«Барс»: «Летів однією рукою – пальці задубіли від морозу» (соціальна реклама)
Мав досвід строкової служби. Після неї став цінувати час. Служив у ГУРі, хоча хотів бути морським піхотинцем. До того закінчив Рівненський професійний ліцей. Отримав спеціальність електромонтера. Працював збірником меблів. Робив і меблі, і домовини. Працював лише в Україні – за кордоном не був.
23 лютого мене набрали з військкомату і сказали з’явитися наступного дня о сьомій ранку. Коли почалася війна, потрапив у роту охорони. Місяць стояв на блокпосту. Далі – Київ. Охороняли перший «Патріот», що його союзники надали Україні. Тоді скрутили чувака, який знімав вихід з нього.
Згодом опинився у 33-й бригаді. Восени 2022-го почалися серйозні навчання. Там ушкодив коліно. Але все склав на відмінно.
Брав участь у Запорізькому контрнаступі. Під час першого виходу двічі контузило. Пощастило, що вижив. Коли перебуваєш у самісінькому вирі війни, про смерть не думаєш. Тільки пам’ятаю, що слини зовсім не було – рот сухий. Усвідомлення приходить згодом.
Ротний у нас був винятковий. Цінував людей. За ним були готові і у вогонь, і у воду. Зрозумів, коли в мене не витримали нерви і залишив військо. Повернувся додому, працював за фахом - електриком. Вийшов по каву, підходить тип з шевроном морської піхоти. Так знову опинився у ЗСУ.
Повезли в Гайсин, оформили у 59 бригаду. Коли приїхали хлопці з 108-го батальйону «Вовки Да Вінчі», погодився приєднатися. Мав уявлення про роботу батальйону.
Спочатку перебував у роті вогневої підтримки. Це кінець січня 2025 року. А уже коли спрямували у підрозділ радіоелектронної боротьби – кайф. Два дні на підготовку. На третю ніч уже давив ворожі FPV. Важка робота. Багато нюансів – маєш вгадати частоту, ширину смуги. І відповідальність – від тебе залежить і життя піхотинців, і чи залишиться цілою техніка.
Сформували екіпаж-перехоплювачів. Нас було троє. Я – пілот. Зробили собі бліндаж, повністю його облаштувавши. Паралельно навчалися. Перший вихід – 1 січня 2026 року. Збили перший ворожий шахед. Тоді ще не було такої «наземки», аби працювати з бліндажа. Тому – вицілювали з машини. Мороз страшенний, вітер. Побачили шахед, але він зайшов у хмари і пропав, бо тепловізор його не відображав. Далі переслідувати не могли, але в такій ситуації вирішили повертатися. Летів назад однією рукою - пальці задубіли. Зиркаю наліво, бачу - щось підсвічується. Беру пульт у дві руки, роздивляюся – шахед. «Рушаю» за ним і помічаю – батарея на межі. Пару маневрів у повітрі здійснив і підрив. Влучив! Ми були дуже щасливі, вітали одне одного.
Головне – виявити шахед. Його дуже важко знайти. Є планшет, карта, маршрут. Але він може бути оманливим. Приклад: вилітаю, на карті зливаюся з ціллю, але не бачу його. Тоді починаєш крутити дроном і шукати.
Якщо небо чисте, то побачиш шахед навіть на висоті 1000-1500 метрів. Але таке трапляється зрідка.
Недавно ворожі дрони летіли на висоті 2700-3000 метрів. Хмари – на 600-700. Тобто – вище за них. Розганялися, пробивали хмари. Шахеди розвернулися назад і нікуди не долетіли.
Якщо чисте небо і ти встиг виставитися, то можеш «лузати» шахеди як насіння. Якщо йдуть на одній висоті з інтервалом, скажімо, у три хвилини. Одному летиш «в лоб», побачив - збиваєш, «стіки» всі назад, споряджаєш канал – і працюєш далі.
Завжди стоять десять споряджених дронів на будь-який випадок. Ворог часто змінює маршрути шахедів. Якщо масована атака, траплялося і по 20, то цих маршрутів – кілька. До цього треба бути готовим.
Головне – підібратися до шахеда близько. Бодай на метр-два. Якщо далі – промах.
Планів залишатися в армії після війни не маю. Настане мир, і я повернуся додому. Дружина з сином чекають найбільше
Вадим «Барс» Станевич, перехоплювач шахедів батальйону «Вовки Да Вінчі» 59 ОШБр БпС
