До 23-річниці Незалежності: доля Нарушевичів

До 23-річниці Незалежності: доля Нарушевичів
До Дня Незалежності України ми публікуємо серію статей вінницьких істориків, присвячену темі національно-демократичної революції 1917 — 1920 рр.

________________________________

Нарушевичі: портрет на тлі епохи

У долях окремих представників великої української родини Нарушевичів, як у краплі води відбилася тогочасна епоха, у якій люди з чистою душею та совістю гідно протистояли репресивній системі тоталітарного радянського режиму і в кінцевому підсумку вийшли переможцями.

Свого часу нашу увагу привернули високохудожні патріотичні поезії, видрукувані на сторінках органу вінницької «Просвіти» газети «Шлях» (1919 р.). Яким же було здивування, коли згодом з'ясувалося, що творцеві цих поезій, Миколі Нарушевичу, йшов тоді лише 17-й рік. Поступово, штрих за штрихом, з розрізнених джерел почали вимальовуватись, контури його життєвої та творчої біографії.

Народився Микола Ферапонтович Нарушевич 13 (26) травня 1902 року в багатодітній селянській родині в селі Василівка нинішнього Теофіпольського району Хмельницької області. Батько, Ферапонт Петрович, 1850 року народження, деякий час служив жандармом у прикордонній охороні в Почаєві та Шибеній. Окрім Миколи, в сім'ї було ще троє синів: Володимир (в майбутньому - агроном Сутиської МТС), Олександр (агроном Хмільницької МТС) та Петро (служив в Червоній Армії на військбуді). Ази освіти хлопець здобував у 1-й Вінницькій вищепочатковій школі, а згодом - у Вінницькій українській гімназії, яку закінчив у 1920 р. 

Так склалося, що період його юності співпав із весною національного відродження на Україні, і тому не випадково, що Микола був дієвим учасником та заспівувачем цього процесу. Зокрема, ще учнем вищепочаткової школи, брав участь у роботі місцевого українського гуртка. Цей гурток, що виник у Вінниці в 1916 р., охоплював близько половини усієї студентської молоді, а також прогресивно налаштованих викладачів Вінницького учительського інституту, учительської семінарії та деяких інших навчальних закладів. 

Серед активних учасників цього гуртка потрібно виділити Івана Юхимовича Озерянського, директора української гімназії, голову місцевої філії Національного Союзу, а також викладачів Михайла Козоріза, Остапа Вахнянина, Володимира Козака, Володимира Калинця, журналіста Володимира Островського (літературного наставника Миколи Нарушевича), поета, члена УСДРП Василя Максимця. Не цурався засідань гуртка і Юхим Онуфрійович Щириця, викладач учительського інституту (згодом - товариш (заступник) міністра народної освіти УНР, перший редактор «Республіканських вістей»). 

Як старший товариш, Юхим Онуфрійович закликав студентство бойкотувати реакційну російську професуру та домагатись українізації навчальних закладів. Не останню роль в українському гуртку відігравав і Микола Нарушевич. Згадує колишній учасник цього гуртка Олексій Іванович Шваюк:

«На цих зборах познайомився я і з Нарушевичем, учнем вищої початкової школи. Нарушевичеві давали завдання ширити націоналістичну агітацію серед учнів своєї школи. З Нарушевичем, як пригадую, носились, як з майбутнім світилом, пише, мовляв, хлопець вірші, співає, малює...» 

Могутнім виявом українства в ті часи була демонстрація 7 березня 1917 р., на якій у Вінниці чи не вперше замайорів жовто-блакитний прапор. Поряд з іншими патріотами, в ній брав участь також Микола Нарушевич...

В часи УНР Нарушевич (студент української гімназії) по-справжньому розкриває своє природне обдарування. Його поезії не сходять зі сторінок місцевої періодики, пробуджуючи в людях приспане віками осоружної неволі почуття національної та людської гідності. Свідченням мистецьких заслуг Нарушевича в цей час є його співпраця з місцевою газетою «Республіканські вісті» (редактором її спочатку був Юхим Щириця, а згодом - Володимир Козак), де він невдовзі очолює відділ хроніки. Згадуваний вже О.І. Шваюк відзначає:

«На Нарушевича і в редакції, як колись у нашому студентському гурткові, покладали йому славне майбутнє».

