Жив так, ніби завтра вже не буде. Пам’яті нашого колеги і друга Віталія Дереха

• Журналіст, майданівець, доброволець, воїн і наш Герой… Про Віталія можна говорити багато. Таких, як він, справді небагато. Він завжди вирізнявся з-поміж інших. Його проєкти, статті завжди чіпляли та привертали увагу. Він не боявся жодних викликів ні в професії, ні в житті.
• Несподіваний, без рамок, веселий, впертий, з біса розумний. Добрий. Надійний. Ці слова мало що скажуть тим, хто його не знає, а для тих, хто знає, за кожним —  ціла історія. Практично кожна — весела. Уявляю, як він зараз це читає і бурчить: «Ну це ж тупо!». Це дійсно тупо, Дерех, писати зараз про тебе як про загиблого. Бо хто-хто, а ти — точно живий…

Втрата у нашій RIA Family. Загинув Віталій Дерех з Тернополя.

— Ком в горлі. Не можу повірити. Відчуття, що Віталік стібеться з нас усіх і він насправді живий і зараз напише: «Чуваки, ну шо ви ниєте тут? Це ж стьоб!» З ним ніколи не було сумно. Це Віталік погнав на Мадагаскар і мав автостопом добратися назад до Тернополя. Тоді ми були всі в шоці від його ідеї і чекали кожен матеріал з джунглів. Бо він таки поїхав туди! — пише головний редактор «20 хвилин» Вадим Павлов.

Це він витягував і рятував людей на Майдані. Подзвонив під час розстрілу. Каже: «Чувак, тут людина мертва. Снайпер його вбив. Він без документів. Але є квиток до Вінниці. Тримай фото, може впізнають люди». Тим загиблим був наш Максим Шимко.

— А потім війна. І ти таки повалив у самі найгарячіші точки. І мені лише переповідали історії про твою мужність і безшабашність. А як ми разом ржали над твоїми фотками і відосами? Як ти казав: Оце я на надувному човні плаваю по калюжам у Тернополі. А далі фотки, де ти щось підпалюєш, ріжеш, ганяєш на мотоциклі. Ти жив так, ніби завтра вже не буде. Дякую, що був. Дякую, що залишишся в моїй пам'яті. Легких тобі хмарин, Друже, — йдеться у дописі Павлова.

«Недільний ранок 29 травня добив звісткою – на війні загинув наш Віталій Дерех», — пишуть тернопільські журналісти «20 хвилин»

Наш, бо купу років він працював журналістом «20 хвилин», і для багатьох з нас є не просто колегою. Це частина наших душі і серця, які зараз просто розбились…

Відчайдух, креативний і не по рокам мудрий. Він все вмів прикрасити ноткою тонкої іронії та звести нанівець всілякі хвилювання, всім «забити» на другорядне і вийти переможцем з будь-якої ситуації. Поруч з тобою я, старша за віком і досвідом в журналістиці, часом почувалась немудрим дитям. Ти був веселим, часом безкришним, але завжди справжнім…

Журналіст-майданівець-доброволець

Звістка про твою загибель на війні... Здавалось, це може статись з ким завгодно, але не з тобою. Відколи почули - все життя перед очима. Як збирали тебе на Мадагаскар у 2013 році, в рамках проекту “З RIA на край світу”. Ти подолав тоді понад 20 тисяч кілометрів, щоб розповісти нашим читачам про екзотичні країни — Мадагаскар, Танзанію та Кенію. Як в тебе на іншому кінці світу вкрали документи і мобільний, разом зі всіма грошима. Як ти, готуючи матеріал про ями в місті, плавав на надувному човні в калюжі на БАМі. Як злетів з другого поверху промзони, готуючи черговий матеріал, і за твоє життя боролись лікарі, а ми просто молились. Як сміливо йшов на такі проекти та експерименти, про які інші й подумати боялись. А ти ліз в саме пекло… Не просто заради матеріалу чи гонорару – ти просто був саме таким.  

В голові мільйон картинок перед очима — ніби з іншого життя. Ти — перший на Майдан, перший добровольцем на війну, а ми сиділи тут і чекали бодай якоїсь звісточки від тебе і про тебе. І я ніколи не навчусь говорити про тебе в минулому часі…

Людина-позитив і креатив. Добряк і гарний друг. Сміливець і мегаталановитий журналіст, таким згадує Віталика головна редакторка «20 хвилин» Наталка Бурлаку.

