Грабежі і самосуди: вінницькі історики розказали, чим жила Вінниця, коли тривав бій під Крутами

Валентина КИРИЛЬЧУК

Перше «пришестя» більшовиків вінничани запам’ятали надовго: терор, суцільні грабежі і оголошення «ворогом» кожного другого без жодних судів і слідства.
Яким було місто у непростий 1918 рік? Чи є імена героїв Крут, пов’язані із Вінницею?
І чим може відгукнутися нинішня тенденція скорочення уроків історії у вузах, «20 хвилин» розказали відомі вінницькі історики.

Із кандидатами історичних наук — професором Павлом Кравченком і доцентом Анатолієм Войнаровським з Вінницького педагогічного університету ми зустрічаємося на показі фільму «Крути 1918» у молодіжному центрі «Квадрат».

Після прем’єри у 2019 році саме цей сучасний український фільм, знятий режисером Олексієм Шапарєвим, найчастіше показують до роковин бою під Крутами.

— Соромно зізнатися, але про бій під Крутами я дізналася, тільки коли дочка була у п’ятому класі і вчителька у батьківському чаті написала, що 29 січня — День пам’яті героїв Крут. Почала розпитувати, хто це такі, і лише тоді довідалася про подвиг студентів, які загинули, захищаючи незалежність України, — після перегляду стрічки ділиться одна із глядачок. — Дуже шкода, що такі фільми так мало показують по телебаченню. Вони перевертають уявлення про історію України.

Відео дня

Розповідаючи про бій, що 104 роки тому відбувся біля залізничної станції Крути, вінницькі історики одностайні: це була знакова подія в історії України, яку аж ніяк не можна розглядати, як поразку. А паралелей із сьогоднішньою ситуацією в Україні — просто не злічити.

— Коли тривав бій під Крутами, у Бресті йшли переговори. Зазнати поразки у той час означало повний провал УНР. Завдяки крутянцям на кілька днів були затримані війська Муравйова, які не встигли вступити у Київ, що дало можливість евакуюватися Центральній Раді до Житомира, а головне — успішно завершити переговори у Бресті, де Німеччина і Австро-Угорщина визнають УНР і змушують більшовиків забрати свої війська з України. Адже вони добровільно ні в якому разі не пішли би, — відзначає Анатолій Войнаровський. — Причому використовувався той самий сценарій, який Росія зараз намагається реалізувати. Більшовики починають забирати свої війська і творити масу республік: Одеську, Криворізьку, Донецьку.

Новини Вінниці - фото з Грабежі і самосуди: вінницькі історики розказали, чим жила Вінниця, коли тривав бій під Крутами — Кандидати історичних наук — доцент Анатолій Войнаровський (зліва) і професор Павло Кравченко

Хаос і настрої прифронтової Вінниці

Цікавимося: а чим жила Вінниччина у період, коли під Києвом тривав бій під Крутами? Кого підтримували у нас?

— Тут аналогічні події відбувалися. Вінниця була особливою у тому відношенні, що це прифронтове місто. Лінія фронту дуже близько, тому тут знаходилося багато шпиталів, дві авіаційні частини, піхотна дружина. Де у жовтні 1917 року більшовики перемогли? У двох містах в Україні — у Харкові і у Вінниці. На кілька днів захоплюють владу, а потім військові підрозділи, які були вірні Центральній Раді, витісняють їх звідси, — уточнює Анатолій Войнаровський. — А загалом ситуація була такою, що тут був страшенний хаос: безвладдя, мародерство, беззаконня, з яким ледь-ледь Центральна Рада почала наводити лад. Та у січні тут відбувається збройний переворот і литовський полк, який був більшовизованим, захоплює приміщення Товарної біржі по Миколаївському проспекту і проголошує встановлення більшовицької влади тут.

Їхнє панування тривало до лютого. І подоляни дуже чітко запам’ятали цей прихід більшовиків.

