«Ми — діти, не монстри»: історія 15-річного Кирила, якого війна змусила подорослішати (соціальна реклама)
Кирилу 15 років. Війна змусила його залишити рідну Дружківку на Донеччині та разом із родиною пройти шлях вимушеного переселення через Хмельниччину до села Сутиски на Вінниччині. За цим маршрутом — зруйнована звичність, небезпека та досвід дорослішання в умовах війни. Водночас Кирило зберіг здатність мислити про майбутнє, адаптуватися до нових обставин і шукати своє місце в новій реальності. Його історія — це свідчення сили підлітка, який навчається жити далі, попри втрати й невизначеність.
Хто такий Кирило
Кирило — 15-річний хлопець із Дружківки. Спокійний, врівноважений і розсудливий.
Його відрізняє здатність глибоко мислити й потреба в чіткому порядку — у всьому шукає логіку, баланс і сенс.
«Якщо кажуть щось зробити — допомагаю. Сам можу зробити не те, але коли є чітке завдання — усе буде добре, майже досконало.» — Кирило
До війни
До війни Кирило жив у Дружківці, навчався у школі, займався тайським боксом, спілкувався з друзями.
«Ми ходили в спортзал, займалися тайським боксом. Було цікаво.»
Йому подобалися точні предмети, розмови з батьками, спокійне життя у звичному ритмі.
Коли почалася війна
«У 2022 році почалася паніка в місті. Ракети пролітали над домом, усі почали боятися.»
Родина спочатку залишалася вдома, сподіваючись, що небезпека омине.
Коли стало зовсім тривожно, зібралися й виїхали.
«Ми вирішили: якщо буде небезпечно — їдемо. І поїхали.»
Перші переїзди
Спочатку родина оселилася у Хмельницькій області.
«Нас там не дуже добре зустріли — казали “бандерівці”.»
Згодом переїхали у село Сутиски на Вінниччині, де живуть і сьогодні — уже майже чотири роки.
Школа і друзі
Кирило зараз навчається у 10 класі.
Йому подобається, коли навчання структуроване, а викладачі — уважні.
«Старий клас мені подобався більше, бо я всіх знав. У новому ще не встиг познайомитися.»
Із попередніми друзями спілкується онлайн, через соцмережі.
«Деякі виїхали за кордон, але ми пишемо одне одному в Telegram.»
Сім'я і підтримка
Кирило живе з батьками, братом і сестрами.
Він — старший син, на якого можна покластися.
«Кирило дуже відповідальний. Якщо залишити його вдома, усе буде гаразд — і за меншими догляне, і по господарству допоможе.» — мама
Його спокій допомагає іншим триматися. У родині кажуть, що він став дорослим ще під час переїзду.
Спорт і хобі
Раніше Кирило займався тайським боксом, зараз тренується вдома.
«Можу віджатися, присісти, покачати прес. Але треба мотивація.»
Він мріє відновити тренування, коли буде більше можливостей.
«Мотивація приходить і зникає. Треба дисципліна.»
Навчання й майбутнє
Кирило уважний до навчання, особливо до предметів, потрібних для вступу:
«Математика, українська, історія України, біологія.»
Після школи хоче вступити до українського вишу.
«Піду або на поліцейського, або на рятувальника — пожежника.»
Він хоче залишитися в Україні:
«Це моя країна. Тут мої люди. Я тут народився, і мені тут комфортно.»
Характер і внутрішній світ
Кирило — спокійний, іноді замкнутий, але глибоко вдумливий.
Йому потрібна ясність, структура, зрозумілі правила — тоді він відчуває безпеку.
«Я не люблю робити щось без плану. Коли є чітке завдання — усе виходить добре.»
Його мама каже, що він має «свою тишу» — і це не вада, а спосіб зберігати рівновагу.
Відчуття миру і безпеки
«Ми — діти, не монстри. Ми маємо право жити, відчувати й мати емоції.» — Кирило
Для нього мир — це коли можна спокійно вийти надвір, не боятися, що день може бути останнім.
«Батьки — мої герої. Вони вивезли нас із небезпечного міста, і тепер я живу спокійно.»
Мрії та плани
Кирило хоче завершити школу, вступити до університету, працювати на благо України.
Він мріє допомагати людям — у поліції чи службі порятунку.
«Хочу, щоб усі діти могли жити спокійно. Бо життя — це головне.»
Голос Кирила для світу
«Ми теж хочемо жити в спокої та мирі. Ми маємо право жити, відчувати й мати емоції.»
Тиша, що лікує. Після втрати дому найцінніше — спокій. Тут, на березі водойми, діти просто діти. Без страху. Без сирен. Лише вода, сонце і щастя, яке відновлюється.
Свято, якого вони заслуговують. Ці діти бачили більше, ніж повинні були. Але сьогодні — їхній день. Іграшки, подарунки, посмішки — бо в новому житті має бути більше радості, ніж болю.
Погляд, який пам’ятає. Кирило — не просто хлопець. У його очах — досвід втрати, вибору мовчати або кричати. Він обрав жити далі. Спокійно. Гідно.
Маленька родинна радість. Їх не пов’язує кров, але їх єднає любов. У цих усмішках — нова сім’я. Побудована не на спогадах, а на тому, що створюється тут і зараз.
Малюють мир. Своїм руками вони створюють світ, де немає вибухів. Малюнки про Україну — це їхня віра в те, що життя буде добрим. І вчитися радіти — це теж подвиг.
Вони врятували дитинство. У них немає старих фото. Усе лишилося в тому житті. Але є нові спогади, нові усмішки, нова родина. Завдяки їм діти знову можуть мріяти.
Дім, що виріс із серця. Це не просто дім — це місце, де кожен знайдений, почутий і потрібний. Тут діти, які втратили все, знайшли головне — любов.
Опитування проводилось ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Мережа громадських організацій підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
