Замість звичайного дитинства — волонтерство: історія 14-річного Мирослава (соціальна реклама
Це історія підлітка, чий дім став прихистком для інших. Мирослав зростав у тиловій Вінниці поруч із мамою, яка від перших днів повномасштабного вторгнення стала активною волонтеркою та захисницею прав внутрішньо переміщених осіб. Її голос звучав на форумах і в медіа, а її дії відгукувались у долях сотень людей, які втекли від війни. Для Мирослава це стало не просто фоном дитинства — це стало його шляхом. Він дорослішав у середовищі волонтерських штабів, допомоги для фронту, укриттів, історій втрат і взаємопідтримки. Він бачив, як біль перетворюється на дію, і як людська присутність — іноді єдине, що потрібно тим, хто втратив усе. Мирослав навчився бути поруч: з тими, кому боляче, хто боїться, хто шукає новий дім. Його історія — про емпатію, зрілість і покоління, яке вчиться служити іншим, ще не вийшовши з дитинства.
Хто такий Мирослав
Мирослав — 14-річний підліток із Вінниці. Він спокійний, уважний до деталей і звик більше робити, ніж говорити. Любить плавання: зараз ходить в оздоровчу групу й мріє перейти до спортивної, якщо тренер візьме.
Він — син громадської діячки та професора вінницького закладу вищої освіти, яка з перших днів повномасштабної війни, разом з командою однодумців, створила громадську організацію підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні. Поки мама варила їжу, збирала теплий одяг для військових і переміщених людей, організовувала допомогу і зустрічі, Мирослав поруч дорослішав значно швидше, ніж мав би у свої 11–14 років.
Мирослав говорить небагато, але за кожною його короткою відповіддю — кілька років життя поруч із війною, волонтерством і людьми, які втратили дім.
«Мене звати Мирослав, мені 14 років, я з Вінниці. Мені подобається плавання. Я поки що ходжу лише в оздоровчу групу, але можливо, якщо тренер візьме, то піду і в спортивну.»
Дитинство до повномасштабної війни
До початку повномасштабної війни життя Мирослава було схожим на життя багатьох міських підлітків. Школа, друзі, двір, прогулянки між уроками і гуртками. Каже, що тоді був меншим і мав більше вільного часу, щоб просто «гуляти з друзями», а не думати про сховища, черги в магазинах чи те, кому ще сьогодні треба допомогти.
«Скоріше мені згадується те, як я багато проводив вільного часу з друзями. Адже я і тоді був менший, у мене було більше часу, щоб проводити його з друзями.»
Перший день війни
Перший день повномасштабного вторгнення він пам’ятає дуже чітко. Зранку вони з мамою пішли до магазину — там були величезні черги, які виходили за межі приміщення. Люди мовчали, слухали новини, хтось говорив по телефону, хтось нервово гортав стрічку.
Тієї ж ночі у Вінниці пролунала перша повітряна тривога. Для 11-річного хлопця це був момент, коли слово «війна» перестало бути чимось далеким із новин.
«Перший день я точно пам’ятаю. Ми вранці прокинулися і пішли в якийсь магазин. Там були дуже великі черги, буквально за магазин вони виходили. Ми були там до середини дня. Потім тієї ночі була перша тривога в Вінниці. Я дуже перелякався, але потім ми пішли в укриття і в принципі все було нормально. Після цього вже не так було страшно.»
Тривоги і реакція сім'ї
Перший раз було найстрашніше: нові звуки, сирена, темний під’їзд, сховище. Далі страх поступово змінювався на напружену звичку. Мирослав каже, що намагався не панікувати, але дуже важливою була поведінка мами — вона чітко розуміла, що робити, і відповідально діяла під час небезпеки.
«Так, перший раз було страшно, а потім уже ні. Мені здається, що я більше заспокоювався сам, тому що не дуже панікував. Мама дуже відповідально ставилася до всього. Вона одразу розуміла, що треба робити і куди йти, і ми все одразу робили. Вона дуже відповідально вела себе.»
Допомога людям поруч
Через тиждень-два після початку повномасштабної війни родина фактично «увімкнулася» в допомогу іншим. Спершу це були літні сусіди — їм було складно самостійно стояти в довгих чергах, носити пакети, діставати найнеобхідніше.
Поступово коло розширювалося: у дім приходили люди, які їхали через Вінницю далі від фронту; мама варила їжу, збирала теплий одяг, ліки, найпростіші речі для тих, хто приїхав без нічого. Так почала формуватися спільнота, яка згодом переросла в громадську організацію.
«Десь через тиждень-два після початку війни ми допомагали бабусі з нашого будинку, їм було важко купувати товари, тому ми допомагали. Потім ми почали допомагати внутрішньо переміщеним особам, які приїжджали до Вінниці.»
