдання виконували бійці інженерно-саперного підрозділу, в якому служив Постернак.Мололий воїн брав безпосередню участь у боях на Донеччині. Це стосується населених пунктів Часів Яр, Святогірськ, а також Серебрянського лісу.
Вдома щодня чекали повідомлень від сина. Бодай «плюсика» на телефоні, і то вже на серці ставало спокійніше. Найбільшою радістю ставали хвилини, коли Саша телефонував, коли чули його голос…
Готувалися на завдання, коли прилетів дрон-камікадзе
Той день пані Тетяна пам’ятатиме все своє життя. Це було 27 серпня 2024 року. Тоді вона розмовляла з сином. На прощання, як завжди, радила берегти себе. Вона ще не знала, що востаннє чує рідний голос.
З сумом у голосі жінка згадує, що 28 серпня син уже не виходив на зв’язок. У її серці з’явилася тривога. Неспроста. Бо 29 числа того ж місяця Саша загинув. Страшну новину їй повідомили наступного дня.
Пізніше дізналася, як все сталося.
Військові розповіли, що їхня група готувалася на виїзд на завдання. У групі було троє воїнів. Вони завантажували автомобіль. В цей час у небі з’явився дрон-камікадзе. Одного з побратимів Олександра тяжко поранило, його потім лікували за кордоном. Другий теж зазнав травм, але трохи меншої складності. А Постернак…
Життя молодого воїна обірвалося біля міста Святогірськ Краматорського району Донецької області. Олександра Постернака неспроста нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. На жаль, посмертно.
Книгу написала землячка воїна
Автором книги «Позивний «Бадабум» є землячка Постернака, відома поетеса Олена Герасименко. Почалося з того, що мама Сашка звернулася до неї з проханням написати вірш на спомин про сина. Хотіла, аби його рядки були на могильній плиті.
Поетеса каже, що її до глибини душі вразила історія молодого воїна. Далеко не кожен з хлопців, чи чоловіків, готовий йти боронити землю від російських окупантів. Постернак не був схожий на них. Навпаки, уже в 17 років він просився на фронт. Патріотизм, сміливість, бажання жити у вільній країні — все це говорило письменниці, що цей хлопець особливий, що про нього мають пам’ятати земляки. Треба написати не тільки вірш, а й книгу.
Своїми думками написати книгу Герасименко поділилася з мамою Сашка. Жінка підтримала задум. Розповіла, яким був її син, чим запам’ятався у дитячі роки, у юнацькому віці.
Матеріали для книги авторка збирала упродовж восьми місяців. Цей період, а також написання тексту стали для неї справжнім емоційним випробуванням: краяло серце, відгукувалося глибоким болем, бо ж вона сама мати. Як зізнається пані Олена, емоційно непросто було переносити на папір історію Сашка Постернака, якому тепер назавжди 19!
Документальну повість «Позивний «Бадабум» видали коштом обласного бюджету у серії «Твої люди, Вінниччино. Героїчні захисники України». Редактором видання є знаний поет, журналіст, автор багатьох книг Михайло Каменюк.
Придбав вінчальні каблучки
Книгу презентував землякам полеглого воїна директор видавничого дому «Моя Вінниччина», заслужений журналіст України Вадим Вітковський.
Презентація відбувалася у Теплицькому будинку культури, де зібралися рідні, друзі, однокласники Героя книги. Участь взяла також авторка видання Олена Герасименко.
Ось що сказав перед присутніми Вадим Вітковський: «Сашко Постернак був справжнім чоловіком і патріотом з раннього віку. 15-літнім юнаком, під час навчання у Теплицькому аграрному ліцеї, разом з дорослими їздив на роботи, щоб заробити грошей. Так допомагав мамі пані Тетяні, молодшому братику. Мріяв купити квартиру, бо родина перебивалася найманими кутками, хотів придбати авто, створити сім’ю з коханою дівчиною, для цього купив весільні каблучки. У всіх його діях відчувалося, що хлопець поспішав жити. Навіть роки свої підганяв! Говорив, коли вже мені буде 18, щоб йти бити кацапів! Завчасно обрав для себе підрозділ, в якому хотів воювати. Казав, це буде або «Азов», або «Правий сектор».
— Саша, ти ще молодий, почекай трохи, — говорила йому мама.
А він на це відповідав: «Мамо, хто, як не я?». А ще казав, що хоче, аби вона, як і всі, жили у вільній країні.
З такими думками Сашко Постернак пішов боронити рідну землю.
Якби не війна, він міг багато зробити для свого селища, для країни. Так само, як багато патріотів, які поклали свої життя за незалежність рідної держави.
Вічна Пам’ять і вічна Слава кожному, хто віддав своє життя за кожного з нас, за рідну Україну. І серед них молодий хлопець з Теплика — Олександр Постернак
Вас може зацікавити:
«Прізвищ не пишіть»: гелікоптер упав на сільському подвір’ї, загинули шестеро бойових льотчиків
«Сина не стало у віці Христа»: з Португалії на Вінниччину привезли ікону Спаса Нерукотворного
Подякуй журналісту гривнею
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
