«Мертва петля» Вінниччини: трагедія табору смерті в селі Печера, про яку мовчать путівники
- Село Печера на Тульчинщині сьогодні знають як мальовничу локацію для вікенду. Сюди їдуть за фото біля склепу Потоцьких та краєвидами Південного Бугу.
- Проте вісім десятиліть тому це місце називали «Мертвою петлею». Тут не було газових камер, але тисячі людей гинули від голоду, холоду та нелюдської жорстокості.
До початку Другої світової війни Тульчин був колоритним багатонаціональним містом, де понад половину мешканців становили євреї. Окупація району в липні 1941 року перетворила життя громади на суцільне жахіття. Хаотична евакуація та зруйновані дороги не залишили людям шансу на порятунок.
Дорога без повернення
Масові переслідування почалися у грудні 1941-го. Людей силоміць виганяли з домівок, тримали без їжі у холодних стінах єврейської школи, а згодом — напівроздягненими гнали пішки до Печери. До «дороги смерті» приєднували колони з Брацлава, Гайсина, Ладижина, Могилів-Подільського та багатьох інших містечок. Багато літніх людей і дітей замерзали на смерть ще під час першої ночі переходу.
Кампанія зі збирання тульчинських євреїв розпочалася 7 грудня 1941 року.
«Німці виганяли нас із будинків на вулиці, зібрали всіх євреїв і загнали в єврейську школу. Майданчик перед школою був оточений озброєними солдатами. Був наданий наказ вийти й пошикуватися. Спали на підлозі. Люди не їли й не пили із самого ранку. Пробувши у школі кілька днів, ми були виведені на вулицю», — тоді 16-річний Хусид Етя.
Єврейська школа містилась на вулиці Лобача. Вона стала першим етапом довгої дороги євреїв до табору «Мертва петля» в селі Печера. Після кількох днів перебування у школі людей вивели на подвір’я міської лазні та змусили роздягнутися. Епізод закарбувався у пам’яті Рахілі Гальперіної, якій на той час було 11 років:
«Усе жіноче та чоловіче населення роздягнули наголо й голих запхнули в один загальний зал. Це було звірське знущання».
У кількох спогадах згадано момент масового щеплення:
«Прививали бактерії всіх можливих тифів, дизентерій та інших інфекцій», — згадувала тоді 15-річна Рейзя Вайнблат. Після щеплення 10 грудня 1941 року бранців вивели на розкислу ґрунтову дорогу до села Торків. Надвечір їх розмістили в колишній зруйнованій конюшні, яка не мала вікон та частини даху. Приблизно 11 грудня перші групи євреїв із Тульчина почали прибувати до Печери. У місті залишилося 25 родин, які окупаційна влада виокремила для подальшої роботи. Серед них — ремісники, медики та художники. Їхні умови також були вкрай важкими, але гетто давало більший шанс на виживання.
Мальовниче пекло за гранітним муром
Колишній санаторій у Печері, оточений високим муром та скелястим берегом річки, став ідеальною природною в'язницею. В'язні згадують жахливий контраст між красою природи та жорстокістю режиму.
«Це було гарне мальовниче місце. Ми були приречені на смерть», — згадувала одна з бранців Зоя Борщанська.
Умови проживання були за межею людського терпіння. Десятки людей тулилися в неопалюваних кімнатах без вікон і дверей. Ті, кому не вистачило місця в корпусах, спали на сходах, у стайнях чи просто на землі.
«У таборі на кожну людину було стільки місця, скільки займала її голова. Лежати потрібно було тільки на боці, і ноги одного в’язня торкалися ніг того, що лежав навпроти», — розповідала про побут у таборі Руля Колтонюк.
В’язні швидко придумали назву для табору: «Мертва петля». Є два трактування її походження: топографічне — табір зусібіч був оточений огорожею, а з півночі його заблоковував Південний Буг; емоційне — він став місцем повільної смерти, що асоціювалася з петлею, яка неминуче затягується на шиї.
