Ладижин і Степашки крізь віки. Що розкажуть старовинні світлини про ці населені пункти
- Вінницький обласний краєзнавчий музей опублікував черговий випуск у рамках свого online-проєкту «Наш край у поштових листівках і світлинах до 1917 року».
- Цього разу краєзнавці пропонують дізнатись минуле відразу двох населених пунктів.
- Чим дивували Ладижин і Степашки понад 100 років тому?
Працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею продовжують знайомити містян з історією нашого краю. Вони, нагадаємо, розповідають про міста й містечка Вінниччини у незвичний спосіб — за допомогю світлин і поштівок, зроблених до 1917 року.
Наразі краєзнавці пропонують фотоекскурсію до Ладижину й Степашок. Рушаємо!
«У фондах музею зберігається кілька дореволюційних світлин, пов’язаних із Ладижином, і рідкісне фото Степашківської другокласної школи, яке зробив у вигляді поштівки ладижинський фотограф А. Лерман. Відтак ми вирішили об’єднати їх у спільній публікації», — пояснюють у дописі.
Відомо, що Ладижин — це давня історична осада. Проте точний час його виникнення встановити важко — недостатньо джерел.
«Згадаємо тут лише маловідомий документ XVI століття: у 1580 році Олехно Короткий вніс до Руської метрики повідомлення про його документи, які згоріли у вінницькому замку, серед них і «лист купчий на селища, в повіті Брацлавському розташовані, а саме: на Ладижин, Гнилу Руду, Бесідки, у зем’янина брацлавського Ладижинського куплені» (Руська (Волинська) метрика. Київ, 2002. С. 305), — цитують музейники та додають. — У Ладижині був замок (руїни існували ще в 1820-х роках), а також земляні укріплення і рів (добре помітні на початку ХХ століття)».
Відродження міста
Під час Руїни Ладижин переживав не найкращі часи, та вже у період Хмельниччини спостерігається певне відродження. Так, у 1775 році (тоді власником міста був великий коронний підкоморій Вінценти Потоцький), він налічував заледве 180 дворів і 98 в передмісті, а в документах кінця XVIII століття вже фігурує Ладижинський ключ.
«Не завжди вдалі господарські інвестиції та невгамовна колекціонерська жага змушували Вінценти розпродувати маєтки, зокрема 1782 року він збув Ладижинський та кілька інших ключів своїм племінникам Потоцьким — Северину (1762–1829), політичному і державному діячеві Речі Посполитої, а згодом і Російської імперії, та Яну (1761–1815), мандрівнику, письменнику, історику, — читаємо далі у дописі. — В 1789 році Северин Потоцький викупив у брата деякі маєтності, серед них і частину Ладижина, для якого вже наступного року отримав від Станіслава Августа привілей на два чотиритижневі ярмарки на рік».
Історичні перипетії
Після анексії Поділля Російською імперією і запровадження губернського устрою, Ладижин адміністративно належав до Гайсинського повіту і мав статус містечка.
«У 1808-му Міхал Собанський набув у Северина Потоцького Ладижинський і Четвертинівський ключі. В 1823 році він збудував у Ладижині мурований костьол Успіння Пресвятої Діви Марії (освячений 1850 року), — уточнюють краєзнавці. — Того часу в містечку мешкало 654 «чоловічі душі». Міхал облаштував свою резиденцію в Ободівці, натомість у Ладижині оселився його син Людвік (1791–1837). Саме тут його і заарештовано в 1826 році як члена польського таємного Патріотичного товариства за звинуваченням у зв’язках із декабристами».
Музейники зазначають, що після звільнення він не довго насолоджувався свободою, оскільки в січні 1831-го його заслали до Пермі.
«Молодший син Міхала Готард (1802–1841) взяв активну участь у підготовці Листопадового повстання 1830–1831 років, а згодом воював у лавах повстанців під командуванням генерала Бенедикта Колишка, — йдеться далі. — Після поразки під Дашевом його схопили, позбавили чинів і дворянства з конфіскацією маєтностей, зокрема і Ладижина, та засудили на 5 років ув’язнення у фортеці, а далі на заслання до Сибіру».
