Найважливіші події з історії театру імені Садовського: був оперою, горів та відроджувався

Вінницькому театру 107 років. Його збудували тодішній міський голова Микола Оводов та головний архітектор Григорій Артинов як «дім зборів»

Сіра і брудна центральна вулиця. Ніхто з місцевих не дивується, коли бачить, як на ній прогулюється свійська птиця. За описом, це нагадує село. Але це Вінниця. На календарі початок ХХ століття. Та вінничани вже відчувають необхідність у будівництві власного культурного центру.

У архівах можна знайти свідчення, що Подільське губернське управління підписало наказ №280, від 6 лютого 1910 року про початок будівництва театру Вінниці. Міською владою виділялися кошти на необхідні витрати щодо нової будівлі. Зал на тисячу місць невеликий вестибюль, фойє на другому поверсі, сцена та службові кімнати.

— Вінницький голова Микола Оводов запросив Григорія Артинова на посаду головного архітектора, — розповідає керівник літературно-драматургічної частини театру ім. Садовського Світлана Фицайло. — Тоді Вінниця належала до Кам'янець-Подільської губернії і губернатор не вважав за потрібне будувати тут театр. Оводов та Артинов почали будівництво, а губернатору сказали, що будується дім зборів. Театр побудували за 10 місяців.

У архіві зберігаються спогади відомого військового діяча генерала Олексія Брусилова. Воєначальник охарактеризував місто так: «Вінниця звичайне брудне та сіре місто. Але не театр. Його можна взяти на долоні, перенести, і він прикрасить будь-яку європейську столицю».
 

Вінницький театр, після будівництва. З архіву музею театра ім. Садовського

Власна опера

Своєю трупою вінничани не могли похизуватися аж до 1933 року. Тому до цього часу місцеву публіку тішили гастролери, або як їх було прийнято називати — пересувні театри: імені Затонського, Єврейський театр, Театр російської драми тощо.

— У 1928 році в нашому регіоні перебувала пересувна опера. Вони привертали увагу людей до оперного мистецтва, — розповідає Світлана Фицайло. — Пізніше цей колектив передали вінницькому театральному тресту. Театр забезпечили матеріальною базою. Але це був величезний, до 300 осіб колектив, з великим оркестром, окремою балетною трупою, співаками. І в жовтні 1933 року у Вінниці нарешті відкрився театр опери та балету.

Репертуар на той момент був грандіозним: спектаклі «Фауст», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Борис Годунов», опери, «Енеїда», «Тихий Дон», «Наталка Полтавка», балет «Лебедине озеро», «Червоний мак», «Дон Кіхот». Але, незважаючи на професіоналізм та бажання грати, на календарі був 1933 рік. На вулицях голод. Місто було не в змозі опікуватися трупою. Вистави не збирали залів. І колективу запропонували перевестися в Сталіно (Донецьк), де було підготовлене необхідних розмірів приміщення. Там була можливість забезпечувати більшу трупу.

Частина колективу, яка переїхала з Вінниці і частина трупи переведеної в Сталіно із Ворошиловграда (Луганська) стали основою для створення Донецького театру опери та балету.

У 1940 році на території Української РСР відбувалася реорганізація театрів. Вінницький театр перестає бути оперним і отримує статус музично-драматичного. Власної опери у Вінниці більше ніколи не було.
 

Фото із архіву німецького фотографа Генріха Гофмана. 1942 рік.

Друга світова

Практично із самого початку Великої Вітчизняної війни, Вінниця була окупована фашистами. Частина трупи йде на фронт, частина — продовжує працювати. Сторожили розповідали, що спочатку німці з повагою ставилися до колективу і театру. Актори отримували пайки, як у німецьких солдатів та не піддавалися репресіям. Театр працював, як і завжди. Тільки тепер, два дні на тиждень спектаклі показували для німецького глядача. Але так само, українською.

— На той час виходила газета «Вінницькі вісті», у якій публікувалися заборонені радянською владою твори Лесі Українки, Володимира Винниченка, Уласа Самчука. Німці хотіли показати, що вони визволителі, — каже Світлана Фицайло.
 

Березень 1944 року. Джерело: книга «Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни: біль втрат і велич подвигів»

У музеї історії театру імені Садовського є спогади артистки Галини Ковальської. Після розстрілу гестапо її брата-підпільника, вона несамовито виголошувала фразу з монологу Марусі Богуславки: «Клянуся батьком, я звільню всіх!» Зал шаленів. За наказом влади спектакль був знятий з репертуару, а декорації знищено.

Ще більше дісталося мельпомені під час німецького відступу. Тоді загарбники спалювали кращі будинки в центрі Вінниці. У тому числі і театр.