— Про Віталія можна говорити багато. Таких, як він, справді небагато. Він завжди вирізнявся з-поміж інших, — поділилась Наталія Бурлаку. — Його проєкти, статті завжди чіпляли та привертали увагу. Він не боявся жодних викликів ні в професії, ні в житті. Якщо хтось із редакції ні за що в житті не ліг би на землю і не просив би гроші у перехожих, не пішов би туди, де надто небезпечно, то Віталику було все під силу.

Любитель небезпечних проектів та авантюр

Він з легкістю робив будь-який журналістський експеримент. Він готував чудові репортажі з різних куточків Тернопільщини, України і навіть світу. Він був тим, хто підкорив Мадагаскар. Його матеріали звідти настільки вражали, що читачі долучалися і підтримували проєкт фінансово. Віталик брав активну участь у Революції Гідності. З 2014-го він поїхав у зону АТО у складі "Айдару".

— Він є (не можу сприйняти, що був) справжнім патріотом. До глибини душі, — каже Наталка Бурлаку. — Не задля слави чи нагород, а тому що дуже любив Україну. І от зараз ворог забрав його в нас. Але він не знищить світлу пам'ять про Героя. Віталій - зі справжніх. Чесних. Відважних. Неординарних. Не можу прийняти цю страшну звістку. Пишаюся тим, що багато років працювала з ним. Спочивай з Богом, Віталику. Вічна пам'ять. Герої не вмирають.

Віталик — веселий, життєрадісний, позитивний, з тонким почуттям гумору, який мав свою родзинку у подачі журналістських матеріалів, і любитель небезпечних проектів та авантюр. Він завжди був таким, причому – у всьому, пригадує регіональний видавець «RIA Медіа» Юрій Штопко.

— Він був противником будь-яких шаблонів, релізів та офіційних збіговиськ, — пригадує Юрій Штопко. — В його матеріалах завжди була родзинка і навіть якийсь стьоб. Він все бачив по-інакшому, брався за такі теми, що нікому іншому вони не були б під силу. Соціальні проекти-провокації, іноді навіть унікальні — це його. 

Найбільшою редакційною авантюрою була поїздка на Мадагаскар. Юрій Штопко згадує до болючих дрібниць, як готувались, як відправляли і як отримали звістку, що Віталика обікрали. Причому разом з речами вкрали мобільний та документи. Далі про всі домовленості з посольствами, консульствами. І його вперте «я повернусь і викуплю свої документи» — так і сталось.

— Журналіст, пластун – він проявив усі найкращі якості. Він був шукачем пригод, завжди чогось хотів, прагнув, шукав, — пригадує Юрій Штопко. — В 2014-му він прямо з редакції пішов добровольцем на війну, а ми довший час мали мовчати, аби не переживали його рідні. Величезна втрата. Це шок, дуже тяжко говорити…

Бо хто-хто, а ти — точно живий

Несподіваний, без рамок, веселий, впертий, з біса розумний. Добрий. Надійний. Таким Віталія Дереха знає колишня редакторка «20 хвилин» Ірина Прокопенко.

— Ці слова мало що скажуть тим, хто його не знає, а для тих, хто знає, за кожним —  ціла історія. Практично кожна — весела, — каже Ірина Прокопенко. — Уявляю, як він зараз це читає і бурчить: «Ну це ж тупо!». Це дійсно тупо, Дерех, писати зараз про тебе як про мертвого. Бо хто-хто, а ти — точно живий.

Ми не знаємо всієї офіційної інформації про місця твоєї служби, Віталику. І, можливо, офіціоз не буде довгим. Єдине, що нам відомо про місця служби Віталія, ще коли почалась АТО — боєць 24 бригади, батальйон « Айдар», з травня 2014 року по липень 2015 року Старобільськ, Щастя, Металіст, Георгіївка, Лутугіно, був на 31 та 32 блокпостах. Далі було більше…

З початком повномасштабного наступу на Україну 24 лютого 2022, Віталій знову вирушив на фронт. На жаль, 29 травня близько обіду нам офіційно підтвердили інформацію про твою загибель на війні. А ми так вірили, сподівались на диво...

Найкращий з усіх, кого я знав

Ще одному нашому колезі, журналісту і депутату Андрію Шкулі Віталій Дерех сім років тому став ще й кумом – хрестив єдиного сина Віктора.

