Євгеній Карнаух про Херсон і виставу «Blackout» про підлітків: «Цей світ належить дітям. Маємо їм не заважати»

Валентина КИРИЛЬЧУК

Про підлітків і стосунки у родинах у час війни.
З музикою сучасних гуртів, ляпасом на сцені і величезною кількістю пластики 5 та 6 липня у Вінницькому театрі ім. Садовського відбудеться особлива прем’єра — побачимо саркастичну казку для глядачів 12+ «Blackout» херсонського режисера Євгенія Карнауха.
Ексклюзивно для RIA та 20minut.ua постановник розказав про секрет порозуміння із підлітками, підтримку знаменитого американського драматурга Дона Нігро і сюрпризи прем’єри.

Всі «принади» життя в умовах блекауту українці сповна відчули через обстріли окупантів. Та у новій виставі «Blackout» херсонського режисера Євгенія Карнауха і Вінницького академічного театру імені Садовського мова йде про іншу, ще потужнішу проблему — відсутність світла у стосунках між батьками та підлітками.

Які методи виховання мають вплив, а які — успіх. Аб’юз? Насилля? Піклування?..

Постановник вистави звернувся до першомови, якою спілкувалися ще наші предки — до казок, — і розкаже їх мовою сьогодення, яка зазнала абсурдних змін через російську агресію та її наслідки.

Відео дня

Які часи — такі й казки.

— Ця вистава про те, що на фоні війни ми чомусь втрачаємо найцінніше, що у нас має бути — зв'язок між батьками і дітьми. У час війни ми втомлюємося. І через це іноді не бачимо далі власного носа. Нам здається, що нас дратує саме та людина, яка поруч. Ми в ній шукаємо розради не так, як взагалі самі цього хотіли би. Не встигаємо схопити себе за язик, за руку, за ніс, — відзначає режисер-постановник Євгеній Карнаух.

— Хоч і саркастична, але «Blackout» — це все-таки казка, тож казкові моменти неодмінно будуть! А ще — жива музична гра, багато співу і пластики, над якою працювала моя дружина і режисерка із пластики у цій постановці Марія Карнаух. Наша вистава більше орієнтована на підлітків та їхніх батьків, тож молоді 12+ буде цікавою і відгукнеться. Особисто я, будучи підлітком, точно прийшов би! Музичка, якісь прикольні кадри, щось кричать незадоволені, агресивні люди — це ж, звичайно, треба йти! (усміхається)

Про життя в окупації і виїзд із Херсона

Євгеній Карнаух родом із Дніпра, але за роки життя у Херсоні та службу у знаменитому Херсонському академічному театрі імені Миколи Куліша остаточно відчув себе херсонцем, тож, каже, є саме херсонським режисером.

— До війни ми з дружиною збиралися там лишатися. Та й коли вже почалося повномасштабне вторгнення, вирішили не полишати Херсон. Хотіли там дочекатися, коли ЗСУ звільнять місто, — ділиться Євгеній Карнаух. — Життя в окупації — це дурні, дивні відчуття, коли не знаєш, чим закінчиться твій день. Стараєшся ходити містом і не відсвічувати. руські закривали інтернет, українські ресурси, VPN погано працював, тож складно було дізнаватися якісь адекватні новини. Так вони постійно капають на мізки, що «вас кинули й ніхто не повернеться». У них багато людей, перевдягнутих у цивільних, які отак просто ходять по ринку й всіляку фігню розповідають, щоб все це по людях далі ходило. І це важко. Давить. Давило постійно…

— Коли на початку липня 2022 року, вже почало вдень постійно прилітати по дислокаціям руських, вони ці дислокації стали влаштовувати ще ближче до людей. Була така хороша «бомбьожка» 7 чи 8 липня — буквально 200 метрів від нас — і це вже було занадто. Тож вирішили з дружиною виїжджати з Херсона. Ми виїхали волонтерським рейсом, невеличкою маршруткою, 26 липня о 10 ранку по Антонівському мосту, а о 10 вечора по ньому вже почало прилітати HIMARS’ами — рівно у цей день почали бомбити міст наші... Нам пощастило, що попався дуже «прожжонний» воділа. Він не перший раз їхав, знав, що, де і як, тож заздалегідь мав повний бардачок пачок цигарок. До Василівки було 26 блокпостів і на кожному він комусь то пачку цигарок давав, когось просто питав, як справи, десь спілкувався. Тож зрештою з усіх 26 блокпостів, де всі хлопці мали би виходити, аби на нас подивилися, хто ми, безпечні чи ні, нам довелося виходити лише раз. А у Василівці, коли проїхали останній блокпост, водій домовився, щоб ми не стояли в черзі і не ночували в полі, а виїжджали у той же вечір у останній чи передостанній колоні. То там у нас вже огляд був нормальний: переривали всі сумки, рюкзаки, дивилися ноутбуки. А коли вже наші колони їхали у сірій зоні, нас чекав «прощальний салют». У руських там є такий пагорб пристрелений і вони типу по нам стріляли, але типу не попадали. Все у метрах 30-50 за пагорбом від нас розривалося. А вже потім з’ясувалося, що це ми попали в заміс, коли і наші відповідали, і їхні недалечко від нас. Коротше, виїжджали ми «весело».