Після пожежі будівля потребувала серйозної реконструкції. Однак, із зрозумілих причин, взялися за це після закінчення війни. Відновлювати улюблений театр приходили незалежно від віку та професії. Реставрація тривала більше двох років (1945-1948 рр.).

У квітні 1944 наказом Комітету в справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР директором Вінницького театру був призначений Федір Верещагін.
 

Напівзруйнований театр ім. Садовського (від нього залишились тільки стіни), березень 1944 р. З його руїн пізніше реконструйовано новий театр. (з архіву СЗОШ № 30)

Відновлений і реконструйований театр. Приблизно 1950-ті.

Ера Верещагіна (1948-1986)

Про Вінницький театр Верещагіна говорили, як про театр, який народжує навколо себе театри. І що цікаво, актори-аматори іноді грали на сцені Вінницького театру, а актори-майстри ділилися професіоналізмом на сценах Іллінців, Гайсина, Тульчина.

— Вважаю, що від 1948 року ми сміливо можемо святкувати день народження нашої трупи. Ми так і говоримо, що Федір Верещагін, народний артист України, народний артист СРСР — фундатор Вінницького академічного театру, — розповідає Світлана Фицайло. — Він умів підбирати і оберігати свою трупу. Також він добре розбирався в тому, яких акторів він хотів би бачити в своєму театрі.
 

Федір Верещагін

Верещагін вважав за краще ставити не тільки українську класику, а й драматургів-сучасників. Він хотів бути у всьому «піонером». Про це свідчить звернення Верещагіна до німецького драматурга Бертольда Брехта з проханням дати життя його героям на сцені свого театру.

За все своє життя він так і не зміг полюбити щось більше за театр. Навіть його дружина, Регіна Франсівна, якось сказала, що була заміжньою не за Федором Григоровичем, а за театром.
 

Композитор Платон Майборода, поет Микола Нагнибіда, письменник та драматург Микола Зарудний, режисер Федір Верещагін. З архіву музею театра ім. Садовського

Ера Селезньова (1986-2016)

Уперше Віталій Селезньов опинився у Вінницькому театрі в 1962 році. Тоді театр був уже названий ім'ям Садовського, а майбутній керівник був молодим актором харківського вузу. Практично відразу Верещагін і Селезньов не зійшлися характерами, і молодий актор хотів покинути заклад. Тим більше, що пропозиції роботи були і у Києві, і у Харкові.

Але саме в той час один з режисерів театру Садовського ставив виставу на шевченківську «Марину». Постановнику не вистачало актора для однієї з ролей і він запросив Віталія. Це було першою роллю Селезньова і початком другої «ери» Вінницького театру.

Через кілька років Верещагін помітив у ньому режисерську жилку і порадив спробувати себе в цьому напрямку. З благословення наставника, у 1973 році Селезньов закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту. У тому ж році він став режисером театру ім. М. Садовського, щоб через 13 років змінити Федора Верещагіна на посаді керівника.

— Як керівником ним було створено безліч гідних робіт, — каже Світлана Фицайло. — У ті роки вже дозволялося говорити про Сталіна і наш земляк Іван Стаднюк написав бестселер «Війна». Віталій Євдокимович зробив за цим романом інсценізацію. Під час гастролей спектакль викликав ефект бомби. Глядачі хотіли знов і знов дивитися на це.
 

Віталій Селезньов

У 90-і українські театри розвалювалися, акторам платили копійки, а зали не заповнювалися навіть наполовину. Селезньов ініціював створення театрального відділення в училищі культури. Він розумів, що актори з інших міст не будуть їхати працювати у провінцію. Також він знав, що поколінню старіючих акторів потрібна гідна заміна серед молоді.

Його вихованці з дитинства були задіяні в репертуарі, нехай спочатку в казках і масовках. Але, саме завдяки його старанням, було виховане не одне покоління акторів, якими зараз пишаються у Вінниці та Україні. Серед них Жанна Андрусишина, яка у березні цього року отримала звання заслуженої артистки України.

У віці 77 років Віталій Селезньов пішов на пенсію. На зміну прийшла амбітна Таїсія Славінська, яка планує розширювати горизонти та вносити інноваційні технології у роботу мельпомени. З її приходом почалася нова, третя «ера» Вінницького державного академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського.

 

Читайте також:

• В театр за покликом серця: Таїсія Славінська реалізувала мрії та амбіції через режисуру 
   
• 54 роки на сцені: історія однієї акторки Вінницького театру 
   
• У театрі імені Садовського впровадили онлайн-продаж квитків 
   

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.