Мама Мирослава, викладачка за фахом, стала громадською діячкою й заснувала ГО “Мережа громадських організацій підтримки ВПО в Україні”. Вона варила їжу для військових і переселенців, організовувала збори теплих речей, допомагала шукати тимчасове житло, приймала людей у їхній квартирі. Мирослав спостерігав, як звичайна квартира перетворюється на тимчасовий притулок для тих, хто втратив дім.
«Мама допомагає в тилу. Також на початку війни вона їздила в Київ по роботі. Я переживав через обстріли, але все пройшло нормально.»
Волонтерство для військових
Родина активно включилася у волонтерську діяльність для військових. Мама з командою шукала теплий одяг, збирала посилки, передавала необхідне на блокпости та в підрозділи. Згодом почали шукати й відправляти на фронт палатки — перша весна війни була холодною й дощовою, і такого обладнання бракувало.
На цьому тлі з’явилися ідеї з пошуком тканини, швачок, пошиттям розгрузок та інших елементів одягу для захисників. Це вже було не просто «зібрати пакунок», а ціла сітка координування людей, матеріалів та потреб.
«На початку мама упаковувала їжу для військових та робила снеки. Я допомагав переносити речі, приносити необхідне, ходити до швачки, забирати бронежилети, переносити палатки.»
Мирослав не просто спостерігав збоку — він носив коробки, переносив намети, забирав готові бронежилети, допомагав там, де потрібні були додаткові руки. Для підлітка це була одночасно і відповідальність, і відчуття причетності до чогось більшого, ніж їхня квартира чи під’їзд.
Укриття поруч з домівкою
Ще один важливий напрямок — безпека людей поруч. Приблизно через місяць після початку повномасштабної війни сім’я разом з іншими мешканцями почала шукати, де можна безпечніше перечікувати тривоги.
Знайшли старе укриття, яким не користувалися близько 30 років. Там було холодно, сиро, темно й захаращено. Мама організувала мешканців одразу чотирьох багатоповерхівок, щоб прибрати й облаштувати сховище на сотні людей.
«Через місяць після початку війни ми шукали укриття біля будинку. Знайшли старе, яке не використовувалося приблизно 30 років. Ми організували групу людей і почали його прибирати. Виносили старі меблі, кидали піддони, щоб не було холодно, і виносили сміття. Мені було дуже приємно допомагати.»
У цьому укритті тепер можуть ховатися люди з чотирьох будинків — діти, літні люди, сім’ї переселенців. Для Мирослава ці бетонні стіни — не просто місце, де перечікують тривоги. Це простір, який він сам допомагав перетворити з покинутого підвалу на місце, де можна вижити.
Найскладнішим для хлопця було те, що мама майже весь час була в русі: збори, доставка, зустрічі, телефони. Сім’я менше гуляла разом, рідше просто відпочивала. Але це відчувалося як ціна за те, щоб багато людей були не самі.
«Найскладніше було те, що мама більше часу допомагала, а ми менше гуляли. Але це давало відчуття, що ми корисні.»
Школа і друзі
На початку повномасштабної війни Мирослав навчався у п’ятому класі. Про його волонтерську діяльність і роботу мами знали не всі: частина вчителів та близькі друзі, але не весь клас.
Для нього це було особистим досвідом — не тим, про що хочеться говорити на кожній перерві. У школі він залишався просто однокласником, а вдома — сином жінки, яка паралельно з викладанням стала «голосом переміщених» у їхній громаді: слухала людей, фіксувала їхні потреби, передавала їхні історії далі.
«Я тоді був у п’ятому класі. Моя вчителька та друг знали про це, інші – ні.»
Страх із часом став іншим — не таким гострим, як у перші дні, але все одно присутнім на фоні. Мирослав каже, що подорослішав і тепер більше розуміє, що відбувається.
«Страх зменшився, бо я подорослішав і краще розумію ситуацію. Якщо тривога вночі, хочу, щоб швидше закінчилася і можна було спати. А якщо в школі, хочу, щоб все було добре для всіх.»
Чи думали про виїзд
Родина не планувала виїжджати з Вінниці на початку повномасштабної війни — місто було далеко від активних бойових дій, а з часом тут з’явилася й велика відповідальність перед людьми, яким допомагали.
Сьогодні вони теж залишаються у Вінниці — як Мирослав каже, поки що не хочуть нічого змінювати. Тут їхня школа, спільнота, укриття, яке він допомагав прибирати, і сотні людей, яких підтримує мама з командою.
«На початку війни не хотіли, бо Вінниця була далеко від військових дій. Зараз теж поки що не хочемо нічого змінювати.»
