Андрій Опанасюк: створення першого в Україні «браунфілду» та волонтерство (Пресслужба А. Панасюка)

Проєкт «браунфілду» у Вінницькому ламповому заводі – перший в Україні. Принаймні, саме так сталось на початку реалізації. Що таке «браунфілд»? Це тип індустріального парку, створеного на вже існуючому виробничому майданчику. Різниця із «грінфілдом» полягає саме у локації, адже цей тип створюється у чистому полі. Автором такої ідеї у Вінниці став Андрій Опанасюк, підприємець, що з початком повномасштабного вторгнення став ще й волонтером.

Яке майбутнє у Вінницького лампового заводу та волонтерські обов’язки – у розмові з Андрієм Опанасюком.

• Ще з початку повномасштабного вторгнення ви пов’язали свій шлях із волонтерством. Які зміни з того часу відбулися у волонтерській діяльності, чи залишились запити тими ж? Чи були ви пов’язані безпосередньо зі зборами коштів чи лише самостійно фінансуєте такі закупівлі?

• Ще жодного збору на сьогодні я не організовував. Коли війна розпочалася, ми всі були налаштовані, що це триватиме 2-3 тижні, тож ми так і сприймали, що потрібно об’єднуватись, адже віник з багатьма гілочками зламати набагато важче.

Всі ми допомагали настільки, наскільки могли. Багато чого не виносилось на публіку, проте робилось власними силами. Ми особисто і зараз допомагаємо всією командою, не афішуючи це.

Зазвичай ми купуємо автомобілі у гарному стані. Це завжди потрібна річ. А також завжди є запит на дрони. Так складається, що на фронті зараз дуже багато знайомих, всі вони звертаються з конкретними запитами, тому на цьому ми й концентруємось. Можливо, змінилось саме це.

• А щодо лампового заводу. Ця територія стала вашою вже під час повномасштабного вторгнення?
• Не стала і не під час. Це була така угода, тому я придбав об’єкт, не маючи жодних планів. Мій конкурент за часів роботи з бетонними плитами бував на ламповому заводі. Минув час. В 2021 році влітку я отримав пропозицію про продаж об’єкту, але відмовився, оскільки саме у розпалі було «Велике будівництво». Тож нам потрібно було практично у 2,5 рази збільшувати і кількість техніки, і людей і роботи. Після двох хвиль перемовин я все-таки вирішив, що цей об’єкт теж потрібен для розвитку та майбутнього міста.
• Цікаво, що у документах кінцевим бенефіціаром заводу був росіянин, а у 2021 році об’єкт належав людям із Криму.
• Насправді я отримав право власності у 2022 році, купив я завод у вінничанина, який є громадянином України. Спеціальний правоохоронний орган досліджував це питання, а тому зробив висновок, що ми – доброчесні набувачі майна. Так, власниками були кримчани, та до 2014 року вони були такими ж українцями, як і всі, а їхньої громадянської позиції зараз я не знаю. Комунікація у мене була з громадянином України. Оцінку цьому надали правоохоронні органи і вона позитивна та публічна. Це на мене абсолютно ніяк не тисне, адже це у майбутньому Вінницький індустріальний парк.
• Територія, вочевидь, не буде монолітною. Якими є перспективи цієї території і що планується на ній?
• Індустріальний парк – це справді ідея не монолітна. Адже, місто одним житлом розвиватися не може. Будується його доволі достатньо. Оскільки на Харківщині зараз доволі важко, то багато запитів на релокацію бізнесів є з цього регіону. Бо незважаючи на попит та бажання працювати, люди не мають такої змоги в умовах постійних обстрілів. Тож звичайно ми хочемо допомогти бізнесам у релокації. Якщо розвиватиметься місто, то переїжджатимуть і сім’ї, в яких є дітки. А це справді майбутнє міста. Тому сухий порт, залізнична гілка – це дуже гарна ідея для індустріального парку.