Щоправда, наступні слова з цієї характеристики носять відтінок суб'єктивності та конкурентності, оскільки Шваюк також працював у тій же редакції:

«Доводилося і мені в редакції стикатися з Нарушевичем, розмовляти з ним, давати йому поради, але дружби, щирости у нас у взаєминах не було, бо Нарушевич взагалі був людиною зарозумілою, не зважаючи на свої малі літа, він любив командувати, розпоряджатись, скрізь сувати свого носа, що, зрозуміло, нам, старшим, не дуже це подобалось».

В одній із своїх перших поезій, видрукуваних у вінницькій газеті «Шлях» (21 вересня 1919 р.), Нарушевич закликає співгромадян облишити сльози, а натомість «боротьбою, кров'ю» здобувати «країні рідній волю» («Присвята О.Л.») 


Не плач, сестро, що стогін на Вкраїні. 
Хоч смуток серце й повива 
І серце з жалю в 'яне, 
- Ти - співай!..
Співай на цій страшній руїні, 
Що оживе вона, співай, 
Що хутко день ясний настане!
Я плакав тезю колись, 
Та хутко перестав,
 Радіть, співати став...
 І замість сліз, що дарма лиш лились,
 Спів віщий залунав...


Поет твердо переконаний, що боротьба за свободу і незалежність батьківщини космічний імператив, поклик Вищого Розуму («Шлях», 2 падолиста 1919 р.) 


Вже хутко день, 
Вже близько він... 
Дзень-дзень-дзень, 
- Лунає дзвін. 
До всіх гука: 
Імла зника... 
Вставайте ж всі, 
До праці всі!

Брати! Чи чуєте цей зов? 
Зникає, тане вже імла, 
Тікає зло, іде любов... 
Недаром зіронька зійшла... 
Дивіться -зіронька тремтить, 
Зове до кращого. Ідіть!


Але шлях до свободи зовсім не встелений букетами троянд. Навпаки, на ньому запеклися ріки крові борців за волю («Шлях», 7 грудня 1919 р.):


Пожари, війни, сльози, кров 
- Минувшеє землі, 
Та путь, котрою люд пройшов 
Ввижається мені.

А в переді.. .Я бачу їх, 
Страшні вони, страшні, 
Лежать горами трупи тих, 
Що згинуть ще в бійні.

А поруч крові окіян 
І ріки сліз гірких... 
Сморід... пожар... 
Вони он там. 
Я бачу, чую їх!..


Як справжній поет-пророк Нарушевич бачить в майбутньому не лише людські жертви на шляху до свободи, але й прекрасне майбутнє України, «чужа неволя» якої вбила у нас життя і надії («Шлях», 19 жовтня 1919 р.):


Рушайте в дорогу,
- Пітьми там нема: 
До щасті і долі
 Прямує вона!
Прокинься, Вкраїно, 
Дітей всіх збирай, 
В дорогу далеку 
Сміливо рушай!


Окрім літературної праці, Нарушевич не цурається і суспільних проблем: в 1919 р. він був одним із співзасновників Вінницької юнацької спілки, що діяла під орудою УСДРП та партії соціалістів-самостійників. В 1920 р. більша частина молоді цієї спілки вступила до Кам'янецької пішої юнацької школи, а також до загонів різних отаманів, які продовжували збройну боротьбу за незалежну Україну. Сам Нарушевич, проте, участі в збройній боротьбі не брав: в 1920 р., після закінчення гімназії, він повертається додому, а в 1921 р. (31 травня) влаштовується на роботу вчителем Каетанівської польської трудової школи Базалійського району Шепетівської округи. Звідти в листопаді 1924 року його забирають до армії. Служив Нарушевич в 9 сотні 70 стрілецького Черкаського полку 24 Залізної дивізії, яка дислокувалась у Вінниці. 

30 вересня 1926 р. Нарушевич звільняється з війська і повертається на педагогічну ниву. В жовтні 1926 р. його призначають інструктором образотворчих мистецтв у 1-у Вінницьку трудову школу ім. М.Коцюбинського. Одночасно з цим (жовтень 1926 р.) Нарушевич призначається завідуючим художнім відділом Вінницького історично-побутового музею (сучасний краєзнавчий музей). На останній посаді і пропрацював Микола Ферапонтович до свого арешту в 1933 р.