Цікаво, що конфіскований Ладижин передали військовому відомству. Тоді він адміністративно належав до третього округу Києво-Подільського військового поселення (комітет і квартира окружного начальника були саме Ладижині).
А що ж було в Ладижині?
У той період у містечку відкрили школу для селянських дітей і кантоністську для солдатських дітей. Після скасування військових поселень у 1857 році Ладижин, за інформацією істориків, передали в управління міністерства державного майна.
«У Ладижині діяла поромна переправа через Буг. Вельми сприятливим для розвитку було відкриття в 1895 році станції за п’ять верст від містечка на залізничній лінії Демківка-Христинівка. У Ладижині знаходилися поштово-телеграфне відділення, камера мирового судді, станова квартира, урядницький пункт, волосне правління, — перераховують краєзнавці. — Існувала сільська лікарня (з одним лікарем), аптека, три аптечних склади, працював ветеринарний лікар. Промисловість була представлена винокурнею і трьома млинами, діяв сільський банк. На 1905 рік існували чотири заїжджі двори. Кожні два тижні щовівторка в містечку проходили базари».
Додамо, що станом на 1905 рік Ладижин налічував 1043 двори та 7762 мешканці. А конфесійну приналежність музейники пропонують розглянути за даними на 1900 рік:
- 1840 православних;
- до 100 католиків;
- близько 200 сімей юдеїв.
Крім того, там діяли дві церкви, костьол та чотири юдейські молитовні будинки.
Успенська церква
«Серед опублікованих нині матеріалів — поштівка із зображенням Успенської церкви. До її будівництва існувала дерев’яна церква Успіння Божої Матері (1721 рік), розібрана в 1854 році, — продовжуємо читати facebook-допис. — Кошти від продажу матеріалів використали для спорудження нового храму, а місце престолу старої церкви відмітили залізним хрестом на кам’яному постаменті. Новий однобанний хрестоподібний храм із дзвіницею звели в 1851–1854 роках. За свідченням Юхима Сіцінського, його будував селянин Йосип Джанюк, який служив 40 років волосним старшиною і 30 років церковним старостою, його представили двом імператорам — Миколі І та Олександру ІІ, та нагородили кількома золотими й срібними медалями. Він помер у Ладижині, похований на погості Успенської церкви».
Дізнаємось далі, що церква мала іконостас, «чудової мистецької роботи та вишуканого «різьблення, з іконами академічного живопису».
У ній зберігалася, зокрема, місцевошанована ікона, копія Четвертинівської чудотворної ікони Божої Матері. На місці її знахідки на ладижинських сінокісних ділянках на березі Бугу навпроти села Губника (на місці села Струтова, знищеного військово-поселенським начальством), збудували капличку над криницею, в якій вода вважалася цілющою, — переповідають працівники краєзнавчого музею. — Щорічно в десяту п’ятницю (від Страсної п’ятниці) до криниці відбувався хресний хід з обох ладижинських церков для освячення води і відправи».
Щобільше, у 1859 році в містечку відкрили церковнопарафіяльну школу, а в 1871-му — сільське двокласне народне училище, перетворене 1896 року на двокласне.
«З 1897 року існувала школа грамоти для дівчаток. У 1896 році Комітет піклування про народну тверезість відкрив у містечку чайну з читальнею».
Хто такий Косма Музика?
Вищезгадане Ладижинське сільське двокласне народне училище закінчив і Косма (Кузьма) Музика (1888–?).
«У музеї зберігається відповідне свідоцтво 1908 року, — розповідають у музеї. — Далі він проходив військову службу в 75-му Севастопольському полку, дислокованому з кінця ХІХ століття у Ладижині (штаб, перший і другий батальйони) і Гайсині (третій і четвертий батальйони). Після початку Першої світової війни Косму Музику перевели до 65-ї піхотної дивізії. За свідченням його родичів, у 1917-му він долучився до організації братання українців, які служили в австрійській і російській арміях, під час воєнних дій в районі міста Турки (нині Львівської області)».
Вирушаємо до Степашок
«Наразі повернемось у XVIII століття і кинемо свій погляд на живописні Степашки, — пропонують краєзнавці. — Згадуваний вище Вінценти Потоцький після поділу батьківського спадку (30 грудня 1770 року) відкупив у свого брата Юзефа деякі успадковані тим маєтки у Брацлавському воєводстві, серед них і Степашки. Село включено до Харпацького ключа».