Мама, друзі та песик як опора
Найважливішим прикладом для Мирослава є мама. Він бачить, як вона одночасно викладає, керує громадською організацією, організовує заходи для переселенців, шукає ресурси і при цьому тримається заради сім’ї.
«Моя мама. Вона дуже відповідальна, тяжко працює, часто ночами.»
Поруч — друзі, улюблений песик і школа. Усі ці «звичайні» речі на фоні війни стають для нього опорою: можливістю переключитися, посміятися, пограти чи просто побути підлітком, а не лише «сином волонтерки».
«Також мої друзі, улюблений песик та школа допомагають мені.»
Мрії та плани на майбетнє
Мирослав думає про своє майбутнє прагматично. Він хоче добре вчитися, отримати професію, яка йому буде подобатися й дозволить забезпечувати себе та сім’ю. І при цьому — не втратити готовності допомагати іншим, яку бачив у мами.
«Для себе хочу добре вчитися, знайти хорошу роботу, яка подобається і добре оплачуватиметься.»
Голос Мирослава для світу
Якщо говорити глобально, Мирослав мріє про завершення війни і відновлення України. Він хоче, щоб країна розвивалась і наздоганяла європейські держави.
Якби мав безкінечні ресурси, допомагав би Україні не лише морально, а й фінансово — щоб люди, яких він бачив у перші роки війни в коридорах, укриттях та тимчасових кімнатах, нарешті могли жити в безпеці.
«Бажаю, щоб війна закінчилася, а Україна відновилася, наздоганяла європейські країни. Якщо б були безкінечні ресурси, допомагав би країні морально та фінансово.»
Стіна укриття, де живе надія. Дитячі малюнки, карта України, гасла «Україні — слава!» — голоси дітей, які пережили тривоги, але не втратили любов до своєї країни.
Мирослав і його молодша сестра навчаються в укритті. Під землею, у холоді, серед обстрілів — дитинство триває з книжками, завданнями і надією на майбутнє.
Мирослав із речами біля відділення пошти. У руках — допомога для фронту.
На самокаті — бо так швидше. Підлітки війни не чекають — вони діють.
Укриття, де проходять дні й ночі. Тут і навчання, і спілкування, і волонтерство.
Мирослав виріс серед цих людей і разом з ними.
Робоче місце його мами в укритті: ноутбук, списки допомоги, зв’язок з громадами.
Мирослав спостерігав за всім і допомагав, як міг.
Найтісніше укриття — десятки людей в очікуванні безпеки.
Мирослав знає, що таке бути в темряві з незнайомими, але рідними в тривозі обличчями.
Примірка саморобної розвантажувальної жилетки — пошитої зі старих брезентів і наметів.
На початку війни не було спорядження, але була згуртованість: міряли, приміряли, шили — для тих, хто вже завтра міг іти на захист. Мирослав — поруч із дорослими, як і завжди.
Мирослав разом з іншими дітьми висаджує кущі — у рамках ініціативи «Сади Перемоги».
Саджали з вірою, що навесні настане Мир, а захисники повернуться додому.
Діти не просто допомагали — вони будували майбутнє, в яке вірили всією душею.
Домашня випічка та борщ для військових. У ті дні родина Мирослава варила, пекла, пакувала й передавала обіди військовим. Пиріжки з горохом і часником стали символом тепла, яке можна передати навіть через лінію фронту.
Мамин борщ, який військові називали «професорським», і пиріжки з горохом та часником — це було більше, ніж їжа. Це була підтримка, якої чекали військові.
Мирослав допомагав у всьому: від закупівлі до доставки.
Діти війни — не просто свідки, вони творці людяності.
Саморобні «окопні свічки» — тепло, створене вручну. В першу холодну зиму 2022 року робили їх сотнями й підписувала мотиваційними словами: «Зігріємо вас теплом своїх сердець».
Усередині — віск, тканина і вдячність. Кожна свічка мала QR-код — за ним військові могли побачити відео з подякою й побажанням здоров’я!
Новорічна ялинка в родині Мирослава. Птахи миру, синьо-жовті прикраси, іграшка з фото, де ще усмішки «до війни». Сім’я створює нові сенси — навіть серед страху, надія живе в кожній гілці.
Мирослав допомагає передати медичне обладнання для шпиталю, який приймав перших поранених у перші дні повномасштабного вторгнення. Все — завдяки підтримці друзів і колег з-за кордону. У цей момент діти вчилися не гратися, а рятувати.
Перший день відновлення навчання — через місяць після початку війни. Мирослав стоїть під час виконання Гімну України, щоранку — знову і знову. Це була не просто школа онлайн, це був акт незламності й національної гідності!
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