— Я зранку 29 травня розповів Віктору, що хресний загинув. Він плакав, я плакав, — Андрієві важко говорити… — Ми з Віталіком, окрім того, що куми, дружимо понад 20 років. Разом вчились, разом працювали, разом вар’ювали. І, коли була потреба — виручали одне одного зі всіляких історій. Віталіка люблять мої батьки, він був завжди гостем, якого чекала моя сім‘я. Він був найщирішим з усіх, кого я знав. Він хрестив мого сина. Він прекрасна і неймовірна людина. А тепер його нема… Але в добрих спогадах, від яких буде тепло, він є назавжди.

Він був дуже щирим, і завжди відгукувався, коли у рідних чи близьких людей була потреба в його допомозі. Розбивався в пляцок, аби допомогти, хоча часом це було за межею реальності, пригадує Андрій Шкула.  

— У Віталіку були ті якості, які я хотів бачити у синові. Тому попросив його бути хресним синові, — поділився Андрій Шкула. — Він першим помчав на Майдан, він першим ломанувся на війну, не маючи толком військового статусу. Потім приєднався до «Айдару». Знаю, що на початку війни майже два роки був на передовій. Про що навіть частина його друзів і рідних не знали. Мав не одне поранення. Але повертався на війну. Хоч пройшов пекло і похоронив друзів — не втратив людяності. Він мав в собі позитив і добро.

З початком повномасштабного наступу на Україну 24 лютого, Віталій знову вирушив на фронт. І знову тихо — без анонсів і пафосу. Він навіть не хотів, аби йому збирати кошти на якесь обладнання чи захист. Просто пішов і воював. Коли виходив на зв‘язок, то заспокоював, що все норм. Весь час віджартовувався та обіцяв прийти в гості.

— Моєму Віктору, якому вже 7 років і якого хрестив Віталік, я зранку розповів про загибель хресного. Я плакав, він плакав. Син казав: «Ну він же в гості має прийти…». Це все дуже важко і боляче, — каже Андрій. — Я знаю точно, що в наших спогадах Дерех буде завжди. І нам буде тепло від того, бо він був дійсно теплою і рідною людиною для нас…

«Після Майдану і війни я став зовсім іншою людиною…»

Майданівські події поділили його життя на «до» і «після», згадував Віталій Дерех в одному з матеріалів на сайті «20 хвилин». Тільки він вже був не як журналіст, а по той бік диктофону і камери.

— Я бачив Майдан, розділеним на дві частини, — поділився Віталій Дерех. — Був великий натовп, який просто приходив туди, а поруч були люди, які воювали. І наше суспільство зараз так само розділене. Ті події поділили моє життя і мене на «до» і «після». До того я працював журналістом. А після Майдану і війни я став зовсім іншою людиною. Працюю зараз рятувальником (інтерв’ю було в 2017 році – прим. авт.). Почав займатись медичною підготовкою. Бо зрозумів, якби під час тих подій я мав знання, які я маю зараз, то зміг би врятувати значно більше людей.

Тоді Віталик ділився з журналісткою, що пройшов фахову підготовку з цивільної медицини та військової. Історія циклічна, все може повторитись, казав він. Ніби пророкував. І радив людям вчитись, можливо, колись їхні навички врятують їхнє або чиєсь життя. 

— У мене не було ілюзій, що відразу різко все зміниться в країні, — поділився Віталій. — Бо, крім того, щоб змінилась влада, потрібно, щоб люди самі змінилися. Я адекватно сприймаю ситуацію і бачу, що все-таки зміни є. Тоді я вперше був під кулями. І помітив таку цікаву річ: багато людей, які були зі мною на Інститутській, потім з’ясувалось, що теж були на війні. І хто не загинув на Майдані, то загинув на війні. Потім дізнався, що ми з ними виносили одних і тих самих людей з Майдану, але навіть не були знайомими. Це навчило, якщо людина має бути в якомусь місці, то вона там в будь-якому випадку опиниться. 

