Куди можна долетіти за сто гривень, або як ми вперше каталися на зіплайні

Пам'ятаєте, як у 2016 році у нашому місті відкрили мотузковий парк? Той, що біля Вишенського озера. З себе він представляє кілометри різнокольорових мотузок та канатів, що кріпляться до стовбурів височенних дерев. 

Усього у ньому п'ять трас різного рівня складності. Перші дві точно для діточок. Третя та п'ята серйозніші, але все одно не страшні. А от четверта виглядає куди цікавіше. Її ми і полізли тестувати. 

На перший погляд нічого складного. Траса складається з безкінечних канатів, невеличкого скеледрому, спіральних, вертикальних і горизонтальних перешкод, а також трьох зіплайнів. Вони нас і цікавили більше за все інше.

Що таке цей зіплайн? – запитаєте ви. Це швидкісний спуск по натягнутому під кутом металевому тросу. За допомогою спеціальних кріплень, екстремали переміщуються з одного кінця траси в іншу. Під час руху, як правило, внизу знаходяться прірви, водойми та інші поверхні, від яких підвищується рівень адреналіну в крові. 

У нашому випадку під нами була звичайна земля і висота у сім-десять метрів. Для першого разу, думаю, більшості цього буде достатньо.

Взагалі-то, на зіплайн ми пішли не випадково. Кілька тижнів тому вінницькі ЗМІ почали писати, що у мотузковому парку з'явився зіплайн довжиною 140 метрів. Мовляв, це нова екстремальна розвага Вінниці.

Ми зв'язалися з власниками мотузкового парку, і нам підтвердили наявність такого атракціону. У моїй уяві одразу ж виникла картинка, як маневруючи між деревами на десятиметровій висоті, я на великій швидкості долаю ці 140 метрів. Свою роль у проектуванні такої картинки зіграли і відео з YouTube, які я подивився напередодні. 

Але прийшовши на місце, мене спіткало розчарування. Виявляється, що новий зіплайн не такий вже крутий, яким уявлявся спочатку. Його довжина і справді 140 метрів, але траса поділена на кілька відрізків: пролетів кілька десятків метрів – зупинка – знову летиш – і знову зупинка. І так неодноразово. 

А головне, висота не десять, а максимум сім метрів. Та й то не всюди. Самі інструктори говорили нам, що траса лайтова. Себто не складна і її легко можна подолати. 

Тоді я замислився, а чи багато вражень отримаю від нової траси. І прийшов до висновку, що не дуже. І щоб не марнувати час, я вирішив проходити четверту трасу, замість нової, п'ятої.

Намагаюсь показати висоту

Як і належить, мене одягли в екіпіровку (шолом та страхувальну систему) і провели інструктаж. Він був не складний. Інструкторка пояснила, як користуватися страхувальними кільцями, які у випадку чого не дадуть мені зірватися. І кареткою з роликом, що одним кінцем кріпиться до моєї страховки, а іншою ковзає по тросу під час спуску (зіплайну). 

За кілька хвилин я вже стояв на старті. Дерев'яною драбиною я видерся нагору і почав проходження. Спочатку, коли всі елементи траси були статичними, долати перешкоди було дуже легко. Але коли мені почали траплятися сходинки та дішки, які під впливом моєї ваги починали рухатися, ставало важкувато. 

По-перше, на це доводилося витрачати більше енергії та часу. По-друге, ти стаєш дуже сконцентрованим на дошечці, на яку маєш зробити наступний крок. При цьому ти вимушений постійно дивитися вниз. Як я вже писав, відстань до землі близько десяти метрів, тому не рекомендував би лізти туди людям, які бояться висоти. 

Десь на півдорозі мого проходження траси розпочався сильний вітер, а згодом пустився дощ. Люди внизу розбіглися по укриттях, а верхівки дерев наді мною почали так сильно гнутися, що я став переживати, а чи не впаде на мене якась гілка (шолом на голові заспокоював). 

Через кілька хвилин до місця, де я знаходився дістався інструктор. Через погодні умови хлопець запропонував знятися з траси, але я не погодився. Дуже хотілося завершити почате. До того ж вітер та дощ додавали якогось авантюризму, кіношної романтики і так, трішки тривожних думок у моїй голові: «Цікаво, яка ймовірність того, що в мене зараз влучить блискавка?» «Під ногами стало доволі слизько. Якщо я впаду, трос мене точно витримає?» «Хоч би телефон не змок».

Зіплайнів та четвертій трасі цілих три. Усі на висоті не менш як сім метрів. Висота найвищого, думаю, точно мала всі десять. Коли починаєш летіти на ньому, тебе підхоплює попутній вітер і швидкість польоту збільшується. Скільки точно км/г я летів, сказати не можу, але це було доволі швидко.

Під час одного з польотів мене розвернуло на 180 градусів. Через це я почав переживати, що не зможу зупинитися та вдарюся спиною об дерево, яке слугувало переправою у кінці зіплайну. Воно хоч і було обгорнуте м'якою поверхнею, та наближаючись до нього на великій швидкості, це ніяк не заспокоювало. На щастя, мені вдалося виставити перед собою руку і зупинитися без травматизму. 

Протягом подолання усього шляху відчувалася нестача захисних рукавичок. Нічого страшного з моїми руками не сталося, але від постійного контакту з мотузками та тросами було справді некомфортно. 

Наостанок хочу сказати, що прокачати навички скелелаза не завадить нікому. Це хороша можливість випробувати себе в трішки екстремальних умовах. Та нова можливість політати, хоч і зовсім не далеко. 

Чи хочеться мені повторити такий досвід? А чом би й ні. І вам раджу спробувати.

Де: парк Дружби народів

Час роботи: 10:00 - 20:00

Вартість: 60-110 грн (в залежності від траси)

Читайте також:

#Нові_Враження: як ми вперше каталися на картах 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.