— Грабежі, беззаконня, свавілля, самосуди, безневинно вбиті люди. У пролетаріїв, що прийшли до влади, поміщик, підприємець, священик, колишні царські службовці — всі були вороги. Той терор так запам’ятався, що коли вже більшовики знову сюди прийшли у березні 1919 року, їх вже зовсім по-іншому зустрічали, — продовжує Анатолій Войнаровський. — Хоча раніше більшовики тут користувалися популярністю, навіть у 1918 році ще була підтримка. Коли австро-угорські війська сюди вступили, як союзники, особливо південні райони були з більшовицькими настроями. Та вже скоро, коли люди розкусили суть більшовицької політики — абсолютно антиукраїнської і антинародної, хоча й замаскованої під народні гасла — проти них почали активно діяти й розгортати повстанський рух.

Військо розпустили, бажаючи миру

Щоб повноцінно зрозуміти хід та важливість бою під Крутами, звертають увагу історики, потрібно не забувати канву історичних умов, у яких все відбувалося.

— 28-29 січня 1918 року. Тиждень перед тим у Києві прийнято Четвертий Універсал Центральної Ради, який нарешті проголосив незалежність Української Народної Республіки. Але вже йшла Червона армія на Київ, вже почалися бої першої російсько-української війни. Все це у свою чергу відбувалося у період продовження Першої світової війни. Період, поки ще не дуже успішний для країн Антанти, — розповідає Павло Кравченко. — Українська Народна Республіка, яка була проголошена у листопаді 1917 року, опинилась у надзвичайно складній міжнародній ситуації. Тому що триває Перша світова війна, воюють два блоки і тут Україна проголошує свою незалежність. До кого пристати? У цей час всі зайняті своїми справами, тим, щоб виграти війну. Їм, жорстким прагматикам, було не до України. У самій Україні теж була дуже складна ситуація, тому що Центральна Рада на чолі з Грушевським була соціалістичним органом. Не комуністичним, звісно, але соціалістичним. Керівники-пацифісти дотримувались точки зору, що після революції «всі люди — брати» і збройні сили не потрібні. І це зрештою зіграло дуже негативну роль у долі тодішньої української держави.

Попри палкі дискусії щодо потреби формування власної армії, які точилися у Центральній Раді у грудні 1917 року, коли гетьман Скоропадський заявив, що має повністю боєздатний 40-тисячний корпус і можна створити власні збройні сили, перемогла фракція тих, хто підтримував пацифістські гасла про те, що війська не потрібні, адже всі втомились від війни і хочуть тільки миру.

— Наївні українські політики-пацифісти такі, як Володимир Винниченко, сподівалися домовитися, адже більшовики показово теж закликали усіх до миру. Казали: «Солдати, розходьтеся по домах!» — а самі у цей же час починали війну, — звертає увагу Анатолій Войнаровський. — Оці подвійні стандарти і популістські гасла, звернені до людей, яких виснажила тривала Перша світова війна, вводили в оману, відігравши надзвичайно страшну роль. Що вкотре показує, що Росія — та країна, якій вірити не можна у жодному разі. Вона не дотримується слова і використовує будь-які засоби, лиш би підкорити, знищити, запанувати.

Зрештою війська, які непросто було утримувати, Центральна Рада розпустила, залишивши дуже невелику кількість боєздатних формувань.

— Тому наприкінці січня 1918 року на захист України виступили не кадрові військові, а — студенти-патріоти, які намагалися боротися з російською Червоною армією. Хоча у тих умовах побороти було поки що абсолютно нереально, — додає Павло Кравченко. — Тут знову бачимо паралель із сьогоденням. Як правило, у кожній війні гине, в першу чергу, патріотична молодь. Що тоді, що нині. Пройшло 100 з лишком років, а Росія залишилася Росією. Нічого не змінилося. Тоді була їхня мета — знищення й ліквідація незалежної української держави. І сьогодні ціль не змінилася. У путінської Росії та сама стратегічна мета — знищення незалежної України.