Він тоді зізнався, що в його житті було дуже багато такого, про що він ніколи не наважився б розповісти своїм дітям. Був випадок, коли Віталик ніс пораненого чоловіка. Він говорив-говорив, а потім помер практично у нього на руках. Віталик міг би багато чого розповісти – і про Майдан, і про правдиву війну. Але це все вже назавжди пішло з ним у вічність…

Дерех — легенда Пласту і безстрашний мандрівник

— Віталик не зрадив своїх присяг… Тихо спи, без тривог, друже Сало… Дерех - легенда Пласту, журналіст, безстрашний мандрівник та філософ, — поділився Назар Зелінка. — З 6 років і до загибелі активний в Пласт. Пластун-скоб. Співзасновник та виховник в пластовому курені ч.77 імені Івана Гавдиди. Лицар куреня Орден Залізної Остроги.

24 лютого пішов знову захищати Україну. Спалив не одного руського танка і купу іншої техніки. Був командиром протитанкового відділення. 28 травня в самому пеклі цієї війни загинув, каже Назар Зелінка.

— Важко, коли йдуть близькі друзі. Друзі, з яким ти виростав, з 2000 року разом пластували, таборували, мандрували, дуркували. Друзі, з якими мільйон божевільних історій, — каже Назар Зелінка. — Передавай вітання Вітьку (теж пластун, фотокореспондент, доброволець Віктор Гурняк загинув на війні у 2015 – прим. авт.). Дивіться за нами вдвох згори, будь ласка. Пам‘ятаємо! Вічна пам‘ять тобі, друже! Тихо спи, без тривог…

Про Віталика можна сміливо говорити, що він людина світу. Навіть при найменших побутових вигодах він умів радіти тому, що є довкола нас, згадує пластун-сеньйор довір'я Олег Удич.

— Мандрував і не боявся експериментів. У будь-яких ситуаціях він завжди давав собі раду та підбадьорував інших, — згадує Олег Удич. — Ми з ним різні пластові покоління, але його розмовою на «ти» з природою я завжди захоплювався. Дуже складно писати все в минулому часі. Тихо спи, без тривог...

«Як шкода... Життєлюб, веселий, неординарний, цікавий хлопець...  Мені було років 14, коли на вечірці у Пласті зачаровано дивилася на його руки за піаніно, — поділилась Марічка Юрчак. — Він вже тоді був крутим. Потім весь Тернопіль стежив за його шибеницькою поїздкою на Мадагаскар. А тепер - остання путь».

Дереха любили всі. Плачу, не можу писати...

— Я навіть не пам’ятаю, як ми познайомилися. Ти просто був багато років у нашій редакції «20 хвилин», — згадує тернопільська журналістка Євгенія Цебрій. —  Добрий, щирий, безпосередній, твоя посмішка і зараз стоїть перед очима.

Завжди безстрашний, з купою пластунських історій про мандри з екстримом, з любов’ю до гір та людей. Завжди на позитиві, щоб там не було.

— Дереха любили всі. Плачу, не можу писати далі... Заночувати в горах просто неба, запалити вогнище без сірників, приготувати жабу чи равлика, поїхати у експедицію на Мадагаскар — та запросто! — пригадує Женя Цебрій. — Ми не переставали дивуватися твоїм пригодам і легкістю, з якою ти це все робиш. А потім був Майдан, 2014-й, війна... Хвилювались за тебе всі ці роки, але завжди знали — все буде добре. Бо з Віталиком не може бути по-іншому. На жаль... Важко прийняти і повірити. Світла пам'ять тобі, друже…

«Ми організовували юнацькі табои в Пласті. А ти, здавалося, не надто поспішав бути зразковим учасником, — пригадує тернополянка Любов Вовк. — Ми верстали в газету твої яскраві статті. А ти, здавалося, не надто старався бути зразковим журналістом.

А ти, здається, просто задумав чергову авантюру...

Ми не знали, як ти там на Майдані. А ти, здавалося, в своїй стихії, знав, що треба робити і як допомогти».

— Ми запитували, яку волонтерську допомогу зібрати вам на Схід, а ти замовляв старенький ноут і енергетичні батончики, — пригадує Люба Вовк. — Ми оплакували Гартіка, а ти, здавалося, відімстив ворогам за його смерть сповна.

Сьогодні поміж життя, прийшли повідомлення про тебе. А ти, здається, просто задумав чергову авантюру...

— Віталику... Просто Дерех... Ти незручний, дивний, веселий, екстримал, фантазер, підривник, дослідник та випробувальник, щирий і тонкий, — згадує Люба Вовк. —  Твій світ —  фантастично космічніший. Твоє мислення — дивовижно вище. Ти — кардинально вічний. Хай не згасає ваша з Вітьою вічна ватра! Дякуємо за все, що для нас і заради нас робив! Будь завжди нам тим світлим, добрим, дивним і яскравим сонцем над головами.