Про Вінницю і вистави у Полтаві й Дніпрі

— Оскільки ми — родом із Дніпра, спочатку поїхали туди. Тусили, шукали роботу і зрештою знайшли її у Вінниці через друзів та мою однокурсницю, яка тут працює. Тож тепер ми з дружиною — сумісники. Я за штатним розписом належу до Херсонського театру імені Куліша і одночасно — до Вінницького театру імені Садовського. Взагалі-то коли приходиш у новий театр, треба проходити конкурс, читати програму. Але для сумісників цього конкурсу немає і колишній директор Вінницького театру Володимир Лозовський нам довірився, що ми — хороші люди й актори, і взяв нас без конкурсу. На відміну від дружини, яка багато задіяна, як артистка балету, у Вінниці поки що я працюю у невеликій кількості вистав: виходжу у масовці у комедії «За двома зайцями», граю Принца у «Красуні і Чудовисько» та маю роль піаніста у виставі «Неперевершена», але по факту ще жодного разу у ній не грав. Все тому, що коли готувалася ця прем’єра, я як режисер саме почав ставити виставу у Дніпрі у національному театрі ім. Шевченка, а коли повернувся із Дніпра, вже поринув у репетиції своєї режисерської прем’єри у Вінниці «Blackout», — розповідає Євгеній Карнаух.

— «Blackaut» — третя моя постановка за час повномасштабної війни. У вересні у Полтаві ми з актрисою Олею Марфіною робили перформативне читання п’єси «КолоХерсон», яку написав Антон Лисенко. Саме цією виставою відкрили воєнний театральний сезон Херсонського театру імені Куліша і збирали кошти на підтримку колег, які на той час залишались в окупації у Херсоні. У Полтаві є класне місце — ТРЦ Київ в «Арт-Сіті», де на волонтерські події чи збір грошей на ЗСУ приміщення надають безкоштовно. Тож там все і організували. Грошей насправді зібрали небагато. Якщо цинічно оцінювати, то було би вигідніше, якби просто зібрали кошти з себе і додали те, що витратили на цю постановку. Але з точки зору того розголосу, який був наданий, і що потім це трансформувалось у волонтерські напрямки у самому Херсоні, мені здається, це все ж таки було корисно. Цікавий досвід!

— А другою моєю режисерською постановкою за цей воєнний рік стала документальна драма «Край» у Дніпровському національному театрі імені Шевченка. Попри важку тему війни, працювалось дуже класно. Мені дістались 12 молодих, гарячих артистів. Звичайно коли режисер приїжджає у новий театр, розраховує на рівень та мотивацію. І мотивація зазвичай нижча, ніж рівень (усміхається). Тут було навпаки — половина акторів буквально рік працюють після випуску, тож ще не можуть похизуватися офігенними професійними здобутками, зате молода енергія і бажання — просто на зашквальному рівні. Вони дуже гарно попрацювали! Це була дуже важка, складна робота і деякі речі вони проходили екстерном — за тиждень. Просто розриваючи собі печінки,селезінки, «психологінки» і серця. Абсолютно себе не жаліли і працювали на повну віддачу — це викликає величезну повагу! На нашій прем’єрі були військові, дуже дякували. Історія їм дуже сподобалася, але сказати, що глядач дуже ходить на цю виставу — не скажу. Адже зараз і так вистачає чогось важкого. Така психологічно важка вистава мала бути в репертуарі національного театру, тож з’явилася, але, я думаю, що на неї глядачі більше підуть через пару років. Коли вже можна буде дивитися на чийсь іще біль і не дуже відчувати свій власний.