Одна з перших згадок про роботу М.Нарушевича на новій посаді міститься в додатку до окружної газети «Червоний край» (грудень 1927 р.), де йдеться про організацію в приміщенні історично-побутового музею (тогочасна вулиця 9 Січня) виставки з історії революційного руху. Як зазначав у замітці у згаданій газеті сам організатор виставки, вона охоплювала «період з повстання декабристів, почавши й кінчаючи роками боротьби - за будівництво соціялізму. Не всі моменти висвітлено однаково яскраво. Найбільше матеріялів про 1905 рік, про Жовтень».

Свідок тих подій, М.О.Хітько, так відгукувався про роботу Нарушевича в музеї:

«В музеї було відновлено цілий ряд атрибутів (ікони, хрести, іконостаси, талеси та ін.) і - жодного антирелігійного напису, виставлено цілу колекцію гравюр старих замків, поміщицьких садиб і - жодного колгоспного будівництва, у відділі етнографії виставлено масу художніх писанок і розшитих українських сорочок, а у відділі соцбудівництва пара-дві старих панчіх і - жодного витонченого виробу колгоспних жіночих майстерень». 

Марушевич продовжує віддавати свої знання та досвід школі: з 1929 р. починає працювати на державних курсах українознавства, а також в педагогічному технікумі та на робфаці при ньому. В 1930 р. складає екстерном іспити на літературно-лінгвістичному відділенні інституту профосвіти у Харкові (там же, в травні того ж року бере участь у Всеукраїнському семінарі музейних працівників.

Повернувшись з Харкова, Нарушевич невдовзі переходить на роботу в інститут соцвиху (1932 р.), де готує молоді педагогічні кадри. Разом з тим, з головою поринає в літературне життя Вінниччини. Його твори в цей час друкуються на сторінках часопису «Червоний край», а деякі з них потрапляють на сторінки місцевого збірника «Струмінь». Також ряд творів поета побачив світ (вже після його смерті) у збірнику «Червоні квіти» (Київ, 1972). Щоправда, на нашу думку, його пізніші твори, як в мистецькому, так і в ідейному відношенні значно поступаються перед ранніми. Очевидно, що справжній талант, загнаний в глухий кут жорсткою доктриною соцреалізму, просто був приречений, як квітка, позбавлена світла, на зів'янення. До того ж творча та життєва зрілість Нарушевича припала на період жорстоких політичних репресій, проваджуваних комуністичною партією. Не обминула хвиля цих репресій і Миколу Ферапонтовича.

19 липня 1933 р. на квартиру Нарушевича, що знаходилась по вулиці Володарського, 6 (проживав у ній разом з дружиною Василиною Іванівною та малолітнім сином Леонідом) завітали гепеушники. Як з'ясувалося, для арешту ворога радянської влади і активного члена УВО Нарушевича М.Ф. Під час обшуку у нього було вилучено «неблагонадійні » книги: «Українознавство» (1920), «Украинство в России» (1917), «Листи з чужих країв» (1932), «Галичина в життю України» (1916), «Холмщина» (1914.), а також пістолет «Мортімер» старого зразка. Відтак почалося затяжне «слідство», яке за арсеналом підручних методів дізнання могло зрівнятися із середньовічною інквізицією. Очевидно, що зіткнувшись із практикою «найпрогресивнішого» судочинства, Нарушевич, людина, яка вільно володіла шістьма мовами, врешті-решт був змушений дати такі необхідні слідству зізнання:

«Я тепер прекрасно бачу, що за один рік моєї «діяльности» в українській військовій організації мене слід розстріляти, як найтяжчого ворога Радянської України і тому, розповівши про всі злочини мої й моїх друзів, віддаю себе на суд Пролетарської Держави, проти якої я йшов, будучи активним членом української військової організації».