Віталік міг підтримати кожну пригоду і погодитись на будь-який двіж, згадує тернополянка Олеся Кравчук, яка вже давно із родиною проживає за кордоном, але колись була випусковим редактором «20 хвилин»

— З ним було дуже цікаво та легко —  і це приваблювало. Я часто говорила йому, що я його фанат, коли ми ще разом працювали, — пригадує Олеся. — Останні роки ми мало спілкувалися, але кілька років тому я запросила його на каву, і Віталік розповідав про війну на сході. Його історії було важко слухати. І тоді було видно як війна змінила його… Важко змиритись, що про Віталіка тепер треба говорити «був». Плачу з усіма! Спи спокійно, дорогий друже!

Слова «неможливо» для нього не існувало

Віталій Дерех був одним з найталановитіших журналістів і найяскравіших особистостей, з якими доводилося працювати, пригадує екс-редакторка «RIA плюс» Ольга Юркова.  

— Неможливо було бути з ним поруч і не усміхатися. Мав фантастичний літературний дар. Був абсолютно добрим і нічого не боявся, — поділилась Оля Юркова. — Був трохи - у хорошому розумінні - не від світу цього. Виходжував вдома вороненят, які випали з гнізда. Не пам'ятаю, щоб колись злився, обурювався, обмовляв. Пам'ятаю, як був готовий на будь-які божевільні експерименти: тусувався у таборі з ромами, просив гроші на вокзалі, скуповував тарганів.

Слова «неможливо» для нього не існувало. Завдяки "Пласту" вмів виживати у дикій природі і ще багато чого. Любив гори, ходив у навколосвітні подорожі. Мав благородну душу, сміливість і честь. 2014-го пішов добровольцем в "Айдар". Тоді загинув його найкращий друг Віктор Гурняк. Зараз вони обоє спостерігають за нами з неба. Віталік загинув під Попасною. Світла пам'ять. Це сіль землі. Неможливо змиритися... Маємо бути гідними їх...

Довідка

Дерех Віталій Мирославович народився 3 вересня 1987 року у Тернополі. Закінчив Галицький коледж ім. В’ячеслава Чорновола. Працював журналістом газети «20 хвилин». У 2013 році від редакції їздив в експедицію в Південну Африку та на Мадагаскар.

Активний учасник Революції гідности, зокрема в складі 15-ї сотні «Самооборони Майдану». Рятував людей на Інститутській 20 лютого.

Пластував в 29-у курені УПЮ ім. Юрія Старосольського, згодом разом із своїм гуртком «Сірі Вовки» (в якому також був Віктор Гурняк, Герой України, загинув в бою за Україну в 2014) — в 77 курені УПЮ ім. Івана Гавдиди, де і був впорядником, коли перейшов в старші пластуни. Був учасником та інструктором на військово-патріотичному таборі «Легіон».

У 2014 році пішов добровольцем в батальйон «Айдар» Збройних сил України, воював в його складі до липня 2015 року. У 2016—2018 роках працював в Муніципальній варті м. Івано-Франківськ, зокрема рятувальником.

З початком російського вторгнення в Україну 2022 року вступив до 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, в складі якої брав участь в боях під Києвом, опісля на Луганщині. Керував розрахунком протитанкових засобів, з яким ліквідував не одну одиницю ворожої техніки та особового складу. Загинув 28 травня 2022 року.

Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (2016 р.).

Редакція "20 хвилин" осиротіла. Ми втратили не просто колегу, а вірного друга, товариша і рідну людину. Ми щиро співчуваємо рідним Віталика і тим, для кого він був частиною життя. Спи спокійно, наш Герою...

Читайте також матеріали на «20 хвилин» - авторства Віталія Дереха та з ним

• Кенія. Скільки коштує життя по-африканськи
• Танзанія. Як воно, у готелі за чотири долари
• Занзібар. Ананаси — на городах, шоколад — на деревах
• Останній день на Мадагаскарі
• Віталій Дерех: "Гори вчать боротися з труднощами"

Читайте також:

Біля острова Зміїний загинув Василь Ільчук. В Героя залишилась маленька донька

У Вапнярці прощалися з капітаном Богданом Ляшенком. Йому було лише 28 років

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.