30 років тому понад 95% вінничан проголосували за незалежність держави. Який результат був би нині?
- 1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі 90,32% голосів люди підтримали Акт про незалежність держави.
- Запитали у вінничан, як вони голосували тоді і як би проголосували нині?
День Незалежності держав відзначаємо 24 серпня. Саме цього числа 1991 року Верховна Рада схвалили Акт про проголошення незалежності України. Підтвердити таке рішення треба було на всеукраїнському референдумі. Тільки тоді наша незалежність могла стати справжньою і державу могли б визнати у світі.
Вінничани показали четвертий результат
Нагадаємо коротко події того часу. Що передувало референдуму? Як він відбувався? Як голосували?
До референдуму жодна іноземна країна не поспішала оголошувати про своє визнання незалежності України.
Тому 11 жовтня 1991 року ВР прийняла рішення про проведення всеукраїнського референдуму. Його призначили на 1 грудня того ж 1991 року. До речі, у той же день відбувалися вибори Президента України. Як відомо, ним став Леонід Кравчук.
У Москві тим часом не полишали надії знову втягнути Україну у новий Союз. У жовтні того ж року до керівників нашої держави звернулися Горбачов, який формально ще залишався президентом, Єльцин, керівники деяких інших республік. Пропонували взяти участь у створенні нового Союзу.
Наше керівництво держави відповіло, що до проведення референдуму не підписуватиме ніяких договорів.
Така позиція фактично зірвала плани Москви про створення нового Союзу. Інші республіки теж вирішили взяти паузу.
Результати референдуму вразили не тільки самих українців. Загалом на підтримку Акта незалежності України висловилися 90,32% виборців.
Нагадаємо, як голосували у деяких областях:
- Тернопільська — 98,76%,
- Волинська — 96,32%,
- Черкаська — 96,03%,
- Вінницька — 95,43%,
- місто Київ — 92,88%,
- Запорізька область — 90,66,
- Дніпропетровська — 90,36%,
- Донецька — 83,90%.
Навіть у Криму проголосували за незалежну Україну 54,19% виборців, а в Севастополі ще більше — 57,07%.
Першими визнали нашу незалежність Канада і Польща
— Ваші результати просто приголомшливі, — такими словами відгукнувся на всеукраїнський референдум тодішній президент США Джордж Буш.
Якщо після 24 серпня і до 1 грудня, дня референдуму, нашу незалежність ніхто не визнав у світі, то після його проведення це зробили понад сто іноземних держав.
Першими це зробили Канада і Польща, причому, дуже швидко, уже 2 грудня, тобто наступного дня після референдуму. 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія та Литва, 5 грудня Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.
Загалом протягом двох місяців після референдуму Україну визнали незалежною понад сто країн світу.
На очах у диктора виступили сльози
У ті дні повсюди панувало велике патріотичне піднесення. Дехто справді не стримував сліз. Пригадую, сюжет по телебаченню.
Текст тоді читали диктори. На відміну від нинішніх ведучих телевізійних програм, вони промовляли тільки ті слова, що були завчасно написані на аркуші паперу.
— Україно, ти народилася! — з неабияким піднесенням сказав ці слова диктор.
Несподівано після цього у нього на очах з’явилися сльози…
Згадайте, як голосували
Журналіст 20minut.ua звернувся до вінничан згадати, як вони голосували три десятиліття тому і як відповіли б на те само питання нині: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?».
Іван Романюк, доктор історичних наук, професор Вінницького державного педагогічного університету, у 1991-му навчався у Києві в аспірантурі тодішнього педагогічного інституту імені Горького (нині Національний педагогічний університет імені Драгоманова). Проживав у гуртожитку, що знаходився неподалік від станції метро «Дарниця» , по вулиці Космічна, 5. Виборча дільниця розташовувалася неподалік у приміщенні школи.
— Такої активності і такого урочистого піднесення у людей, якими воно було у день референдуму, раніше мені не доводилося бачити, — каже Іван Миронович. — Складалося враження, що у людей виросли крила. Здавалося, що тепер країна стане іншою, кращою, що в ній стане краще жити. Це читалося на обличчях. Бачив їх усміхненими, щасливими.
Ми прийшли на дільницю кімнатою, тобто усі четверо. Так само дружно виходили з гуртожитку студенти, яким виповнилося 18 і вони мали право голосу. Звернув увагу, наскільки людно на дільниці. Стали у чергу… Знаєте, що я тоді подумав, точніше, про кого. Про свою маленьку дитину, яку ми вже виховували з дружиною. На той час синові було тільки вісім місяців. Промайнула думка: коли він виросте, знатиме іншу країну. З такою надією і такими сподіваннями опускав бюлетень у скриньку. Голосував за кращу країну для своєї дитини. Як писав Франко, хоч синам, як не собі, кращу долю…
Ще один період піднесення і гордості за нас, українців, відчув після оголошення результатів референдуму. Нарешті так само радів, коли після референдуму нашу незалежну країну почали визнавати держави світу.