Американський драматург Дон Нігро щиро вболіває за Україну, тож всі тексти надав безкоштовно

— Нову прем’єру «Blackout» я ставив за колажем п'єс Дона Нігро — відомого американського драматурга і дуже плідного автора, який живе в Огайо і написав понад 400 п’єс. Із ним я знайомий за перепискою ще з херсонських часів, адже у 2021 році ставив свою найпершу режисерську виставу саме за його п’єсою «Звірині історії». Після тієї прем’єри у якості реклами руснявий перекладач мені постійно надсилав на пошту вже перекладені п’єси Дона Нігро. Серед них я зустрічав казки, які дуже запам’яталися. Кілька років жив із ними у голові і коли обирав матеріал для постановки у Вінниці, згадав про них. Мені здається, що це… Так! Це гарна ідея! — каже Євгеній Карнаух. — Вже без руснявого перекладача я написав Дону і попросив прислати всі казки, які у нього є. Дон Нігро — абсолютно відкритий, а ще — дуже розумний та ерудований. Я коли писав диплом по «Звіриним історіям», переглядав інтерв’ю із ним і був вражений, як навіть на геть посередні та, відверто кажучи, дурні питання він так розкривався, таку давав відповідь, що це все одно було цікаво читати. Дуже класний дядько! Він всім серцем вболіває за Україну, тож надав для використання свої тексти абсолютно безкоштовно, нічого не просячи. Навіть навпаки — він вдячний, що в такий важкий час ми щось робимо і користуємося його текстами. Йому це приємно!

— Дон Нігро надіслав мені більше тисячі сторінок в оригіналі — англійською мовою. І вже з них ми відібрали 5-6 казок, із яких у цьому театральному сезоні зіграємо п’ять: «Сад із жовтими квітами», «Біла качка», «Місяць», «Пристрасті пряникового будиночка» й «Колодязь на краю світу». А в наступному сезоні, може, казок буде вже шість, адже плануємо виставу розширювати.

Про досвід спілкування із підлітками, який провідний по життю

— Ставлячи зараз у Вінниці виставу про підлітків, я точно знаю, що найбільше від дорослих дітям потрібне прийняття. Коли ми намагаємося зробити дітей зручними й такими, як би нам хотілося, то в тому немає їхньої особистості. Звісно, дітей потрібно спрямовувати, навчати, виховувати, але не прибивати. Саме тоді коли не знаємо, що з ними робити, починаються оці історії з насиллям, аб’юзом. Від власного безсилля. Та коли дорослі самі нездатні висловлювати свої справжні почуття, але цього хочуть від дітей, то хто тут дурень?! — звертає увагу Євгеній Карнаух.

— Ще у Херсоні я вів акторський курс для дітей у продюсерському центрі, і цей досвід спілкування із підлітками мені став у нагоді не лише під час роботи над цією виставою, а й взагалі став мені провідним по життю. До цього я ніколи з дітьми не зв’язувався й, відверто кажучи, боявся їх. Все думав, що це «страшні малі люди», які нездатні себе контролювати. Та коли мене вмовили працювати з дітьми, я жодного дня про це не пошкодував! Тому що виявилося, що вони набагато розумніші за нас! Вони талановитіші, краще думають, більше підлаштовані під цей світ. І взагалі — це їхній світ! Це ми маємо якось пожити, щоб їм не заважати, і щоб їм потім було легко цей світ змінювати. Я вдячний дітям за те, що передусім навчився у них прийняттю. Все просто: є ось так, тож або приймай, або йди звідси. І радію, що з вересня роботу із дітьми поновив тут у Вінниці. Зараз працюю у дитячій модельній агенції, де ми не прямо займаємося театром, а більше з модельною спрямованістю: візитки записати й трохи акторської майстерності. Теж дуже цікавий досвід.

Про власні стосунки з батьками у підлітковий вік

— Коли починався мій підлітковий вік, батька у мене у той період не було. Була тільки мама. І вона у мене — красуня! У якийсь момент, десь у класі восьмому, просто відпустила моє виховання. Відповідала на всі мої запитання, коли я сам до неї приходив, але не давила. Не було, що приходила і навалювала мені, розказуючи, як я маю жить. І це було класно! Тому що я відчував багато свободи, не виріс «мамінькіним синком», але при цьому знав, що завжди сам можу підійти до мами, спитати про все, що цікавить, чи отримати допомогу, коли вона потрібна. Від мами не було оцього молоточка, який б’є підлітка по голові. І мені здається, така манера поведінки спрацьовує, спрямовує до адекватного сприйняття світу і себе.

