Зірка «Довбуша» Олексій Гнатковський: «Краще буду їсти «Мівіну», ніж грати у російських серіалах»

Валентина КИРИЛЬЧУК

Один із найталановитіших українських акторів сучасності, зірка фільму «Довбуш» та Івано-Франківського національного театру ім. Франка Олексій Гнатковський 4 лютого вразить Вінницю особливою стендап-виставою «Про що мовчать чоловіки».
Ексклюзивно для 20minut.ua заслужений артист України розказав про свою роль у фільмі «Довбуш», запис «Гамлета», який передали Борису Джонсону, свою волонтерську роботу і важливість культурного фронту у час війни.

Глибокий, щирий, безмежно талановитий і справжній.

Заслужений артист України Олексій Гнатковський закохає у себе всіх вінничан, що прийдуть у 4 лютого о 19.00 у Вінницький театр ім. Садовського на світовий шедевр із Бродвею, стендап-виставу для дорослих «Про що мовчать чоловіки». У цей непростий час ця фантастично легка, весела і водночас мудра вистава про стосунки і любов стане ковтком свіжого повітря і справжнім вибухом емоцій.

Перед приїздом у Вінницю у інтерв’ю 20minut.ua знаменитий актор поділився мудрими думками та особистими переживаннями, які у його родину принесла війна.

Відео дня

«Зібрали близько 10 мільйонів гривень для захисників»

— Як волонтер, українським військовим я допомагаю з 2014 року. А коли почалася повномасштабна війна й ракетні обстріли, які у Івано-Франківськ теж одразу прилетіли, ми з дружиною дуже спокійно зібрали дітей і відвезли до батьків, недалеко від Франківська. Знали, що до нас приїдуть друзі з Ірпеня, бо, розуміючи до чого все йде, одразу домовились, що у разі найгіршого вони можуть приїжджати і жити у нас. У той же день пішли у нашу парафію до церкви, спитали в священика: «Що треба?» Він сказав: «Треба тепловізори купляти хлопцям!» Отакий у нас правильний священик! Бо це не московський патріархат, який є раковою пухлиною на тілі України. Від друзів я знаю дуже багато достовірних історій, як у Києві у церквах московського патріархату діяли ДРГ, зокрема, одного мого товариша поранив снайпер прямо із церкви московського патріархату…

Новини Вінниці - фото з Зірка «Довбуша» Олексій Гнатковський: «Краще буду їсти «Мівіну», ніж грати у російських серіалах» — Олексій Гнатковський з дружиною Ольгою і командою свого фонду «Україна — мій дім»

— Я — актор, якому довіряють, якого всі добре знають у Франківську, тому з того найпершого дня ми почали збирати кошти на фронт. Тепловізор знайшли аж за 100 кілометрів від міста. Коли із дружиною приїхали за ним, виявилося, що можна взяти два тепловізори, тож тут же доклали свої гроші і повернулися із подвійною радістю. А далі все закрутилося. Із дружиною та сім’єю нашого друга — латвійського продюсера Давіса Колбергса, ми створили благодійний фонд «Україна — мій дім» і загалом за цей час зуміли закумулювати близько 10 мільйонів гривень для наших захисників. Закупляємо тепловізори, машини, прилади нічного бачення, тощо. Також восени 2022 роки, коли стало значно важче збирати кошти, переформатували роботу фонду: почали більше гастролювати з виставою «Про що мовчать чоловіки» і за виручені кошти з квитків у Франківську винаймали приміщення і платили психологам, які безкоштовно проводили психологічну реабілітацію для всіх, кому це потрібно: приходили і переселенці, і воїни, і жертви зґвалтувань… На жаль, всі ми тепер скалічені війною і потребуємо психологічної підтримки. Саме у цьому напрямку відчули себе додатково ефективними, тож наскільки вистачить ресурсів, будемо тягнути.