Достеменно відомо, що у 1782-му серед багатьох маєтків, які Вінценти продав своїм племінникам Северину та Яну Потоцьким, був і цей ключ.
«У 1803 році Северин Потоцький продав Харпачку і Степашки Константи Єловіцькому (1774–1818). Єловіцькі володіли обома селами до революції, — читаємо допис. — На 1823 рік у Степашках налічувалось 342 «чоловічі душі». Впродовж 1890–1905 років кількість дворів зросла з 224 до 444, а кількість мешканців — з 1408 до 2202 осіб. На 1890 рік у селі було 1406 десятин селянської землі, 1138 поміщицької та 49 церковної».
З першої половини XVIII століття тут була дерев’яна церква з окремою дзвіницею, яку розібрали в 1857 році після спорудження нової Різдво-Богородичної церкви. Зауважимо, що цей однобанний хрестоподібний дерев’яний храм на кам’яному фундаменті, разом із дзвіницею, зберігся донині.
«У 1897 році у Степашках відкрили другокласну церковну школу, при якій діяла зразкова церковнопарафіяльна школа. Другокласні школи з’явилися в Російській імперії в 1896 році, а дозвіл на їх відкриття давала училищна рада при Синоді. За Положенням 1902 року церковні школи були двох типів: початкові та вчительські. Початкові (церковнопарафіяльні, школи грамоти і недільні) давали початкову освіту, а вчительські (чоловічі та жіночі) готували для них педагогічні кадри, — дізнаємось з допису. — Вчительські ділилися на другокласні та церковно-вчительські школи. Останні за своїм рівнем стояли вище і призначалися для підготовки вчителів церковних початкових шкіл усіх типів. До них приймали на основі вступних іспитів випускників другокласних шкіл або інших навчальних закладів, не нижчих за рівнем, віком 15–17 років. Другокласні школи готували вчителів для шкіл грамоти. До них вступали випускники початкових навчальних закладів віком 13–17 років. Навчання тривало три роки, викладали як церковні, так і загальноосвітні предмети, додатково вводилися курси іконопису, ремесла, рукоділля, сільського господарства тощо. При таких школах організовували курси вчителів церковного співу».
Публікують музейники рідкісну поштову листівку, яку, ймовірно, виготовили в одному або кількох примірниках.
«На ній зафіксовано нове приміщення Степашківської другокласної школи, як засвідчує рукописний напис на звороті. На фронтоні будинку над входом вказана дата спорудження: 1904 рік Поштівку надіслав 10 квітня 1916 року Костянтин Брердін (?) з Великодніми вітаннями завідувачу Вінницької церковно-вчительської школи отцю Володимиру Янсі та його дружині Олені. На звороті в нижньому лівому куті стоїть печатка фотографічного закладу А. Лермана. Також є два відбитки поштового відділення в Ладижині, датовані 12 квітня 1916 рік».
Про жителів Степашок
Щодо складу мешканців, то тут на допомогу прийде Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет. Точніше дані з нього станом на 1900 рік:
- 2210 українських селян;
- «не більше 10 сімей католиків-дворян і євреїв-міщан».
«Головним заняттям мешканців Степашок було землеробство, особливо культивування капусти, яку вирощували в такій кількості, що забезпечували нею майже весь Гайсинський повіт. У селі був водяний млин. Додаткові заробітки забезпечували відхожі промисли та візникування, — інформують дослідники. — В 1855 році в селі відкрито винокурню, там працювало 14 осіб (закрилася перед 1895 роком.). Що два тижні у вівторок проходили базари».
Уточнимо, що село належало до поліційного округу в Куні та Кунянської волості. Найближча залізнична станція «Ладижин» розташовувалась за 15 верст.
Слідкувати за оновленням віртуальної експозиції радимо на facebook-сторінці Вінницького обласного краєзнавчого музею.
Читайте також:
«Ave Romeo, Ave Juliet»: на сцені театру Садовського «відгриміла» прем'єра мюзиклу про вічне кохання
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