Для мене, науковця-історика, зрозуміло, що 30 років для розвитку держави це дуже малий відрізок часу. З оптимізмом дивлюся у майбутнє. У моїх думках нема песимізму. Розумію, що держава могла б розвиватися швидшими темпами. На жаль, на заваді стоять внутрішні чинники. Так само, як було сто років тому у час Української революції. Тоді втратили незалежність здебільшого через внутрішні чвари. Де три українці, там два гетьмани…
Віру у краще майбутнє мені дає молодь. Як ніхто, знаю її настрої, бо ж постійно працюю зі студентами. Нинішні юнаки і дівчата трохи інші, ніж були ми у їхньому віці. Але їхні серця так само, як і наші, сповнені патріотизмом. У нинішньому році до нас на історичний факультет поступило сто студентів, сформували чотири групи. Це теж показник: у попередні роки історія не були у пошані серед молоді. Такий факт приємно вражає.
Я запитав декількох своїх студентів, як би вони голосували на референдумі про незалежність держави, якби він відбувся сьогодні. «Пане професоре, ми нашу незалежність не віддамо нікому!».
— Чи може нинішнє молоде покоління кардинально змінити державу? — запитую професора Романюка.
— Непросте запитання, — каже він. — Я точно знаю, що у нас є багато розумних молодих людей, патріотичних, активних, є молодь достойна обіймати посади у керівництві державою на різних її ступенях — від громади до кабінетів на Печерських пагорбах. Але як посісти такі місця, це вже питання. Кадрова політика у державі має бути більш продуманою…
На війну в чужу країну. Не хочу, щоб це повторилося
Петро Кирилішин, голова обласної спілки ветеранів війни в Афганістані.
Для Петра Кирилішина 1991-й рік пам’ятний ще однією подією: на зборах воїнів-«афганців» його обрали керівником обласної організації. Дотепер очолює Спілку ветеранів війни в Афганістані.
На той час він, випускник Вінницького державного педагогічного інституту, працював методистом у Палаці дітей та юнацтва імені Лялі Ратушної, що в обласному центрі. Разом з дружиною виховували двоє маленьких дітей. Сім’я проживала у гуртожитку.
— Найбільше, звичайно, думалося про дітей, — розповідає Петро Кирилішин. —Не хотілося, щоб син, коли підросте, його так само, як і мене і тисячі представників мого покоління, відправили зі зброєю у якусь країну. Якщо вже брати до рук зброю, то тільки для захисту рідної землі. Як і мої побратими, розумів, якщо не проголосуємо за незалежність, подібні експерименти над людьми можуть повторитися.
Тільки з Вінницької області три тисячі військових, переважно молодих, як кажуть, необстріляних хлопців, пройшли афганську війну. 140 з них загинули у боях, ще троє пропали безвісти. У пам'ять про них голосував за незалежну Україну.
— Напередодні Всеукраїнського референдуму з’являлися публікації про те, наскільки багатою є Україна! — продовжує Петро Кирилішин. —У них йшлося про значний економічний і людський потенціал, про великі запаси природних ресурсів, про те, що держава є житницею Європи… Такі факти додавали оптимізму. Нам, молодим, вірилося, що з таким запасом міцності стане кращим життя в незалежній державі. Адже, як писав Великий Кобзар, у своїй хаті своя правда, і сила, і воля...
На жаль, мрії не збулися. Віра змінилася розчаруванням. Державу грабували і продовжують це робити. Як каже мій знайомий, Україна не бідна, Україна пограбована. Найбільш прикро, що це розчарування торкнулося нинішньої молоді. Вражають дані соціологічних опитувань: майже половина молодих людей хотіли б виїхати з України. Крім того, війна виснажує економіку, пригнічує людей.
Незважаючи на таку непросту ситуацію, все одно не втрачаю надії на краще. Як гласить народне прислів’я, надія помирає останньою. Вірю, що буде ще і на нашій вулиці свято. Як співається у головній пісні країни «запануєм і ми, браття, у нашій сторонці». Саме тому нині, як і 30 років тому, я знову віддав би свій голос, за незалежність держави.
Читайте також:
Зарплата вінничан зросла на 2300 гривень? Така статистика нинішнього року
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Ols Kat