«Ми залишилися без друга, без викладача, без лікаря». В пам'ять про вінницького хірурга Валерія Сливку

Люди йдуть до лікаря, коли їм погано, важко, боляче, вони приходять до нього, як до пастиря зі своїм горем і бідою. І він, як священик на сповіді, має вислухати, зрозуміти, допомогти і зберегти в собі чужу таємницю. Цього вимагає клятва лікаря, яку він дає на початку свого трудового шляху, і вірним якої він повинен залишатися все своє життя. 

Адже лікар позбавляє людей страждань. При цьому лікар проявляє найкращі людські якості, добре відчуває чужий біль. Лікар вчиться бути стійким, сильним духом, щоб пережити чужі страждання. Лікар завжди готовий до самопожертви.
Таким був і Валерій Сливка, знаний у Вінниці хірург, к.мед.н., доцент кафедри шпитальної хірургії ВНМУ ім. М.І. Пирогова. Був…на жаль, 15 травня 2023 року на 59-у році життя серце лікаря перестало битися. Але в серцях рідних, друзів, колег він залишиться назавжди.

Доцент кафедри хірургії

Валерій Павлович Сливка народився 2 січня 1964 в місті Вінниця. В 1981 році з золотою медаллю закінчив Вінницьку середню школу N10. З 1981 по 1987 роки навчався у Вінницькому медичному інституті ім. М.І. Пирогова, який закінчив з відзнакою.

В травні 1986 року в складі студентського загону був направлений в Чорнобильську зону для допомоги постраждалим; являється учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, що сталася 26 квітня 1986 року. В 1987 році працював старшим лаборантом кафедри топографічної анатомії Вінницького медінституту. З 1987 по 1989 рр.— навчався в клінічній ординатурі при кафедрі загальної хірургії ВМІ ім. М.І. Пирогова.

У 1989 працював завідувачем ОПК Вінницької міської лікарні N4. В цьому ж році вступив до очної цільової аспірантури при кафедрі загальної хірургії Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця, яку закінчив у 1992 році. У тому ж 1992 році був прийнятий на посаду асистента кафедри госпітальної хірургії Вінницького державного медичного інституту. В 1994 році захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «хірургія» на тему: «Обґрунтування лікувальної тактики та вибір методу непошкоджуючого лазерного опромінення в комплексному лікуванні ускладнених форм холециститу».

З 2000 року обіймав посаду доцента кафедри госпітальної хірургії Вінницького медичного інституту ім. М.І. Пирогова. З 2002 – консультант Центру медицини катастроф з хірургії. У науковому доробку має 59 публікацій, 7 патентів, 2 монографії, 56 раціональних пропозицій.

А ще Валерій Сливка був чудовим другом, люблячим батьком для двох доньок і дідусем, єдиним і найкращим сином.

Був справжньою людиною

Усе життя лікаря – це здобуття нових і нових знань, нового досвіду, який іноді змушує відмовитися від старого й звичного, невтомний пошук, боротьба із самим собою за формування власної особистості.

— Він порядний, добрий, був справжньою людиною, — розповідає мама Валерія Павловича, Оксана Сливка. — Всі його любили. Ми з чоловіком багато працювали, не мали достатньо часу ним займатись, хоч єдиним сином був. Але не мали ніколи проблем з Валерою. Він гарно навчався, займався музикою, багато читав; став медиком, тому що був людяним: з дитинства хотів врятувати і тварину, і людину. Неодноразово люди дякували за руки мого сина, оскільки він був дійсно гарним фахівцем.

Серцева недостатність — причина смерті лікаря. Рятуючи життя інших— на себе зовсім не вистачало часу.

— Так рано пішов з життя… — каже жінка. — Хоча переніс мікроінсульт сім років назад і мав цукровий діабет, але почував себе нормально, до останнього займався викладацькою діяльністю. По санавіації його викликали у відділення, де були хворі на коронавірус, яким врезультаті також перехворів.

На стан здоров'я могло повпливати і те, що Валерій Сливка був ліквідатором ЧАЕС.

— Коли сталася аварія на ЧАЕС, з міністерства прийшов наказ направити в Чорнобиль студентів-медиків, — говорить Оксана Яківна. — Створили загін з 4-курсників, забрали з занять і відправили в чорнобильську зону одразу після аварії для надання допомоги постраждалим. Студенти були там шість днів, серед них був і Валерій.. Тому син являється ліквідатором чорнобильської аварії. Чи вплинуло це на його здоров'я — можна лише здогадуватись. Але з його курсу вже немає в живих кількох чоловік…

На похоронах хірурга Валерія Сливки було чимало людей, друзів, колег. Скільки б добрих слів не було сказано, але це неймовірно тяжко - ховати свою дитину, — говорить Оксана Сливка. Тепер справу сина продовжать його діти.

— Його дві доньки пішли по його стопам. Любив їх дуже, і троє онуків. Був гарним батьком і дідусем. Він був турботливим сином, я була дуже до нього прив’язана. Провести в останню путь прийшло дуже багато людей, всі його поважали. Але сина не повернути…

Бути розумною, як тато

Лікар володіє такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинене клінічне мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо. Починаючи спілкування з пацієнтом, лікар концентрує свою увагу на хворому, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров’я.