Запис «Гамлета» передали Борису Джонсону

— Чи треба грати під час війни? Вже з найперших вистав я пересвідчився: однозначно! Для людей це теж своєрідна психологічна реабілітація. Аби підтримати переселенців і наших глядачів, у моєму рідному Івано-Франківському театрі ми з найперших днів почали грати вистави у бомбосховищі. Найпершу зіграли драму-реквієм на основі реальних подій за однойменною книгою Марії Матіос «Нація» і зрозуміли, що це дуже важливо для людей саме зараз. А другою зіграли виставу «Гамлет», яку, до речі, потім зняли на відео і передали запис у посольство Великобританії. Британці у свою чергу особисто передали відео Борису Джонсону — це була вдячність британському народу і уряду за те, що вони нині роблять для нас.

Наш театр у Франківську має власний фронт. Ми постійно говоримо у театрі про важливість української мови й культури. Адже розуміємо, що, борючись за дух і духовність, ми боремося в тому числі і за нашу землю. москалі, до речі, дуже добре це розуміють! Найперше, що вони роблять, захоплюючи територію, — знімають прапори, все перефарбовують та міняють книжки і змушують російською мовою навчати дітей. А ми чомусь до останнього часу дуже толерантно відносилися, щоб, упаси Боже, російську мову «не ущемляли». Ні! Треба заборонити цю мову в принципі! На корню знищити! Бо це проклята мова. Я на своїх виставах постійно говорю зі сцени, що останнє, що чують наші військові, коли їх вбивають у полоні, або жінка, яку ґвалтують шестеро одночасно, або мама, дитину якої ґвалтують на її очах, — це клята російська мова. Саме московський патріархат і російська мова — те, чим вони весь час захоплювали нас, це те, що йде перед зброєю. Спершу — духовність і культура, а потім — зброя і бомби. Тому не можна продовжувати толерувати. Треба категорично відмовлятися і назавжди забувати про все російське!

«Чіплятися за російську класику — це «Стокгольмський синдром»

— У нашому театрі дотепер теж була в репертуарі російська класика. Була класна вистава за чеховим, кілька постановок сучасних, модних авторів, а також ми почали ставити «Ідіота» достоєвського, де я мав грати Рогожина. Та з початку повномасштабного наступу зразу відмовилися від усього — це безумовно і дуже принципово! Маємо забути і стерти з пам’яті все це! На жаль, ми всі довгий час були жертвами цієї потужної імперської політики нав’язування, бо виховувались у такому середовищі, де російська культура так чи інакше підносилась. Розумієте, навіть я, щирий бандерівець із Заходу України, до якогось часу казав, що мій улюблений автор — саме достоєвський. Серйозно — саме так казав! Я добре знаю англійську і французьку мови, дуже багато літератури читаю — і все одно я був толерантний до цього питання. Та коли подивився збоку на всю їхню літературу, їхнє мистецтво — це ж абсолютна зброя! І ми не маємо права за них чіплятися.

— Не розумію, чому деякі досі так борються за цього конченого булгакова і не борються так само завзято за українську і ту якісну світову літературу, яка є?! Величезна глиба Генрік Ібсен, Ремарк, Сенкевич, Бернард Шоу, для діток — Марк Твен — люди, читайте цих геніїв і відкривайте наших, українських! На жаль, із української літератури ми взагалі не знаємо цілий пласт. Я, до речі, робив окремий соціальний проект у Франківську по «Розстріляному відродженню» — про всіх авторів із будинку «Слово», яких у 30-х роках було вбито або репресовано радянським союзом. Ми про них у принципі не знаємо нічого! Про Хвильового, Леся Курбаса, Куліша ще десь чули, а решта? Про Михайля Семенка, Майка Йогансена люди геть нічого не знають. Бо їх якраз і вбили спеціально, щоб ми про них не знали. Щоб натомість до нас прийшов достоєвський.

Це спрямована культурна політика, жертвами якої ми стали. Та не треба підхоплювати «Стокгольмський синдром», коли ми, жертви, раптом толеруємо до наших ґвалтівників і кажемо: «Та ні, це ж хороша література. Вони не винні…» Навпаки! Вони винні всі! Починаючи від юрія долгорукого, який був «першим януковичем» нашого краю, бо його вигнали з Києва за хабарництво, і він заснував москву на болотах — і закінчуючи їхнім нинішнім ботоксним карликом. Включно з усіма цими ординськими самками і самцями — це просто нація варварів і нелюдів. І ми не маємо толерувати ні до кого із них! Ми маємо любити своє!