Імена героїв Крут, пов’язані із Вінницею

Одне з головних питань, яке виникає у багатьох, коли мова йде про бій під Крутами: що ж сподвигло студентів піти, здавалось би, на вірну смерть?

— Річ у тому, що, як би там не було, а Перша світова війна стала посилюючим фактором до зростання української ідентичності. Тоді дуже багатьох молодих хлопців забрали у військо, адже воювали українці по обидві сторони фронту. Зокрема, з боку Австро-Угорщини воювали Українські січові стрільці з патріотичними ідеями і сподіваннями, що здобудуть автономію і права, — говорить Анатолій Войнаровський. — Маючи можливість отримати освіту, пройти курси підготовки командирів, багато молодих українців зрештою здобули успішну військову кар’єру. Можете собі уявити: призовник із селянської родини став офіцером! Вони згодом тут будуть командувати повстанськими загонами. Це такі як Яків Гальчевський, Ананій Волинець — дуже досвідченими військовими командирами будуть. І у них починало поставати питання: за що і за кого ми воюємо, адже через ту лінію фронту із нами розмовляють однією мовою. І якраз молодь виявилася найбільш чутливою до цих процесів. Тож коли постало питання: хто буде обороняти Крути, фактично, як і під час Майдану, першими ініціативу проявили студенти-патріоти.

Серед героїв Крут були і ті, чиї імена тісно пов’язані із Вінниччиною. Зокрема, декілька років у Тульчині служив Аверкій Гончаренко — знаменитий український військовий та командир, на якого й було покладено оборону під Крутами.

— Спочатку у Тульчині Аверкій Гончаренко проходив військову службу підпоручиком 76 піхотного Кубанського полку. Офіцерський штаб розміщувався у палаці графа Потоцького. Два роки прожив Гончаренко у Тульчині. Двічі зустрічав новий рік, святкував Паску. Як людина освічена, мав друзів серед тульчинців. На одній із зустрічей його познайомили з тульчинською міщанкою, маючи на меті одружити молодих. Але Аверкій відверто вказав, що його більше приваблює військова кар’єра, — розповідає тульчинський дослідник, краєзнавець Владислав Вігуржинський. — За два роки, з 1912 по серпень 1914 року, Гончаренко пропрацював помічником начальника учбової команди. А з початком Першої світової війни 76 полк залишив Тульчин. Першу світову Гончаренко зустрів в чині командира 260-го Брацлавського полку. У 1916 році став штабс-капітаном, командиром батальйону, а з літа того ж року — курсовим офіцером 2-ї Київської школи прапорщиків. Маючи теоретичний та бойовий досвід, восени 1917 року Гончаренко українізував свій курс і здійснив перший випуск українських офіцерів. Коли прийшов січень 1918 року, Гончаренку поставили завдання зупинити загони червоної армії. Завдяки вчительським здібностям йому можна приписати точність кулеметної стрільби, яку проявили юнкери. І важливим на мою думку було те, що він враховуючи різницю в силі, відізвав з поля бою уцілівших дві сотні юнкерів, чим врятував їм життя.

Після Другої світової війни Аверкій Гончаренко емігрував у США, де і помер у 1980 році. Він залишив чимало листів та спогадів про бій під Крутами, у яких, зокрема, згадував свого вірного помічника Валентина Отамановського — дуже знакову постать для Вінниці, на честь якого у 2016 році була перейменована вулиця Зої Космодем’янської.

