Один рюкзак і нічна втеча: історія 14-річного хлопця з Донеччини (соціальна реклама)
Андрій, 14 років, з Донецької області. Підліток, чиє життя змінила війна та вимушене переміщення. Рідний дім залишився на сході України, а шлях у безпеку пролягав через Ужгород до Вінниці. Зміна міст, шкіл і оточення стала серйозним випробуванням, але Андрій зберігає внутрішню стійкість і прагнення рухатися вперед. Його історія — це розповідь про дорослішання в умовах війни, втрату звичного життя та силу адаптації, з якою українські діти будують своє майбутнє.
Хто такий Андрій
Андрій — 14-річний хлопець із Донецької області, із села неподалік Слов’янська.
Він пам’ятає початок війни з першого дня — прокинувся о четвертій ранку від слів мами:
«Війна почалася».
Без паніки, без крику. Просто з думкою:
«І що тепер?»
До війни
До повномасштабного вторгнення Андрій жив у селі Суханівка.
Їздив до школи у місто, добре вчився, любив техніку, колекціонував книжки про автомобілі, кораблі та літаки.
Допомагав мамі на городі, проводив час із татом, який тримав баранів.
«Будинок був нормальний для села — дворик із виноградом, старий диван, столик, квіти, погріб…»
День, коли все змінилося
Після перших вибухів родина залишалася вдома, але згодом мама сказала:
«Ми їдемо в Ужгород. Є знайомі, скоро приїде машина.»
Поїздка була нічною. Можна було взяти лише один рюкзак.
Андрій не встиг забрати свій щоденник і колекцію книжок — те, що було для нього важливим.
«Хотів узяти книжки про автомобілі й літаки, але мама сказала, що це неважливо. Взяв лише потрібне для школи.»
Шлях евакуації
Маршрут родини:
Суханівка → Слов’янськ → потяг → Ужгород → Вінниця.
Спочатку вони жили у складському приміщенні, переробленому під притулок: велика кімната, розділена перегородками, двоярусне ліжко, спільна кухня.
«Ми спали на матрацах. Я — на верхньому рівні, мама — на нижньому. Було тісно, але ми звикли.»
Навчання та адаптація
Після року в Ужгороді Андрій переїхав до Вінниці.
Спочатку навчався дистанційно, потім повернувся до школи фізично.
Зараз він — учень 8 класу.
«Спочатку було важко, але я не відстав. Потім зрозумів, що потрібно старатися.»
Його улюблені предмети — математика та хімія.
Він ставить перед собою чітку мету — вступити на економічний факультет.
«Я хочу стати економістом і працювати в Міністерстві економіки чи фінансів.»
Життя сьогодні
Андрій живе з мамою у Вінниці, допомагає по дому — готує, прибирає, приносить воду.
Тато, бабуся і дідусь залишилися у Донецькій області, приблизно за 40 км від лінії фронту.
«Тато регулярно дзвонить і питає, як я. Там поки спокійно, фронт не рухається.»
Мрії та бачення майбутнього
Андрій мріє навчатися в Європі, отримати економічну освіту і повернутися в Україну, щоб працювати на розвиток держави.
«Хочу навчатися в Європі, а потім повернутися і працювати в Україні. Якщо війна не закінчиться — працюватиму за кордоном.»
Він хоче, щоб світ бачив Україну інакше — як державу, що розвивається, а не лише як країну війни.
«Хочу, щоб Україну знали не як символ війни, а як економічно розвинену країну — як Сінгапур чи Південна Корея.»
Андрій сьогодні
Хлопець серйозний і цілеспрямований.
Після школи відпочиває, читає, допомагає мамі.
Поки спортом не займається, але мріє про хобі чи музичну школу.
«Після уроків просто хочу відпочити. Але головне — не втрачати цілі.»
Голос Андрія для світу
«Якщо можна, переїжджайте у безпечні місця, менше дивіться новини і не панікуйте.»
Нові будні, нове життя. Після втечі від війни Андрій вчиться жити по-новому. Навіть похід у магазин — це крок до стабільності, якої так бракувало в рідному місті.
Шлях із дитинства. Ці краєвиди нагадують Андрію про дитинство — ще мирне, коли дорога вела додому, а не в невідомість.
Те, що залишилось за спиною. Зруйновані будівлі — мовчазні свідки війни, яка забрала у хлопця звичний світ.
Самостійність крізь виклики. Андрій звикає дбати про себе. Війна подорослішила його швидше, ніж треба, але він тримається.
Мить тепла серед холоду. Попри холод і страхи минулого, поруч — сім’я. А з нею — тепло, яке рятує.
Слова, які наближають. На інтерв’ю Андрій говорить українською. Це нелегко, але для нього — це шлях стати ближчим до тих, хто поруч.
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