• Що таке сухий порт і як він функціонуватиме?
• Це насправді не нова ідея, адже на дорозі М-21 у напрямку Києва, то поруч з Калинівкою на Вінниччині є сухий порт. Я часто їздив до Києва, тому бачив це. Спочатку там зробили майданчик та провели для завантаження щебеню залізницю. Зараз, коли проїжджаю, то бачу там доволі велике підприємство, яке постійно оновлюється. У ламповому заводі більше 100 тисяч квадратних метрів, тож окремим бізнесом може бути перевантаження, збірка спільного контейнера, розвантаження та розмитнення контейнерів з Китаю чи Пакистану. Якщо ж у клієнта брак вільних коштів, то товар буде на митному складі стільки, скільки потрібно.

Такий досвід є і у Литві, близько 70 відсотків на складах за розмитнення товару. Це, на мою думку, є дуже крутим сервісом і тому ми плануємо його надавати.

• Тривалий час там нічого не вироблялося, яка інфраструктура на території? Чи є там колії, чи потрібно будувати нові?
• На жаль, немає, адже 25 років територія не експлуатувалась. Колії також були демонтовані, тож ми запрошували експертів, що оцінити поновлення колій, також комунікуємо із залізницею.

Тож серед найближчих планів – поновлення залізничної гілки, покрівля, бо на ній вже навіть виросли дерева. Далі – вікна у головному корпусі. А на фінал залишимо фасади, тож приміщення буде сучасним складським. А у колишніх 30 тисячах адміністративних будівель плануються офісні приміщення для компаній. Ми маємо ще й плани по часу виконання робіт – це півтора-два роки. Час, який ми собі даємо на покрівлю, вікна фасад та залізницю.

• Чи маєте ви вже запити від бізнесів, що релоковані, щодо роботи на цій території? Чи поки проєкт не готовий до такого не доходило?
• Насправді, вже неодноразово приходили ці запити. Концепція парку була погоджена з містом, а воно зацікавлене, щоб великі підприємства могли звертатися. Тож запитів багато, адже підприємці розглядають різні варіанти, коли приїжджають. Індустріальні парки є двох видів. Якщо у «ґрінфілдах» чисте поле, де підводять і комунікації, і дорогу, і освітлення, отож бізнес будує все практично «з нуля». Ми ж робимо «браунфілд», тобто територію на якій давно нічого не вироблялось. Насправді практично чверть століття. У «браунфілді» має бути задіяно більше 10 гектарів, а у нас є якраз 20.

Ми зараз приймаємо виробників, показуємо їм умови, терміни, комунікуємо. Нещодавно були виробники металоконструкцій, великого обладнання.

• Чи є вже «браунфілди» в Україні?
• Можливо, десь паралельно і готуються такі проєкти, тому це швидше може сказати Мінекономіки, адже вони мають надати дозвіл на таке, але коли ми комунікували, то ще таких ідей не було.
• Загалом ця ідея є великим тягарем для фінансів у воєнний час, чи все-таки це фінансові можливості?
• Звісно, для фінансів це дуже важко, бо об’єкт не лише великий, але й потребує реновації, але індустріальні парки можуть пільгово кредитуватися державою. Тож маючи цю пільгу нам буде легше, тому плануємо звертатися у банк. Мабуть, сам об’єкт стане заставою, та ми готові до такого. Просто так витягнути цей проєкт авжеж надто важко.
• А щодо робочих місць? Скільки приблизно може дати ця територія і, зокрема, сухий порт?
• Дуже важко дати відповідь зараз на це запитання. Проблема у тому, що ми не знаємо, які будуть виробництва. Ми розглядаємо можливість виробництва будівельних матеріалів, у якому ми матимемо частину, як виробники. Потреба держави у цьому точно буде важлива. Чи буде місць багато? Гадаю, що так, спрогнозувати важко, але 300 людей точно.
• Чи можуть виникати якісь конфлікти із місцевими мешканцями?
• Раніше існували так норми, що асфальтобетонів заводи будували у кілометровій зоні від помешкань. Та в сучасному обладнанні набагато кращі системи фільтрації. За офіційними стандартами зони можуть мати до 200 метрів. Наше виробництво точно буде сучасним. Цей завод будували за колишніми нормами, тому думаю проблем ніяких не буде. Ми точно зацікавлені у тому, щоб виробництво було сучасним і приносило місту лише благо.