Смерть без пострілів: голод та епідемії
Печерський концтабір мав свою специфіку — тут не витрачали кулі. Почались епідемії: тифу, дизентерії, педикульозу та корости, через деякий час смертність сягнула 200–300 осіб на день. Спалах епідемії тифу швидко поширився навколишніми територіями Тульчинського, Тростянецького та Брацлавського районів. Табір навіть закривали на карантин.
«Трупів ставало все більше і більше. Бувало ми спали з ними по кілька днів», — свідчила тоді 14-річна Нюся Малиніна.
«Ми забули, що таке їжа, одяг, постіль, посуд, ми втратили людські риси», — згадувала вона.
Найбільшою проблемою в’язнів був голод. Єдиним способом знайти їжу стала втеча з табору крізь спеціальний лаз у паркані. Їжу вимінювали за одяг чи випрошували в навколишніх селах.
Також можна було чекати біля парканів. Хоч і це забороняли, але все ж давало надію на якийсь харч. Українські селяни, проходячи повз, часто перекидали харчі: буряк, картоплю, цибулю чи окрайці хліба.
Але такі спроби часто закінчувалися смертю, бо таборова охорона й поліцаї за це жорстоко били або розстрілювали. Залишки їжі вони знищували або затоптували на очах ув’язнених.
«Ми в селі випросили горох, а ці звірі-монстри розкидали горох в пісок і змусили нас збирати, а зверху вони нас били, і ще вівчарки кусали, та змушували зібрати кожну горошину», — зі спогадів тоді 11-річної Есфір Вербель.
Додатковою небезпекою ставали спроби роздобути воду. Спускаючись до річки сходами, бранці потрапляли під постріли німецьких охоронців, які базувалися з іншого боку в селі Сокілець, де була вже Німецька окупаційна зона.
17 березня 1944 року: день, коли петля розірвалася
Коли радянські війська увійшли до Печери 17 березня 1944 року, вони застали моторошну картину. Територія була всіяна тисячами тіл, а живими залишалися лише кілька сотень людей — настільки виснажених, що вони не могли навіть стояти.
Минуло 80 років від часу трагедії, а точної кількости в’язнів «Мертвої петлі» досі немає. За приблизними підрахунками, у таборі утримували понад 10 тисяч осіб. Це були євреї із населених пунктів Тульчин, Брацлав, Шпиків, Юрівка, Рогізна, Тростянець, Ладижин, Могилів-Подільський. Влітку 1942 року прибули депортовані з Молдавії та Румунії, які, за свідченням Рулі Колтонюк, «помирали надзвичайно швидко, не в силах пристосуватися до цього життя».
Статистика трагедії:
- Через «Мертву петлю» пройшли від 10 до 18 тисяч людей (за деякими даними — понад 50 тисяч).
- Вижили лише близько 300-400 осіб, серед яких 150 дітей.
- Більшість врятованих були настільки слабкими, що військові вивозили їх із табору на бронетехніці.
Пам'ять, що зникає
Сьогодні парк у Печері знову став місцем відпочинку. Туристи роблять селфі на схилах Бугу, не завжди помічаючи маленьку чорну табличку на воротах чи старі обеліски в лісовій хащах. Історія «Мертвої петлі» довго залишалася на периферії історичної пам'яті, проте для небагатьох вцілілих вона назавжди лишилася «відбитком у серці».
Вінничанам, які відвідують Печеру, варто пам'ятати, що ця земля пам'ятає не лише велич Потоцьких, а й тихий стогін тисяч невинно згублених душ, для яких цей «райський куточок» став останнім прихистком.
Читайте також:
Пам’ять полеглих у Другій світовій війні вшанували покладанням квітів до Меморіалу борців з нацизмом
Вінниця під тінню Райху: якою була Друга світова для нашого міста
Виліз на будівлю і хотів стрибнути. Стали відомі подробиці інциденту біля Центрального ринку
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