— З дитинства він був для нас взірцем вихованості, доброти і розуму, — говорить донька Еліна Сливка, лікар-гінеколог. — Він був у нас дуже розумним і начитаним. І я, будучи маленькою, завжди загадувала бажання стати такою ж розумною, як тато, читати стільки ж книжок, як він. А ще, батько був творчою натурою, любов і талант до малювання ми перейняли саме від нього. Він дуже смачно і віртуозно готував, вміючи поєднати непоєднувані інгредієнти між собою.

Еліна і Вікторія були татовими дочками. Він мріяв про дівчаток, які нині продовжують його справу, теж стали медиками.

— Ми з меншою сестрою Вікторією пішли по батьковому шляху — стали лікарями… В мене навіть сумнівів не було. Пам'ятаю, тато взяв з собою на операцію, це був 9 клас школи. Він їхав по санавіації і запропонував, щоб я подивилась, що таке операція, відчула, чи моє це покликання. Я стійко спостерігала весь процес від початку до кінця. В той день я зрозуміла, що в мене є хист, або ж це генетична любов до медицини. Я йшла по татовим стопам, навіть не задумуючись. Навчаючись в медуніверситеті, зловила себе на думці, що ніколи і не мріяла про іншу професію. Ті якості, які ми перейняли від тата, ми будемо зберігати та продовжувати в пам'ять про нього, будемо передавати своїм дітям.

За словами старшої доньки, нічого не передбачало горя. В батька було багато планів.

— В тата планів на майбутнє було багато. Він ніколи не говорив про смерть. Востаннє я розмовляла з ним в день, що став для нього останнім... Це була буденна нетривала розмова. Він не скаржився на здоров'я, почував себе добре, що було відчутно і по голосу, і по настрою. Але в останній рік життя тато став більш сентиментальним. Останні подарунки мені з сестрою були з досить пророчими словами: «Я не обіцяю бути з тобою до кінця твого життя, але я обіцяю любити тебе до кінця свого».

З ним було не страшно

Ця професія вимагає мужності, необхідності прийняття єдиного правильного рішення, від якого залежить людське життя. Якщо помилки продавця або кравця можна виправити, то неправильно поставлений діагноз, рука хірурга, що здригнулася, навіть проста байдужість до хворого може обірвати чиєсь життя. Але, проте, яке це щастя, першим сказати батькам: «Операція пройшла успішно, Ваш дитина буде жити»...

В 1982 році для газети «Молодий Медик» писав про Валерія Сливку одногрупник Олександр Мазур: 

«Коли мені запропонували написати про Валерія Сливку, я з радістю погодився, бо добре знаю свого товариша, хоч і навчаємося в різних підгрупах. Познайомилися рік тому, під час роботи в радгоспі, де разом збирали яблука. У праці людина пізнається краще за все. Добре працював Валерій, старанно вчиться тепер. Екзамени складає лише на “відмінно”. І школу закінчив з золотою медаллю. Він не тільки взірець у навчанні, але і у поведінці, у виконанні громадських обов’язків.

Ось уже другий рік Валерій — староста підгрупи. Вимогливий до себе і до товаришів. Це — людина слова: якщо дасть його, обов’язково дотримується. На нього можна покластися в будь-яких обставинах, і можна бути впевненим: не підведе. А якщо звернешся до хлопця за допомогою — обов’язково надасть її, порадить, роз’яснить незрозуміле. Любить Валерій музику, книжки — його захоплення, непогану бібліотеку має вдома. Батьки з дитинства прищеплювали йому любов до книги, до знань».

— Він працював на кафедрі, яка знаходиться в лікарні ім. М.І. Пирогова, — розповідає друг і колега Віктор Трегуб. — Він там багато років оперував, навчав студентів, займався науковою діяльністю. Доброю людиною був. Завжди підтримував колег своїх молодших. Його цікавили новітні методики. Покійний батько Валерія був деканом природничо-географічного факультету в педуніверситеті, мама до цього часу викладає хімію в медуніверситеті. Має дві дочки, що теж стали лікарями. Любив своїх дітей, хвилювався. Він по санавіації виїздив, на районах оперував. Завжди був готовий прийти на допомогу, безкорисним був. Останнім часом працював зі студентами дистанційно. Коли я клініку відкривав в його будинку він допомагав. Я кожен день його бачив, коли їхав на роботу. А тут звістка — Валери немає…

За словами лікаря-анастезіолога Віктора Трегуба, Валерій Сливка був таким фахівцем, що поруч не було страшно нічого. Його професійні поради завжди були правильними та доцільними.

— Ми познайомились, коли я в Ладижині працював, ще в 1993 році. З тих пір і здружились. З ним було не страшно, в медицині потрібно надійне плече, аби правильне рішення прийняти. Через помилки доводиться відповідати перед рідними, совістю і Богом. Моральна і емоційна напруга завжди є. А якщо поруч є друг, фахівець, який підказує, досвідчена людина, хірург — це дуже важливо. Також важливо, коли така людина навчає студентів, яка не лише навчить, а запалить любов до справи. Любив друзів, колег, студентів, свою сім'ю. Ми лишилися без друга, без викладача, без лікаря. Важко…