Після такого зізнання доля поета була вже заздалегідь визначеною: постановою судової трійки при Колегії ГПУ УСРР від 27 жовтня 1933 р. він був засуджений на 10 років виправно-трудових таборів. Останнім земним притулком для Миколи Нарушевича стали Соловки, місце, де була похована остання козацька вольниця. Разом із нашим земляком там же перебували Олекса Слісаренко та Микола Зеров, з якими, як свідчить С. Підгайний, Нарушевича з'єднувала щира дружба.

До речі, сам Семен Підгайний також був добре знайомий із нашим земляком і залишив про нього цікаві спогади, які варті того, аби навести їх повністю:

«1930 року управління наукових установ Народного комісаріату освіти УРСР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці й знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не можна було й сподіватися, що Нарушевич затримається в тому музеї довго. Мусив поступитися місцем і не просто піти, а опинитися на Соловках.

Спочатку якийсь час Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось із його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тільки батька-в'язня, а й сина - нев'язня на становищі ув'язненого. В усякому разі до перетворення Соловків на тюрму особливого призначення Льонок жив разом із татом в одній камері й був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки вели з хлопцем усілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок.

На острові була школа для дітей енкаведистів та збройної охорони, і начальник видав наказ, щоб Льонка, як вільного, надіслали до тієї школи, відповідно його одягнувши. Хлопчина почав ходити до школи, але ні діти енкаведистів, ні сам Льонок не мали бажання зав'язувати між собою приятельські стосунки, і Льонок завжди відразу повертався зі школи до кремля. Так цей в'язень добув на острові до червня 1937 року, а потім його було відправлено з острова, вже без батька, невідомо куди. Батько працював на сільськогосподарських роботах і тяжко переживав розлуку з сином.
Згодом Нарушевич залишив острів разом з українським етапом».

Пізніше, вже у період розпаду СРСР стало відомо, що за постановою трійки управління НКВД Ленінградської області від 25 листопада 1937 р. М.Ф. Нарушевича було засуджено до розстрілу.

Раніше вважалося, що життя його обірвалося в один із днів в період з 27 жовтня до 1-4 листопада 1937 р., коли виконувався вирок в урочищі Сандормох в Карелії. Нині ж стало відомо, що Миколу Ферапонтовича стратили в м.Ленінград 8 грудня 1937 р.

Реабілітований був Микола Нарушевич 3 вересня 1960 р. Верховним Судом УРСР, а за другу судимість -16 січня 1989 р., але й понині його життя та творчість майже невідомі широкому загалу. Проте не все зникає безслідно. Після снігової заметілі обов'язково виростають квіти життя. Хочеться вірити, що й до Нарушевича причетні слова, мовлені ним з приводу Бориса Грінченка:


Не умре про тебе спомин 
На Вкраїні теж повік...
 Не умруть і заповіти, 
Що дав славний чоловік...

Того ж року, коли було розстріляно Миколу Нарушевича, жертвою радянської тоталітарної системи став також його молодший брат Володимир (народився 14 серпня 1903 року в с.Василівка теперішнього Теофіпольськогого району Хмельницької області). Середню освіту Володимир Нарушевич здобув у Вінниці. На початку 30-х років працював завідуючим молочною фермою у Гніванському цукробуряковому радгоспі, згодом-агрономом Сутиської МТС. 18 січня 1932 року Володимир Ферапонтович одружується з мешканкою с.Івча Літинського району Марією Михайлівною Шаламай, для якої це був другий шлюб. У цьому шлюбі у подружжя народилися донька Галина, 1932 року народження, та син Віктор, майбутній видатний український поет та видавець (народився 24 серпня 1937 року в смт Сутиски).

Щасливе подружнє життя звичайної добропорядної української родини обірвалося 14 вересня 1937 року. Той день назавжди вкарбувався у пам'яті п'ятирічної Галинки Нарушевич. Згодом, через багато десятків років Галина Володимирівна Маковійчук, котра працювала учителькою української мови та літератури у школах Літинського району, а до виходу на пенсію - в с.Стара Прилука Липовецького району, пригадувала:

«Як зараз бачу - відчиняється хвіртка, і заходить до нас міліціонер. Я - нуль уваги, бо дружили вони. Більше того, часто допомагав батькові. Посада агронома Сутиської МТС, звісна річ, така, що доводилось дуже часто їздити в навколишні села. Разом з прибулим вони часто запрягали одну пару коней. Не треба ганяти дві підводи, до того ж, гуртом веселіше.