— Валентин Отамановський був студентом Київського університету Святого Володимира, після бою під Крутами у 1918 році виїхав у еміграцію і до 1920 року жив у Відні. Коли повернувся в Україну, за особистих обставин переїхав до Вінниці. Живучи тут, він розгорнув дуже потужну діяльність, очолював Кабінет виучування Поділля, — розповідає Анатолій Войнаровський. — Валентин Отамановський був енциклопедичною людиною, зі справжньою вищою освітою — у позитивному сенсі — тієї імператорської Росії. Він знав латину, грецьку, французьку й німецьку мови, гарно працював із джерелами і написав унікальну працю «Вінниця в XIV-XVII століттях». Навіть попри те, що згоріли архіви у Києві і Кам’янці-Подільському, де зберігалися дані по Вінниці, цю неоціненну книгу вдалося зберегти завдяки випускнику нашого педуніверситету Юрію Савчуку, який нині у столиці очолює Національний музей історії України у Другій світовій війні. Коли у 1991 році Юрій Савчук поїхав у Москву, ксерокс тоді коштував шалених грошей, але він повністю відксерив дисертацію Валентина Отамановського і зараз книга доступна у бібліотеках.

Тенденція скорочення уроків історії продовжується

Аби повернути правду про забуті і спотворені радянською владою важливі події історії України, наші історики роблять максимум: для інтернет-аудиторії публікують цікаві матеріали, наживо проводять зустрічі зі студентами і школярами, а з 2018 року об’єднавшись у громадській організації «Подільська спадщина», створили серію документальних науково-популярних фільмів про історію подільського краю, зокрема, про національно-визвольну революцію 1917-1921 років, серію фільмів по кожному року з 1921 по 1927 роки і три серії про 1939-1941 роки Другої світової війни. Всі фільми можна переглянути на каналі спільноти у YouTube і на офіційній сторінці у Facebook.

— У свідомості багатьох молодих людей, що народилися в незалежній Україні, відчуття, що Україна існувала завжди. Але ми всі маємо пам’ятати нашу історію і те, що боротьба за незалежність триває, — говорить Павло Кравченко. — В університеті я читаю у тому числі історію міжнародних відносин ХХ століття, то, ви знаєте, нинішні промови Путіна і Гітлера на 70-90 % ідентичні. Ті самі аргументи, ті самі словосполучення, та сама логіка — повне калькування. А коли порівняти Східну Україну, Крим і те, що проводилось у Чехословаччині й Польщі у 1938-1939 роках — це ж, російським сленгом кажучи, — «один к одному»... Як на мене, Україні взагалі потрібен історичний канал, який би цілу добу безперервно транслював історичні фільми й документалістику, щоб ми ніколи не забували уроки історії.

Натомість, як відзначають історики, в Україні продовжується тенденція повального скорочення годин історії у вузах. Під приводом перевантаженості студентів й за прикладом західних країн, де без профільної потреби історія не вивчається у вишах, такі перші скорочення уроків історії розпочалися ще 10 років тому, за президентства Януковича. Та попри нинішню війну в Україні ніхто із наступних президентів ситуацію не змінив.

— Можливість викласти тему повністю й розгорнуто зведена нанівець. А такі тези: навіщо для вищої освіти історія України? Даруйте, але навіть у Росії історія стоїть на першому місці. Це невід’ємна складова інформаційної війни. Для порівняння я час від часу намагаюся відстежувати їхній інформаційний простір, то там шаленими темпами працює пропагандиська машина. Потужна пропаганда всюди: у фільмах, документалках, у коміксах навіть, — говорить Анатолій Войнаровський. — А у нас, на жаль, етнологію і масу дисциплін гуманітарного циклу навіть для майбутніх педагогів взагалі повикидали. Хоча вчителі будь-якого предмету мають гідно знати історію України, просто шкільного рівня недостатньо.

— Коли говорять про західні вузи, дійсно там, наприклад, у технічних вишах практично немає гуманітарного циклу. Але справа у тому, що Німеччина і Франція — це не Україна. Франція існує 1000 років і там немає потреби захищати державу чи переконувати населення, що вони — французи, — додає Павло Кравченко. — У нас же принципово інша ситуація: маса населення досі не вважають себе українцями і нам ще треба десятки років, щоб справді всі відчули себе українцями. Не просто за походженням, а щоб був справжній український дух.