«Наше завдання — жити і вберегти дітей»

— Ця війна породжує у нас багато ненависті. Я сам мав величезну депресію, бо брат моєї дружини, який захищав Маріуполь, потрапив у полон. З ним не було жодного зв’язку, тож ми спершу думали, що він був на «Азовсталі» і лише потім дізналися, що його одразу поранили і в полон він потрапив із металургійного комбінату ім. ілліча. В гуглі кожен день була різна інформація: то писали, що він посмертно нагороджений, то потім виявилося, що досі в полоні. Уявляєте, що ми пережили у сім’ї… Це таке величезне навантаження, що ти ненавидиш їх всіх. Та потім я поговорив зі священиком про те, що мене роз’їдає, і він сказав мені таку дуже круту і правильну штуку: «Ті самі речі, що ти робиш по волонтерській чи творчій роботі, ти можеш зробити з ненавистю до них, а можеш то саме робити, але з любов’ю до свого краю». Тобто робиш те ж саме, але змінюючи полюси. Ненависть завжди руйнує, а любов завжди створює. Коли робиш з любов’ю, вона плюсує. І мені дійсно стало легше! Розумію, що всі дії направлені в життя, а не в смерть. Хоча парадоксально говорити про війну і життя, але, думаю, що так, наше завдання — жити! Завдання кожного воїна жити. Кожен із фронту чи полону має повернутися живим! І ми повинні робити все від нас залежне, щоб у нас тут було життя, а не смерть. А як москалі там — помруть чи будуть жити — це мене насправді не цікавить. Взагалі байдуже, що у них там відбувається. От зовсім! Це нація, якої для мене не існує. І я понад усе не хочу, щоб вони не існували для наших дітей.

— Коли дивлюся на своїх синів: молодшому — 3 роки, старшому — 11, то розумію, що не можна допустити, аби і їм прийшлося воювати. Якщо зараз все затихне без Перемоги, через 10 років мій старший син буде призовного віку. Треба зробити все можливе, щоб цю біду не залишити нашим дітям. І працювати треба на усіх фронтах! Я не хочу, щоб у моїй державі була російська мова, щоб мій син, який знає українську, німецьку, англійську і геть не знає клятої російської, платив за помилки інших. Мені не потрібно, щоб якийсь москаль або змоскалений його одноліток прийшов і сказав: «Мнє так удобнєє разговаріть. Чьо ти меня не уважаєш?» Бо ні, це не «неудобно»! Тебе або твоїх батьків і дідів перевчили, а ти — настільки тупий, що цього не розумієш і геть нічого не хочеш із цим робити.

Про роль у фільмі «Довбуш» Олеся Саніна

— Прем’єра фільму «Довбуш», який є найдорожчим фільмом в історії України, мала бути ще у травні 2022 року. Для мене зйомки у цьому фільмі — не просто знакова роль, а єдина моя робота у кіно. Відколи працюю у театрі, я завжди відмовлявся від російськомовних серіалів і фільмів, у які постійно запрошували. Розумів, що багато акторів йшли на поступки, мовляв, це лише заробіток. Та ніфіга! Я для себе давно вирішив: краще буду їсти «Мівіну», але в російськомовних серіалах зніматися принципово не буду. Для мене це була, як особиста гігієна: чітко слідкувати, у чому зніматися і де. І, думаю, якщо так підходиш до своєї роботи, Бог тебе винагороджує саме такими фільмами, як «Довбуш» і такими режисерами, як Олесь Санін. Він найкрутіший режисер в Україні, велет сучасного кіно, який зняв найсмасштабніше історичне кіно, до якого я був абсолютно готовий. Віддав туди всю свою душу! Іван Довбуш — брат Олекси, реальний персонаж. Наш фільм, власне, і називається просто «Довбуш», а не Олекса Довбуш, бо це історія двох братів, їхнього шляху, розуміння честі, доблесті й закону гір. Це історія сходження на Голгофу, така хресна дорога і боротьба за справедливість.