Так от; як ні в чому не бувало, підходить гість до батька, про щось перекинулись словами, а тоді промовляє: «Пішли на кілька хвилин зі мною, є одна справа». Виходить Володимир Ферапонтович на вулицю, обертається до мене: «Почекай, Галю, скоро повернуся. Та дивись мені - не бешкетуй».
А я, не знаю чому, так і заклякала на місці. Все дивлюсь, дивлюсь, не відриваю очей від батькової спини. Ось вони пройшли одну хату, другу, ще хвилина - й розтанули за поворотом. Так і не обернувся до мене...».


З інших подробиць того фатального вечора Г.В.Маковійчук запам'яталось найбільше те, як боялась бути одна (мати в цей час перебувала у пологовому будинку). Весь час вибігала за ворота, кричала, кличучи батька, але сусіди не наважувались бодай заспокоїти дитину. Не хотіли ризикувати, бо були дуже залякані. У самих діти, якщо заберуть, то хто ж їх годуватиме?

Однак на цьому поневіряння сім'ї Нарушевичів не закінчилися. Після народження сина Віті, Марію Михайлівну одразу ж виписують із пологового будинку. Вдома, зустрівшись із настороженим ставленням сусідів та знайомих, вона вирішує податися до своєї матері в Івчу. Там, після багатьох поневірянь, їй вдається влаштуватися різноробочою у місцевий колгосп.

«На маму було аж страшно дивитися, - продовжує свою розповідь Галина Маковійчук: - хоч молода, та вся висохла, в зморшках. Не знаю, від кого довідалася, що батько знаходиться під слідством у Вінницькій тюрмі. Спекла хлібину, взяла ще щось з нехитрих домашніх ласощів, білизну і пішла добиватися побачення. Повертається надвечір, не може толком промовити ні слова. Ледь розібрали ми, що батько весь посивів. А було ж йому - лише подумати-32 роки! Білизну, каже, дозволили передати, за їжу пригрозили: ще раз прийдеш з нею, нарікай тоді на себе!
Побачення дозволяли раз у два тижні. Та й то лише на кілька хвилин. А в кінці жовтня батько сказав, щоб принести теплий одяг, бо скоро мають десь пересилати на Північ. То була їх остання зустріч...
Скільки потім не ходила мама, благала дати батькову адресу - нічого не вийшло. Мовляв, такі не мають права на листування».

Між тим, лише після смерті «вождя усіх часів та народів» стало відомо, що Володимира Нарушевича за постановою трійки УНКВС УРСР у Вінницькій області від 25 листопада 1937 р. було розстріляно у Вінниці 26 листопада того ж року. У провину Володимиру Ферапонтовичу радянське «правосуддя» постановило участь у «антирадянській українській націоналістичній організації, керованій колишніми боротьбістами» (дане звинувачення кваліфікувалося за статтями 54-2,54-11 Кримінального Кодексу УРСР). І це при тому, що на допитах від 15 та 27 вересня, а також 22 листопада 1937 р. Володимир Нарушевич так і не визнав своєї вини. Однак, для антигуманної, безбожної системи, яка постійно вимагала нових жертв, такі зізнання чи докази нічого не важили, і тому не дивно, що такі щирі, чесні люди, як Володимир Нарушевич та інші, нею безжально знищувалися...

Реабілітований Володимир Нарушевич був 7 січня 1959 р. постановою Президії Вінницького обласного суду. Майже тоді (у 1958 році) на сторінках Літинської районної газети «Радянське життя» свої перші поезії почав друкувати син Володимира Нарушевича Віктор, твори якого генетично та духовно були споріднені з тими ідеями та устремліннями, котрі свого часу плекали його батько та рідні дядьки. Квінтесенція цих ідей та сподівань - незалежна Українська Держава, омріяна у душах багатьох поколінь українського люду, зокрема, і щирої, патріотичної родини Нарушевичів.