Родзинка прем’єри — жива музика і контакт із глядачем

— У виставі «Blackout» є конфлікт між матір’ю і підлітком, який тягнеться через всю постановку. І додатково є коротенькі вставні історії, які розглядають інші кути цієї проблеми. Щодо сценічного рішення,то у виставі не буде четвертої стіни. Актори будуть у тісному контакті з глядачем, постійно будуть співати, а живу музичну гру забезпечать Мисливці-музики: актор Роман Хегай-Семенов, який гратиме на гітарі, та контрабасист з оркестру театру Іван Синіцин. Дякую гуртам Rohata Zhaba, Zwyntar та «Діти інженерів» за дозвіл виконувати у виставі їхні треки, — відзначає Євгеній Карнаух.

— Акторів глядачі побачать у костюмах, у яких поєднується сучасність і казковість. Роль Підлітка грає Аліна Шкуропат і на дублі — Юлія Гетьман, Маму втілюють заслужена артистка України Олена Пархоменко і Оксана Бандура, заслужений артист України Максим Какарькін постане у ролі Батька та Князя, а замикає цю фантастичну четвірку Марія Левченко, яка грає Княгиню — нову дружину батька. У іншій акторській четвірці Маша Левченко постане у ролі Грети, її брата Ганса грають Артур Константинов і на дублі Богдан Костюк, у ролі Відьми й Казкарки постають заслужена артистка України Надія Кривцун та народний артист України Валерій Прусс, а за Мишу, Годинник, Корча, всілякі перестановки, вокал і одночасно роль хормейстера у цій виставі відповідає артистка-вокалістка Анастасія Бобрівська.

«Театр — це те, що відбувається за вікном. І це завжди про питання»

— Чи вийдуть після нашої прем’єри глядачі іншими і чи зможуть переосмислити власні помилки? Я не знаю. Ми ж не займаємося тим, що глядачі приходять, а ми їм кажемо, які вони погані і як треба жити. От вам інструкція. Ні! Театр — це те, що відбувається за вікном. І це завжди про питання. Ми щось беремо з власного досвіду, із того, що бачимо довкола і питаємо: саме ось так, правда? Все окей? Так норм? Серйозно? А вже як відгукнуться ці питання глядачам — побачимо, — говорить Євгеній Карнаух. — Від режисера що насправді треба? Зробити зрозумілу гру і зрозумілу мову, яка буде багаторівнево влаштована. Сам я навчався у Тамари Трунової — головної режисерки Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. І не скажу, що вона вчила нас за книжками (усміхається). Книжки ми й так всі знаємо, а у театрі, перш за все, маємо будувати сучасну історію, яку бачимо і відчуваємо. І не сказати, що вона за правилами і не сказати, що це погано. Ну і обходитися без необдуманих експериментів. Експерименти у театрі, як на мене — це повна дурня. Типу, ти щось робиш, не вийшло — нічого, зате спробував. Ні! Експерименти ставити — це в науку йди тоді. А театр — це люди. І у ньому завжди має бути про щось. Структуровано і конкретно.

Про те, чого не вистачає українському театру

— Мені здається, що в театрі працює забагато ображених людей. І вони, коли оце ображені, то і такі ж вистави ставлять. Не дуже складні, але з якоюсь претензією, мовляв, хтось недооцінив «глибокий задум». Такі ображені творці, щоб відчувати свою більшу значимість, починають це ж перекладати на речі, які такими не є. Викривлюють їх і дуже ображаються, коли їм про це кажеш. Нещодавно виходила ця дискусія в Національному театрі Лесі Українки, де себе адекватно поводили, вибачте, тільки Іван Уривський і Дмитро Богомазов (режисер і головний режисер Національного театру ім. Франка, — прим. авт.). Бо Богомазову нічого нікому не потрібно доводити, адже він — адекватний дядько, а Уривський — просто більш сучасний молодий режисер. До всіх інших, звичайно, є питання. Тому що коли вони починають розмовляти із оцим фльором: «Режисура!.. Серйозна людина!...» (імітує занадто серйозний тембр) Для чого?! Мені здається, від цього виростає дуже багато проблем у театрі. Це ж відбувається саме від того, що особистості незрілі. Для того, щоб займатися мистецтвом хоч більш-менш на повну, маєш щось пройти і дізнатися у житті, сформуватися. А коли «творець» несформований, його у якийсь момент захвалили або навпаки — затюкали, і потім він із цим бореться через те, що робить у театрі, то це ж все видно.