«Шоні»: свободу треба відстоювати не у Фейсбук, а в армії (соціальна реклама)
Він не розумів сутність помаранчевого Майдану. Вважав, це його не обходить. Сперечався з братом. Життя розпорядилося так, що визнати неправоту «Шоні» не встиг: брат загинув 2008 року. А нинішній взводник батальйону «Да Вінчі», коли настав час Революції Гідності, вже не мав сумнівів – треба йти і відстоювати право країни на незалежність. Її ціну він усвідомлює як ніхто, адже втратив друга – Дмитра Коцюбайла.
Родом я із «Закарпаття». Бабця – угорка. Називали мене «Шоні». У перекладі це Олександр – моє ім’я.
У 2014 році я був членом закарпатського «Правого сектору». Тоді починали рух боротьби проти московитів. Мав бізнес – підприємство з переробки лісу.
Пройшов Євромайдан, робив там певні справи. Згодом – тренування з «Альфою» і виїзд на схід. Карлівка, село Покровського району на Донеччині – там почалися мої перші штурмові дії. Зброї бракувало – один автомат на двох. Далі – Піски, 5 окремий батальйон добровольчого українського корпусу. Без зарплати – це власне рішення. Бо як чоловік ти маєш займати активну громадську позицію і доводити її не у Фейсбуці, а в армії. Нинішня війна така, що будь-яка людина може бути корисною.
Офіційно мобілізувався наприкінці 2022 року. Зробити це змусив Дімон Коцюбайло – більш відомий як «Да Вінчі». Знаю його з 2015-го – він ще вчився автомат розбирати. Хлопчак, який прибився до нас у населеному пункті Покровське на Дніпровщині. Там була тилова база. Гранатометник у одному з підрозділів.
Подружилися. Приїхав якось до мене після поранення. Саме Водохреще було. Я поліз в ополонку, а Дмитро – ні. Не можу, каже, ключиця уламком пробита. Дуже добрий був – таким запам’ятався. Сноуборд любив, свою дівчину Аліну – до нестями. Україна ще досі не розуміє сповна, кого втратила.
Це трапилося в Бахмуті. Напередодні три дні штурмували крайні села. Я підвіз снаряди танковій роті. За півтори години до загибелі Дмитра «перекидався» з ним голосовими. «Да Вінчі» попросив забрати солярку і сухпаї, привезти їм. Доїхав до «точки», сухпаїв ще немає. Везуть з Ізюма, треба почекати. Заходить його кум і каже – загинув Да Вінчі. Не повірив спочатку, бо недавно ж тільки говорив з ним. Був обстріл, всі зайшли в укриття. «Да Вінчі» в звичному стилі: «Сидіть тут, я гляну, що там». Вийшов, і «прилетіла» міна. Влучив снаряд у шию.
З 2014-го до початку великої війни продовжував свій бізнес. Періодично, коли була можливість, приїжджав на ротацію. Авдіївка, Піски – їздили туди як на сафарі.
Перший бій – весна 2014-го поблизу Карлівки. Стрільба – тоді було незрозуміло, що відбувається. Воювали під місцевих «сепаратистів», але курирували їх люди з регулярної російської армії. Вони знали як воювати.
Починаючи з 2017 року, війна перейшла у мляву площину. Відбувалося знецінення військових, обшуки у них. З нас, добровольців, зробили купу бандюків.
Після 24 лютого 2022 року я з двома побратимами з «Правого Сектора» поїхали із Закарпаття до Фастова на Київщині. 28 лютого виїхали до Києва. Згодом з бійцями Сил Спеціальних Операцій прийняли бій біля Макарова. Далі – Чернігівщина: Новий та Старий Биків, Басань. Заходили в тил до ворога на кілька десятків кілометрів. Заносили вибухівку, підривали мости для блокування руху ворога. Наштовхнулися на засідку, втратили чотирьох пацанів.
ССОшники – героїчні хлопці. Пригадую одного. 21 рік – поранений в Мар’їнці. Ближній бій – 10-15 метрів від противника. «Трьохсотий», відповз у траву, але «пережмурив» трьох чи чотирьох солдатів ворога. Зараз він у нашому батальйоні «Да Вінчі».
Цей батальйон, якщо одним словом, братерство. Нашому командиру Сергію Філімонову вдалося зберегти дух вільної людини. Суджу по собі – мене ніхто не обмежує. Я нині очолюю взвод радіоелектронної боротьби. Розширили роботу – ударні fpv, розвідка, майстерні. Налагодили роботу як слід, бо командування підтримує.
«Шоні», командир взводу радіоелектронної боротьби 108 батальйону «Вовки Да Вінчі»
59 ОШБр БпС