Поза сумнівом, не лише одна родина Нарушевичів може пишатися ще одним своїм гідним представником. Мова йде про молодшого із вищезгаданих братів - Олександра, агронома Хмільницької МТС. Досить цікаву та несподівану оцінку його патріотичної праці ми неочікувано зустрічаємо на сторінках спогадів Вінницького обласного провідника ОУН(б) Євгена Алетіяна-Попівського «З ідеєю в серці - зі зброєю в руках».

Ось що, зокрема, писав про Олександра Нарушевича Є.Алетіяно- Попівський:

«До жертвенних і відданих провідних членів ОУН належав і Нар...- агроном по фаху, а в 1941-42 роках директор Хмельницької Машинотракторної станції (МТС). Але сільським господарством він мало цікавився. Його цікавила художня література і українська політика. Це були наслідки впливу на нього його старшого брата, викладача історії та української літератури Вінницького інституту народної освіти. Потім він був директором Історично-етнографічного музею. В часі Визвольних Змагань брат Нар. був старшиною української армії, а в 1933 році НКВД заарештував його за зв'язок з УВО.

Молодший Нар., що про нього йде мова, разом з Купрієвичем і Олексою С. організував національно-виховну роботу в Хмельницьку та сусідніх районах. Крім того організував матеріяльну базу для ОУН-УПА. Через донос уже згадуваного Чорнія (голова Хмільницької районної управи.-Авт.), був арештований німцями, а коли вирвався на волю - Провід перекинув його працювати в іншу місцевість».

Таким чином, у долях окремих представників великої української родини Нарушевичів, як у краплі води відбилася тогочасна епоха, у якій люди з чистою душею та совістю гідно протистояли репресивній системі тоталітарного радянського режиму і в кінцевому підсумку вийшли переможцями.

АВТОР: 

Головний спеціаліст Державного архіву
Вінницької області, кандидат історичних наук, член Національної спілки журналістів України Костянтин Завальнюк

 

Читайте також:
До 23-річчя Незалежності: Вінниця в окупації 1918р.
До 23-річчя Незалежності: Вінниця наприкінці 1917 року
До 23-річчя Незалежності: з історії «Ямпільської республіки»

0
0
0
0
Коментарі
Найчастіше Найчастіше
Новини за сьогодні

Новини Вінниці за сьогодні

21:51 Екскурсія до бібліотеки Тімірязєва: про що «мовчать» книжки? photo_camera 20:17 Вінницький тролейбус до Стрижавки не поїде, але може з’явитися у Агрономічному 18:09 Куди жалітися на поліцейського чи прокурора? Зібрали всі адреси та телефони для скарг 18:07 Що ж очікує долар, євро та рубль на цьому тижні (18 – 24 лютого)? Від читача 18:46 Для оплаты коммуналки нужно пройти все круги ада! 17:44 Вінницький активіст порізав портрети «Квантового Шевченка» у Києві photo_camera 17:25 Мера Могилів-Подільського відсторонили від посади через підозру в хабарництві. Перші подробиці справи 17:00 Дев'ять годин без світла. Де у вівторок застосують планові відключення? 16:20 На Київській водій «ВАЗу» збив хлопця. Потерпілий госпіталізований до лікарні 15:55 Від обстрілів розривало рейки, відлітали колеса вагонів…Відео учасника боїв за Дебальцево 15:40 П’яна ДТП: водій не розминувся з припаркованим Nissan  та застряг у болоті 15:13 Водій муніципального автобуса отримав три роки умовно за ДТП, у якій загинула жінка 15:02 Невдале побачення: 13-річного вінничанина побили та залишили без мобілки 15:00 Чому тролейбус був таємним і куди поділися «гармошки» photo_camera 13:59 П’яний син забив до смерті батька. Тато не захищався, бо був без руки 13:00 Сунуть снігопади та морози: синоптики попередили про раптове погіршення погоди 12:25 Масштабна пожежа на «Ламповому заводі»: гасили на трьох пожежних машинах 11:50 П'ять років тому на Майдані почали розстріл учасників мирних протестів 11:10 На Оводова водій Nissan не «вписався» у поворот: відео за вихідні 10:30 Курс валют НБУ на 18 лютого. За скільки сьогодні продають євро?
Дивитись ще keyboard_arrow_right
Афіша та квитки на Moemisto.ua Афіша:
Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up